"Предивне чудо з'явилося в Полоцьку в наслання. Вночі стояв тупіт, щось стогнало на вулиці, нишпорили біси, немов люди. Якщо хтось виходив з хати, негайно невидимо був уражений бісами виразкою і від того вмирав. Потім розпочали і вдень з'являтися на конях, а не було їх видно самих, але видно було коней копита... І було знамення в небі - точно коло посеред неба превелике".
Нестор-літописець, 1092 р.
Коли за душею немає нічого, окрім майбутнього, то, все ж таки, дуже хочеться, щоб це майбутнє було гідне прожитого тобою життя.
Життя Валерія було не те, щоб дуже вже й добре, але й не погане. Чесне, як він сам вважав. Як вважали інші, його якщо й цікавило, то вигляду він не подавав. Втім, йому, як і будь-якій іншій людині хотілося, щоб майбутнє було на декілька порядків краще за минуле.
Саме тому, коли старий друзяка Денис вийшов на нього з пропозицією, щодо покращання матеріального стану в теперішньому часі з прицілом на час завтрашній, Валера вагатися не став. Ну, хіба що зовсім трошки. І те лишень тому, що порушення більш-менш усталеного побуту завжди трохи лякає.
Але, як би там не було, за два тижні після першої розмови з Денисом вони вже сиділи в шашличні, що приліпилася до крутого повороту на Китовраси, і обговорювали подальший план дій. Благенька жовта "копійка" Дениса сумно опустила капот до вибоїни в асфальті, що формою нагадувала рідну Україну. Немов принюхувалася до неї. Вибоїна пахла багатством.
-Гей, приятелю, - гукнув Дьоня шашличнику невизначеного віку, який лінькувато розмахував над мангалом прокопченою до чорноти ганчіркою. - Не підкажеш, де у вас на пару тижнів намет поставити можна? Щоб і на березі Псла, і щоб від села недалеко було.
Шашличник на мить припинив розмірене похитування брудної руки і кинув у бік друзів швидкий, але досить чіпкий погляд чорнющих, аж якихось циганських, очей. Тільки зараз Валера звернув увагу на те, що його загоріла фізіономія мала досить-таки розбійницький вираз. Втім, цей вираз негайно зник за кривуватою посмішкою.
-Туристи, чи що? З Гременця, чи що? - почухав потилицю шашличник. І, не дочекавшись відповіді, зробив пару кроків у напрямку друзів. - Відпочити, говорю, вирішили, чи що? Справа добра. Тільки, навіщо воно в наметі маятися? - Він знов почухав потилицю. - У нас тут хутір неподалік є. Господар його помер недавно. Зараз за хатиною сестра його доглядає. Вона в Китоврасах живе. На іншому кінці села, значить. Від хутора це кілометрів вісім буде. Проте, нічого, навідується старушенция туди раз на тиждень і все - чики-чик.
-Чики-чик, чики-чик, - передражнив шашличника Денис. - До Псла-то від хутора твого чи далеко буде?
-Так метрів із двісті. Там в Псел колись річечка одна впадала. Китовранею кликали. Немає її зараз. Висохла. Екологія, значить. Одна балка й залишилася. По ній зараз і на машині проїхати можна. От біля цієї балки і хутір-то дідів знаходиться. Це за Конячою Могилою відразу.
Почувши про могилу, Валера мимовільно здригнувся, а Дьоня метнув на нього швидкий застережливий погляд.
-Сестру-то господареву як знайти? - спитав в простір.
-А просто, - прокопчена ганчірка піратським прапором замайоріла в руці шашличника, - дуже просто. В Китовраси в'їдете, у будь-кого про бабу Ксану спитаєте. Її всі знають.
-А чого це у вашого села назва така дивна?
-Еге, брате, це назва древня. Від віку. Ніхто й не знає, з чого воно так. А в шістдесятих перейменували було наше село на Нестерчуки. Був у нас такий командир комнезаму...
-Чого командир? - не зрозумів Валера.
-Комітету незаможних. Бідняків, тобто. Комуніст. Його потім ті самі комуністи у тридцятих і розстріляли. А коли опісля війни з культом особистості боротися розпочали, то й згадали про героя нашого. -Слово "герой" шашличник кинув якось презирливо. - Ага. А ще потім, коли в дев'яносто першому незалежність отримали, то й вирішила сільрада стару назву повернути.
-Та ти історик, друже, - кахикнув Лерка, засовавшися на місці від сверблячки щодо продовження їхньої поїздки, і звернувся до Дениса: - Поїхали, чи що?
-Поїхали, - озвався той.
Коли "копійка" акуратно об'їжджала географічну вибоїну на недоглянутій дорозі, Валера відірвав погляд від сильних рук Дениса, що стискали баранку. Відірвав для того щоб мигцем зиркнути в бічне дзеркало. І здригнутися. Оскільки усю поверхню дзеркала займало спотворене, погано виголене, обличчя шашличника з не по-людському вискаленими зубами та такими ж не по-людському чорними очима.. Ц-це що за!..
Валера примружився і труснув головою. Потім подивився на давно знайоме, зосереджене обличчя Дениса і знов обернув, скам'янілу аж до рипу шию, до бічного дзеркала. В ньому далека фігурка шашличника привітно вимахувала їм услід брудною ганчіркою.
-Поки, ніби, все вдало складається, - розсудливо цідив Дьоня. - Якщо питання з житлом швидко влаштується, то, скажу я тобі, Лерка, це є добрий знак. Йох, брателло, пощастить нам, відчуваю - пощастить!..
В дзеркалі заднього виду стоншена пустельна дорога сірою змією заповзала за поворот. Небо вкрилося таким ж сірим, мертвотним серпанком і слизьке світло стікало на безлюдні оточуючі краєвиди. Втім, не зовсім вже й безлюдні.
На похилому схилі балки, в яку перетворилася висохла річечка Китовраня і про яку казав шашличник - у Валери чомусь мороз пробіг по шкірі, коли він згадав про нього - стояло щось, що нагадувало здалеку городнє опудало. В руках опудало тримало довгу вудочку і Валерці здалося, що в густій траві він роздивися яскраво-червоний поплавець. Немов крапелька крові на землю скотилася.
Опудало уповільнено обернуло голову у напрямку проїжджаючої машини і стало видно старезне зморшкувате обличчя з глибоко посадженими - ніби й не було їх - очима.
Валера з Денисом коротко переглянулися, кожний хотів щось сказати, але відносна тиша автомобільного салону порушена чомусь не була. Тим паче, що увага хлопців була відірвана від постаті дивного рибака появою в полі зору невеличкої доглянутої хатини в оточенні декількох тополь. За тополями земля здіймалася досить великим горбом, один схил якого стікав у ту суху балку, в якій дід з вудочкою, розвернувши голову ледь не на сто вісімдесят градусів, уважно спостерігав за "копійкою". А та чхнула двигуном та й зупинилася.
Дьоня ліг грудьми на кермо і видихнув, дивлячись на горб:
-Коняча Могила. Круто!.. І людей навколо немає - ніхто заважати не буде. Цього аборигена, - кинув він короткий погляд на рибалку, - до розрахунків можна не уводити.
"Абориген" з вивернутою головою був німим та нерухомим, неначе кам'яний ідол. Валера зненацька відчув себе якось незатишно.
-Поїхали, - кинув. - Давай стару знайдемо. Це, напевно, і є будинок її.
-Який будинок? - коротко реготнув Дьоня. - Хата чи Могила?.. Проте, яка удача! Все. На безлюдді. Поряд. З курганом. Ото удача!...
-Удача? - перепитав Лерка. - Слухай, поїхали. Давай з бабцею і з удачею цією якнайшвидше розберемося.
-А, може, оглядимося? - спробував Дьоня прочинити дверці машини.
-Поїхали!..
Безокий рибалка мовчки дивився услід автомобілю, який повільно зрушив з місця. От вже ідолисько!
Бабу Ксану знайшли, дійсно, швидко. Швидко змовилися і про наймання будиночка. "Тільки, щоб п'янок не було, - прошамкала стара - і дівчисьок щоб не водили". "А, що вони є тут, дівчиська-то ?" - засміявся було Дьоня, але осікся, наткнувшись на пильний погляд господині. Було в ньому щось потойбічне. Або цьому величезна потворна бородавка під лівим оком старої цьому, так би мовити, сприяла? Не зрозуміло.
Зрозуміле було одне: розмовляти з господинею більше не було про що. Віддали завдаток - і адью! Але Валера все ж таки спитав:
-Баб Ксана! А що це за тип біля вашої хатини тиняється? Чудний такий. З вудочкою.
-А, - змахнула сухенькою, немов лапка ящірки, рукою старушенція. - Нестір це. Юродивий наш місцевий. Ніхто, вважай, і не знає, скільки вже років він на сухому місці рибу ловить. Ви на нього уваги не звертайте. Тихий він, нікого не чіпає. Ніхто від нього ніколи слова поганого не чув.
-Це точно, - несподівано почулося з-за огорожі. Лерка навіть здригнувся. - Безсловесне воно, дурило наше. Глухоніме й нешкідливе.
Знайомий шашличник знову помахав брудною ганчіркою і продефілював уздовж короткої вулиці. І коли до села встиг дістатися?..
Коротше, хвилин за сорок друзі вже господарювали у своєму новому житлі, розпаковувавши, здобуті з надр "копійки", речі. Заступи, лопатки, вірьовки, сокирки та мітелки усілякі, необхідні для...
-Розпочнемо, значить, з північного схилу, - говорив Денис, розгорнувши на столі, склеєну з декількох аркушів, ксерокопію старовинної карти, з якою все і розпочалося. - Його ані з дороги не видно, ані з боку села.
-А Нестір?..
-Нехай дивиться. Що з нього візьмеш? Знову ж таки, з того боку - лісок. Особливо, здається, людва бродити там не повинна. Але, про всяк випадок, віття нарубаємо, щоб, значить, вхід до розкопу замаскувати. А там подивимося...
-А чи не багато часу на це твоє маскування витратимо?
-Не на твоє, а на наше... І, взагалі, дивися, щоб ми ще більше часу не витратили. За ґратами де-небудь. Відкритого листа на розкопки у нас, як ти розумієш, немає.
Розколупувати курган, в якому, за твердженням Дениса, колишнього вчителя історії однієї з гременецьких шкіл, повинна була знаходитися сила силенна усіляких цінностей та коштовностей, розпочали буквально наступного дня. Перед цим, щоправда, розбивши "відвертий" таборище з багаттям, казаном і рибальським причандаллям на березі Псла. Не в балці ж його розбивати, на зразок божевільного Нестора.
Загалом, вийшло так. День поділили на зміни тривалістю по дві години. Один в цей час розкопував курган, другий - ловив рибу, наглядаючи за околицями. Потім - мінялися. Усього за пару днів увійшли до нормального робочого ритму, не привертаючи нічиєї настирливої уваги. А коли темніло, розпочиналася третя зміна. Зміна "зачистки", зміна ліхтарів, позіхання і млявих суперечок. Через короткий час постаті хлопців підсохли, а риси облич загострилися. А ще потім...
У той день вже зранку щось пішло не так. Зовсім не так. З неба сіялась якась дрібнесенька мжичка, Дьоня ледь не обварив руку кип'ятком зі впалого чайнику, на намет, що стояв на березі Псла, вночі звідкілясь звалилася величезна гілляка і ледь не порвала його, а коли Валера спробував стягнути її з намету, вона, вислизнувши з рук, незграбно перевернулася та й вгатила хлопця прямісінько у лоба. У того аж іскри з очей посипалися, а на місці удару миттєво зросла величезна й болюча гуля. Навіть холодна річкова вода не сприяла її зменшенню. Крім того, рана кров'янила і той кров аж ніяк не хотів спинятися.
Вилаявшись, Лерка зиркнув на годинника. До усього й Дьоня затримувався вже хвилин на двадцять. А зміну вони за останній час звикли здавати з математичною точністю. Присівши навпочіпки на низенькому бережку, Валера плюснув чергову порцію води на пекучого лоба і вже був вирішив йти до хати за лейкопластиром, а потім завітати до розкопу, коли зненацька голосно зойкнув і поточився просто у вранішньо-свинцеву воду Псла від міцного стусану, отриманого у спину.
Щоби не впасти, йому довелося сунутися у річку прямісінько у своїх забрьоханих кросівках. Відчуваючи, як вони вмить набухають хлюпотливою вологою, Лерка зі злістю обернувся і... І застиг, не звертаючи вже аж ніякої уваги ані на свою незручну позу, ані на промокле взуття, ані на липкий холодний туман, який перед тим, здавалося, нахабно ліз йому просто під одяг. Навіть біль у лобі кудись зник.
Позаду хлопця в позі розлюченої горили - погляд з-під лобу, коліні напівзігнуті, довгі руки відведені трохи назад від напруженого тіла - стояв божевільний Нестір. Незмінної вудочки у нього не спостерігалось.
-Ур-р... р-р-р... гхр-р-ру... - клекотало у нього в горлянці.
-Т-ти... т-ти чого? - затинаючись, вичавив з себе Лерка, пересуваючись трохи вбік, аби спробувати видертись на беріг.
-Гр-рх-и-и... хр-р-хру-у... - по-звірячому видихнув Нестір, ледь вишкірився і висунув з роту, жовті від нікотину, різці. Були вони, до речі, не дивлячись на вік сільського дурня доволі міцні і, як здалося Валерці, якось по нелюдські гострі.
-Якого дідька! - вже не затинаючись, загаласував Лерка, пару разів посковзнувшись, але, врешті решт, видершись на вологу травичку. - Пішов звідси! Пішов, кажу!..
Не дивлячись на відчайдушний галас, здійнятий хлопцем, ані йти, ані втікати кудись, Нестір не збирався. Навпаки, він раптово схопив гіллячину, з якою перед тим вовтузився Валера - звідки лишень сили узялися в цьому недужому тілі! - та й змахнув нею у повітрі, цілячись у хлопця. У просторі тільки засвистіло щось. Чи, може, воно щось засвистіло у старечих грудях?
Як би там ні було, відбулося усе це настільки швидко, що зреагувати Валера на встиг і впав на спину, не відчуваючи ніг, підсічених дровинякою. Щоправда, відразу був схопився, впершись руками у вологий ґрунт і, користуючись ними, як кінцівками, розпочав відповзати від оскаженілого Нестора, який повільно наступав на нього, кинувши у воду - там лише хлюснуло - свою гілляку.
А Лерка вже вперся спиною у стовбур якоїсь деревини і схарапуджено спостерігав за тим, як на нього насувалося землисте, брудне і давно неголене обличчя з вичяриними очиськами. Раптом Валера спіймав себе на думці про те, що у цій ситуації він вперше бачить очі сільського дурня. І були ті очі гнійно-червоними, немов вискребеними до самого м'яса.
Ось вони кліпнули і тварина всередині Нестора прогарчала:
-Гр-р-р... іх-х-х... Ай-й-н... А-ай... Цв-вай-й... Др-р-рай... - І раптом задріботіла: - Ай-цвай-драй, ай-цвай-драй, ай-цвай-драй!.. - А ще потім Нестір на мить завмер і зненацька з придихом, немов вивертав себе зовні, остаточно видихнув: - Поліца-а-ай...
Чимось це нагадувало приспів відомої колись пісеньки гурту "Чингізхан" і могло б здатися смішним. Але ось чого-чого, а вже смішно Валерці аж ніяк не було. Більше того, він раптом відчув такий моторош, наче зазирнув у розверзлу могилу з щойно ексгумованим трупом. Та й хто не відчув би такого, коли почув, які одвіку німі кам'яні ідолиська - нехай і загубивши свої вудочки! - розпочинають зненацька розмовляти рипучими неживими голосами.
-Поліца-а-ай, - рипів Нестір. - Гр-р-ріх-х-х-р... Не д-дамо, не дамо!... Н-не розкопуйте, не колупайте... Життя не колупайте... Не лізьте туди, не лізьте... Не ваша це справа, не ваша!.. Дожити дайте, дожити-х-г-р-р-х... Гр-р-ріх-х-х-р...
І раптом, випроставшись та виставивши уперед руки з розчепіреними пальцями, він кинувся на вкляклого Валеру. І той, чомусь, навіть не подумав чинити жодного опору, заплющуючи очі і готуючись до неминучого...
Привів його до тями звук глухого удару. Лерка обережно розплющив одне око, протяжливо закінчив, зупинений було, вдих і вже впевненіше розплющив й друге око. Нестір лежав навзнак, головою уперед, мало не вткнувшись нею у кросівки Валери. Над ним напружено завмер Дьоня. А під пахвою в нього...
Обличчя смерті дивилося на вкрай схарапудженого Валеру з пакунку у вигляді благенької Дьониної штормівки, одна пола якої задерлася опісля короткого удару, яким той нагородив Нестора. Перехопивши погляд Лерки, Денис якось зніяковіло посміхнувся, повільно розгорнув імпровізований пакунок і обережно поклав на землю величезний, як здалеку здалося Валерці, людський череп з вишкіреними зубами і бездонними проваллями очниць. Настільки бездонними, що з них повіяло холодом усіх потойбічних світів цього всесвіту разом узятих.
-Чого це він? - якось невпевнено запитав Дьоня, мотнувши головою на впалого Нестора.
-Що це воно? - у свою чергу видихнув Лерка, будучи не в змозі відвести погляду від людського черепу, який у тумані, що знову розпочав згущатися на березі Псла, мав явний вигляд голови інопланетянина з Розуелла. Той вигулькнув з-під землі і тепер уважно роздивлявся вкрай знервованого хлопця.
Інопланетності черепа сприяла й маленька дірка, що акуратно розташувалась прямісінько поміж двох безживних очниць, нагадуючи собою відоме третє око, обсмоктане фантастами та езотериками з усіх можливих та неможливих боків.
-Що це воно? - у другий раз, вже вимогливіше, видихнув Валера, тицяючи пальцем в незрозумілий отвір.
-Куля влучила, - похмуро відповів Дьоня, присаджуючись біля черепу навпочіпки і обережно поклавши на нього свою долоню. - Там ще багато... таких.
-Там? - не зрозумів Валера. - Багато?..
І раптом здригнувся усім тілом, зрозумівши, що мова йшла про розкоп у кургані.
-Що, що там?!? - забелькотів, відвертаючи голову убік і намагаючись не дивитися ані на череп, ані на нерухоме тіло Нестора.
-Все там, - жорстко і ще похмуріше відповів Дьоня, накидаючи штормівку на "голову інопланетянина" та скосу зиркаючи на Лерку. - Черепа, кістяки... Однострії зотлілі... Радянські, здається... Усе кулями потрощено...
-Братська могила?
-Не схоже. Усе безладно лежить, немов просто накидано. Та й знали б у селі про могилу братську...
Лерка раптово гикнув і тицьнув пальцем у Нестора, який так і не подавав аж ніяких ознак життя.
-Він... Він щось знає!.. В нього, розумієш, дар мови прорізався. - Дьоня вражено кліпнув очима. - Не розкопуйте, каже, не лізьте туди... Не ваша, мовляв, справа. І про поліцая щось... Про поліцая?!? - раптом аж скрикнув Валера, запитуючи про щось самого себе.
І Дьоня враз зрозумів - про що. Він скочив на рівні і опісля короткої паузи видихнув:
-Точно! Тепер усе сходиться! Поховання це явно часів другої світової. А якщо завважити про те, що у селі про нього на говорять, то... То цей тип бачив цей розстріл А, може, і сам у ньому участь брав. А ну, ти, вставай! - загорлав Денис, хапаючи Нестора за плече та й рвучко перевертаючи його горілиць.
Перевернув і скам'янів. Осклялі очі дивились на мокре віття дерев, яке вже чомусь не відображалося у них.
-Ч-чорт! - синхронно видихнули хлопці, не відриваючи поглядів від трупу Нестора.
А той, трохи вишкірившись, здавалося посміхався з них, з тих, що так і не дісталися до нього за його життя.
-П-приїхали, - знов розпочавши затинатися, вичавив Валера. - Доводь тепер, що ти - не верблюд, і що старий сам...
Він зненацька осікся і нажахано зиркнув на Дьоню:
-Слухай!.. А це не ти його... Того...
Той якось механічно знизав плечима:
-Та ні... Я ж його трохи... Ледь-ледь у спину... Не повинен...
-Не повинен, - передражнив його Валерка. - Це ти слідству доводити будеш.
-Не буде ніякого слідства, - раптом жорстко, дуже жорстко, зауважив Денис, втупившись прямо в очі Валерці. Неначе дуло пістолету до них приставив. - Не буде, - повторив. - Був Нестір і не стало його. Зник. Може, до іншого села подався, може, до Гременця поїхав, може, ще кудись... Хто його шукати стане? Пару днів погомонять, а потім забудуть...
-Ал... Ал-ле ж... - забелькотів Валера. - А поховати ж як? Про це ж повідомити треба...
-Ти що, з глузду з'їхав? - щосили трусонув Дьоня Лерку за плече. - Дах поїхав? Яке поховання?.. Яке повідомлення?.. Ти уявляєш, що тут потім творитися буде? Яка нам далі працювати?
-Яке там "працювати"! - вишкірився й собі Лерка. - Для чого працювати?!? Ти що, не зрозумів ще, що проколовся - далі нікуди! Курган!.. Давній!.. Золото гетьманське!.. А, може, й скифське!.. Розкопаємо - на усе життя вистачить! Тьху! - сплюнув він собі під ноги, - теж мені - історик: кургану від звичайної могили відрізнити не може!
-То. Є. Курган, - вкарбував Денис слова в імлисте повітря. - І розкопки триватимуть. Ми лише перший шар пройшли. Мало чого зверху накидати можна.
-Мало чого ! Зверху! - обурився Валера. - Там же людей порозстрілювали! Ми повинні...
-Ми нічого нікому не повинні, - дуже вагомо перевив його Денис. - Це нам держава повинна-заборгувала. За те повинна, що твоя Марина другу дитину народити не може, бо грошей немає. За те повинна, що я й досі на пам'ятник батькові не стягнувся, бо роботи постійної катма. За те, врешті решт, держава нам заборгувала, що ми її, ріднесеньку, будуємо, немов раби єгипетські - піраміду фараона: з потом, кров'ю, з лайкою і, як нам здається, навіки. Але ж безкоштовно! І не розуміємо, що безкоштовна праця вільних особистостей руйнує усе довкіл значно швидше за час.
Він затупцював на місці і раптом сам жахнувся своїх рухів, які чомусь нагадали йому ритуальний танок дикуна навколо мертвого супротивника.
-Коротше, - жорстко закінчив Дьоня, - продовжуємо працювати. Нічого не трапилося. Ніхто нічого не знає. Старого десь тут, у хащах, поховаємо. І йому шану віддамо, якщо, звісно, він на неї заслуговує, і нам спокійніше буде...
Коли, мовчки й нашвидкуруч, ховали Нестора, то Валеру не залишало відчуття того, що він разом з божевільним дідом ховає якусь вагому частину самого себе. І, на відміну від покійного, частину зовсім не божевільну.
Ранкове ж купання дало свої наслідки і під вечір у Валери піднялась температура. Денис спочатку підозріло зиркав на нього, але потім напоїв старими ліками з аптечки своєї "копійки". Міцно розтер друга, укутав і наказав не виходити з хати. А сам знову подався до розкопу. "Я той шар швидко пройду, - буркнув. - Це - не для слабконервних. Потім відпочину, а ти мене наздоженеш". І зник у проймі дверів. Немов у потойбіччя гулькнув.
Працював Дьоня на розкопі сам аж два дні, важко й затято. Валера за цей час вилежався, відпочив і трохи заспокоївся. Смерть старого Нестора здавалася йому вже далекою-далекою і майже нереальною. Втім, чи є, взагалі, смерть реальною подією? Особливо з точки зору життя.
На третій день, зранку, Лерка вирішив, що хворіти досить і що треба розпочинати нове життя. Землекопне життя, яке повинно передувати по-буржуйські заможному. Він вже випив величезний кухоль міцного чаю і розпочав було натягати на себе свою благеньку вітровку, коли у двері постукали. Гучно й владно. Втім, те, що стук був владним. Валера зрозумів потім, коли, не чекаючи на його відповідь, двері рвучко прочинилися і на порозі з'явилася худорлява постать, недбало огорнута незграбною міліцейською формою. Когось ця постать Валерці нагадувала. Як і обличчя з маленькими, глибоко посадженими, очима.
Втім, розібратися з власними асоціаціями Лерка не встиг, бо постать приклала руку до кашкета з ледь надщербленим козирком й прокахикала:
-Дільничний Нестерчук. А ви, якщо не помиляюсь, Валерій?.. Я маю до вас декілька запитань.
Голос у Нестерчука був якийсь простуджений і нав'язливо-важкий, немов доносився з далекого підземелля, в яке розпочав провалюватись Валера, ледь підгинаючи свої, вмить затерплі, ноги.
-Будь ласка, - пискнув він. І спробував заметушитися: - Та ви сідайте, сідайте...
І змахнув не існуючу порохняву з табуретки, на якій тільки-но сидів, сьорбаючи гарячий чай. А заодно труснув головою, пробуючи вигнати з неї згадки про командира комнезама, за якого розповідав шашличник у перший день їхнього приїзду до Китоврасів.
На Леркину метушню уваги не звернули і на доброзичливу пропозицію приставати не стали. Дільничний Нестерчук спокійно пройшовся по кімнаті, пильно роззираючись по боках, немов шукаючи чогось. Коли він проходив повз Валери, то тому здалося, що в приміщенні запахло сирою землею: так пахло від Дьоні, коли він ненадовго кидав свою навіжену працю, аби хоч трохи перепочити в нормальних хатніх умовах. І запах цей постійно нагадував Лерці похмурий ранок на берегу Псла.
-Угу, - кахикнув дільничний, наче побачив те саме, що й очікував. А Лерка чомусь здригнувся. - А де ж друг ваш? Денис, здається?
-Так він... Він... - забелькотів Валера. - На річці він. Рибу ловить.
-Угу, - знову кахикнув Нестерчук. - Рибу. Воно, звісно. Відпочиваєте? - спитав.
-Ні, ні... - відразу заперечливо замотав головою Валера, наче його спробували зловити на чимось негарному, але враз схаменувся: - Тобто, я хотів сказати - так. Відпочиваємо.
-Угу, - в третій раз кахикнув міліціонер. - Ось тільки немає друга вашого на річці. Я тільки-но звідти.
-Так це... Це... А він бігає зранку. Тренується. Йому форму тримати треба.
-Навколо Конячої Могили бігає?
Валера відчув, як у нього всередині усе розпочало холонути. Наче він склянку зрідженого кисню видудлив.
-І там... Буває... Теж.
Дільничний знову пройшовся по кімнаті, скоса зиркаючи на Валеру з-під низького лобу. І де Валерка такий лоб бачив?
-Ви коли в останнє з Нестором зустрічались? - запитав Нестерчук. І побачивши, як розпочинають розширюватися очі Валери, додав: - Це отой старий з прибамбасами, що у балці рибалить.
-Так, так... - наче ота рибина на сухому березі, хапонув Лерка ротом повітря. - Так ми на нього особливої уваги не звертаємо... Стоїть, то й стоїть... Нема, то й нема... Ну, може, з пару днів не видно.
-А друг ваш? Нічого не казав?
-Та нічого. Нема, то й нема.
-Добре. Дозвольте горище оглянути. У сараї та льосі я вже подивився. - І, побачивши, що Валера намагається щось сказати, дільничний поправив свого кашкета і додав: - Нестір інколи полюбляв по закутках ховатися.
-Але ж, господарка...
-З бабою Ксаною я вже усе узгодив.
Валера лише знизав плечима, спостерігаючи за тим, як міліціонер суне у прихожу до драбини, яка вела до ляди на горище. За декілька хвилин з нього почулося глухе шарудіння, а зі стелі на хлопця посипалася вапняна пилюка.
-Слабке горище у баби Ксани, - чулося з далекого далеку, - Ви сюди не лазьте, провалитесь.
-Та ми й не лазимо, - врешті решт, скинув з себе заціпеніння Валерка й кинувся до драбини. - Ми більше на Пслі.
-Ну, то й добре, - озвався Нестерчук, вже спускаючись долі, - на повітрі, воно, здоровіше.
У його вигляді щось невловимо змінилося. Але що, Валера не зрозумів, бо й досі ніяк не міг прийти до тями від несподіваного візиту.
-Здоровіше воно, - повторив дільничний, - вже виходячи з хати і витрушуючи на ходу перемазюкані пилом міліцейські брюки. - В усіх сенсах, - раптом випростався він, рвучко повертаючись до Лерки.
Той аж здригнувся.
-Бо ж інфекції навколо усілякої, - продовжив, - хоч греблю гати. Особливо у землі. Ось, наприклад, Коняча Могила... Не даремно її так звуть. У ній ще перед війною вітчизняною, десь на початку тридцятих, скотомогильник був. Мор тоді в нас трапився. Не доведи Боже, комусь цю заразу розколупати! Ну, гаразд, я пішов. А ви, якщо Нестора побачите, повідомте обов'язково.
І всміхнувся. Однією половиною роту. А потім, не чекаючи Валериної відповіді, якось по-молодому, наче на гарячого коня, стрибнув на сідло свого мотоциклу, що стояв біля ганку. Той гучно огризнувся кулеметною чергою старенького двигуна ("Як це я не почув, коли він під'їхав?!" - подумав Лерка.) і вже за декілька хвилин розпочав зникати за горбом, що відділяв бабчин хутір від Китоврасів. Лише вітер безгучно тріпав ламке, якесь неживе, волосся дільничного. "Стоп! - знову подумав Лерка. - Він же кашкет десь загубив!"
-Гей, гей! - кинувся було за мотоциклістом, але того вже не було видно. Зник за горбом, наче у вирву провалився.
А сам Валерка раптом вкляк. Бо, врешті решт, зрозумів, кого йому нагадував дільничний: більш благовидну подобу Нестора. І очі такі ж, і підборіддя... Та й постать... Але, що він там за Конячу Могилу казав?
-Ч-чорт! - раптом вигукнув Лерка і, навіть не зачинивши хати, майнув до кургану. Лише курява знялася.
-Денисе, Дени-и-исе! Дьоня-я-я! - загукав він його ще здалеку задихаючись від стрімкого бігу.
За пару хвилин з розкопу з'явилася, вимазана глиною, постать Дениса.
-Ти чого репетуєш? - невдоволено кинув він, з-під лобу спостерігаючи за Валерою, що швидко наближався до нього. - Хочеш, щоб у селі почули?
-Яке там у селі! - вискнув Лерка. - Ви... Вилазь звідти! Вилазь! До нас ментура приходила! Нестора шукають.
Денис повільно випростався на весь зріст, стоячи на гребені розкопу.
-Та злазь ти звідти! - аж ногою тупнув Валера. - Не в Несторі справа. Справа в тому, що ми з дурної кеби декого, не скарбницю скіфсько-гетьманську розколупали, а... А скотомогильник! - аж закричав Лерка. - Якщо зараз якась моровиця трапиться, то з нас за усе разом спитають. Коротше, вилазь звідти! Треба кігті з Китоврасів рвати. І чим швидше, тим краще!
Впродовж усього пристрасного монологу Валери, Денис думав за щось своє, неуважно чухаючи неголену щоку пальцями, під нігті яких, здавалося навіки, в'їлася земля Конячої Могили. А коли Лерка затнувся, аби перевести подих, узяв ініціативу до своїх рук.
-Заспокойся! - кинув вагомо і поманив товариша пальцем до себе.
Лерка хотів було мовити щось про неприродний спокій декого з присутніх, але зупинився, наткнувшись на сторожкий - аж якийсь кілкий! - погляд Дениса.
І, немов загіпнотизований ним, поліз на пагорб. А вже на гребені розкопу...
-Дідько його візьми! - видихнув тихо. - А що я тобі казав?..
З боків, з шару землі і брудного вапна, вже пройденого Денисом, виступало безліч якихось кісток та черепів. Ще більше було їх складено на далекому краї розкопу, приготовлених, вочевидь, для виносу з нього.
-Так, - спробував Валера сказати розсудливим тоном, - треба швиденько усе це закидати! Бач, як вапном тут усе засипано було. А потім нам самім потрібно продезінфікуватись та обстеження у Гременці пройти. Моя Маринка допоможе, щоб усе це швиденько зробити та без зайвого галасу.
І Лерка обернувся до Дениса. Та й вкляк, наткнувшись на його погляд. Вже навіть не кілкий, а затято-пронизливий. Наскрізь пронизливий.
-Та ти уважніше придивитись! - ревонув той, хапаючи Валеру за плече і повертаючи його обличчям докупи кісток. - Уважніше!!! Я цей шар сьогодні з ранку пройшов...
І Валерій придивився. А потім, увесь пополотнілий, знов обернувся до друга:
-Та це ж... Це ж... - забелькотів. - Невже ж їх разом?.. Навіщо?!? Разом?!?
-Разом, - неначе похмуре відлуння, озвався Дьоня. - І людей, і корів. Я тут по товщині шару часу прикинув. Вийшло - десь початок тридцятих.
-Так і мент теж саме казав...
-Казав, - знову вичавив з себе луну Дьоня. Немов передражнював друга. - Але, для чого разом?.. Ніякої тут моровиці, Лерко, не було, окрім... Ти історію згадай.
-Окрім... Окрім голодомору.
-Отож... Тобто, здається мені, ніякої інфекції тут немає. Якщо, звісно, не зауважувати на сепсис совісті людської. Це вони, мабуть, сліди тут ховали...
Очниці рогатих довгастих черепів, упереміш з круглими людськими, докірливо дивились на хлопців. Навіщо, мовляв, ви нас потурбували? Здавалося, що це дві, зовсім різні різновиди істот, знайшли у Конячий Могилі свій останній притулок. І були ці два різновиди, хоча б мінімально, але розумні. Більше того, здавалося, що рогаті коров'ячі черепи належать істотам розумнішим. Через розміри, мабуть. А може через те, що хлопцям було достеменно зрозуміло, що тварини на таке нездатні. Мудріші вони, чи що?
-Ну, так... - кахикнув Лерка, через силу відвертаючи очі від розкопаного кладовища. - Ну, мабуть, треба таки повідомити, кого треба. Та й краєзнавців з істориками. Бо тут тобі і згори - розстріляні, і знизу - замордовані.
-Треба... - якось невпевнено обізвався Денис. - Мабуть... А мо' не треба? Чи треба, але трохи пізніше? Бо ж чи дарма ми тут вже два тижні вовтузимось? Дарма?
Валера промовчав. І це мовчання здалося навіть йому самому якимсь моторошним й потойбічним. Неначе з того боку хтось мовчазно дивися на хлопців, чекаючи від них остаточну відповідь.
-Гаразд, - прогув Денис, - йдемо поки що на Псел. Я поснідаю, та й викупаємось заодно. А , може, розговіємось?... Вип'ємо трохи? А потім і вирішимо усе, як належить.
Але нічого вирішити їм не вдалося.
Коли Дьоня, фуркаючи та випльовуючи воду, видирався з річки на ковзкий беріг, а Валера торопко ставив на багаття закопчений котелок зі свіжо вичищеною рибою, щоб потім майнути до села за горілкою, за деревами почувся стрекіт мотоциклетного двигуна. Ось він рвучко підсилився, немов той двигун гучно вилаявся на когось, а потім якось раптово затих. Неначе йому горлянку заткнули. А з кущарів на поляну вже з'являвся шашличник, знайомий друзям ще з часу першого дня їхнього приїзду до Китоврасів. Прямо на його голий м'язистий торс була накинута закоротка шкіряна жилетка.
-Привіт, хлопці! - зблиснув він своїми аж занадто білими, неначе штучними, зубами. Чи то вони здавалися такими від контрасту з його чорнющими очима?- Ось де ви отаборилися. Добре, добре...
І з бездонних кишень його широких штанів на світ з'явилася пляшка казенки. Лерка з Дьонею обмінялися швидкими поглядами.
-А я оце вирішив, що непогано воно було б з добрими чоловіками посидіти, - вже розташовувався шашличник біля багаття, - про життя погуторити, від мангалу свого відпочити... Біля нього іноді такі типи зустрічаються, - раптом пожалівся він, - що й жити не хочеться.
-Взагалі-то, у нас "сухий закон", - зненацька, навіть для самого себе зненацька, сказав Валера. - Ми, братухо, заприсяглися підчас відпочинку алкоголю не вживати в жодному вигляді. Правда, Денисе?
-Правда, правда, - застрибав той на одній нозі, витрушуючи воду з вуха. - Ми, шановний, дружинам пообіцяли, що ні-ні!.. А слово наше міцне. Правда, Валеро?
-Правда, правда, - у свою чергу заквакав Валерка, для чогось розпочавши метушитись навколо багаття. - Чоловіче у нас слово.
Шашличник ледь насмішкувато спостерігав за ними. А потім знизав плечима:
-А нам справжніх чоловіків і треба. Бо в них завжди нестача була.
-Нам? - знову швидко перезирнулись друзі, а Денис, що вже був розпочав стрибати на другій нозі, раптом завмер на ній, наче чапля на болоті.
Шашличник обвів їх ще більш насмішкуватим поглядом і, врешті решт, зареготав, відкидаючи назад голову та ляскаючи себе долонями по стегнах:
-Ой, хлопці!.. Ой, чудаки!.. Та ні ви не подумайте нічого поганого! Я ж не сутенер якоїсь там голубої братії. Я сам цю братію ледве переношу. - Він раптом посерйознішав. - А справжні чоловіки, все ж таки, завжди потрібні, бо за усіх часів лише на них світ тримається. Може й заразу нас в країні усе валиться через те, що чоловіків не вистачає? Бійців. З крутими кулаками. Суворих і невблаганних, як... Як... Як, наприклад, давні скіфи.
-Ой, - кинув Денис, вже вивільнивши вуха від річкової води і підходячи до багаття, - куди ж це нас несе!
-А чого несе, чого несе? - раптом загарячкував шашличник. - Ми на цій землі усі скіфи! Бо це наша земля, скіфська, авто... авто... хатонна, - ледь непевно закінчив він, але відразу же розпочав знов гарячкувати: - Нам лишень треба згадати про це, клейноди давні згадати та під сваргою-свастикою в один кулак зібратися і...
-І канати звідси! - плюхнувся Дьоня на траву. - Йшов би ти, чоловіче, давньою скіфською стежиною куди подалі. Бо сказано тобі, що у нас - "сухий закон". А від писків скінхедівських вже й у місті блювати хочеться.
-Сухий, кажете? - трохи випростався шашличник. - А за спомин душі?
-Ч... чиєї душі? - збентежено вичавив Валера, якому вже давно не подобався спрямування, яке набула їхня розмова.
А Денис невловимим порухом очей обнишпорив кущі, що спускалися в цьому місці майже до самої зеленкуватої води.
-Так дільничного нашого. Нестерчука. Люди кажуть, що він від вас їхав...
Валера як сидів навпочіпки, так і впав на траву цікавих містом. Денис же, навпаки, схопився з неї. Шашличник, не дивлячись на них, почухався під своєю чорною шкіряною жилеткою:
-Там, майже біля хати його, місток через колишнє русло Китоврані перекинутий. Кажуть, Нестерчук з керуванням на справився. Разом з мотоциклом з містка звалився, головою вдарився. Лікар, що тіло до Гременця відвозив, казав, що смерть його миттєво настала.
-Слухай, а ми тут при чому? - вже трохи взявши себе до рук, спитав Денис.
Шашличник знизав плечима:
-А я й не кажу, що "при чому". Я пропоную просто за спомин душі дільничного випити. Хоча й мент, але ж людина, все ж таки. Знову ж, і вам, здається, трохи розслабитися треба.
-Розслаблятися ми не будемо, - гранично жорстко видихнув Денис. І важким поглядом втупився в обличчя шашличника. Прямо у прірву його непроникно-чорних очей.
Той зрозумів його правильно. Змахнув зі своєї жилетки якусь невидиму порошинку, легко піднявся с трави і засунув пляшку горілки назад до своїх широких штанів.
-А я гадав, що ви більш компанійські, - зітхнув. - Гадав, що до порад можете прислухатись, щодо того, де можна у землі колупатися, а де - ні. Жаль... Ну, як поспілкуватися схочете, особливо з приводу того, що ви у Конячій Могилі витворяєте, то... То приїздіть до мене у шашличну. Чекатиму. Тільки б запізно не було. Втім, я чомусь гадаю, що ви ще сьогодні до мене завітаєте.
І, розвернувшись на місці, він щез у кущах.
Денис з Леркою обмінялися вже не швидкими, а просто блискавичними поглядами, а потім Валерій ламанувся крізь кущарі, загаласувавши на ходу:
-Гей, гей, братухо!.. А ну почекай! Почекай, кажу!..
Але чи то ступінь того галасу був занизький, чи то Лерчиного крику просто не було чутно за стрекотом двигуна, але коли хлопець вискочив до балки, то мотоцикліст був вже доволі далеченько. А Валерій раптом замовчав, наче йому кляпа в рота встромили, та й вкляк, приставивши до очей козирок долоні. Він міг би заприсягтися, що під шашличником гуркотів той самий старенький "Дніпро", на якому сільський дільничний Нестерчук приїздів нещодавно на садибу покійного брата баби Ксани.
Коротше, сухий закон вони у цей день таки порушили. А потім, коли добряче захмелілий Денис подибав спати до хати, твердо вирішивши вже назавтра розібратися з по-циганськи чорнооким, але в усьому іншому недоробленим нащадком вільних скіфів, якась вража сила витягла таки Валеру до розкопу. Бо, опісля майбутньої розборки із шашличником, вони таки вирішили вже до наступного вечора покинути Китовраси. Але до того часу Лерка, що через хворобу вдосталь так і не наколупався у кургані, хотів остаточно пригасити це бажання.
Першу стрілу він знайшов тоді, коли вже згасив ліхтар, оскільки небо не лише на сході, а й на заході, вже наповнилось сірим - смутним та прозорим - світлом. Стріла стирчала поміж двох вигнутих кісток - ребер людської грудної клітки, куди втрапила ще з понад тисячу років тому. Потім були: увесь з'їдений часом, плаский скіфський меч-акинак, печатка з незрозумілим візерунком, простенька пектораль, що, вочевидь, виконувала роль нагрудного щита ще одного вершника-сколота, а поряд - залишки ще одного акинака - рукоять із вкарбованим в неї дивним зеленкуватим каменем... Самоцвіт, чи що? Боже! Ось ти яке, багатство!..
А майбутнє багатство ледь не розсипалося в руках, до атомів обсмоктане часом, через що здавалося древнішим, аніж усі ті кістки та черепи, що упереміш, як і у верхньому шарі, шарі голодомору, застигли в грузький землі Конячої Могили. Щоправда, рогатих черепів тут не спостерігалося. Черепи були кінськими. Людські ж лишалися людськими. Без рогів.
А Лерка, в якому раптово проснувся азарт шукача скарбів, вже не звертав на них аж ніякої уваги. Його цікавили інші, більш коштовні, знахідки. Бо сеча тут, вочевидь, відбулась знатна і, отже, повинні були - обов'язково повинні! - лежати до часу в українській землі невимовної красоти прикраси та зброя, оздоблена самоцвітами, якою воювали ворога ватажки загиблих скіфів. Ну, де ж ви, де?!?
Валера так захопився, що спочатку навіть не почув хрипкого голосу, що тихо й невпевнено скотився до нього з гребеню воринки розкопу. А потім з півхвилини пробував зметикувати, хто це його зве.
-Лерко, - гукали згори, - Леро! Та чуєш ти чи ні? Кидай там усе!
В голосі Дениса прослизали якісь слізливі нотки, зовсім невластиві йому. Може, саме через це, а не через напад скарбопошукової лихоманки, Валера й не впізнав друга. Він приклав руку до очей, роздивляючись постать, майже невидиму в променях Сонця, яке зависло за нею. Сонце, до речі, стояло вже височенько. А Валерка раніше навіть не помічав цього.
-Зараз, Дьоню, зараз! - зморено, але весело вигукнув він, обережно згортаючи пакунок у вигляді своєї вітровки, на яку складав знайдений антикваріат. - Зараз, Дьоню, зараз я тебе дивувати буду.
І, гучно відсапуючись, поліз до товариша. Той нерухомо, наче скам'яніла скіфська баба, чекав на його наближення.
-Зараз, друже, ми разом дивуватися буде...- заспівав Валера на якийсь, лише йому одному відомий, мотив, але захлинувся останнім словом, наштрикнувшись поглядом на, ледь відвернуте від нього, обличчя Дениса.
Бо було те обличчя вкрай суворе і вкрай розгублене водночас. Від цього протиприродного поєднання ставало трохи моторошно. Тим більше, що очей товариша Лерка побачити не міг: той ретельно ховав їх від нього.
-Що? - якось схарапуджено видихнув Валера, притиснувши вітровку до грудей і зрозумівши, врешті решт, що щось сталося.
-Розумієш, - продовжуючи дивитись у бік недалекого гаю, ворухнув кадиком Дьоня, - я, ото як вранці встав, то відразу подумав, що треба до баби Ксани з'їздити... - він замовк, наче йому було несила продовжувати далі.
-Ну? - підстьобнув його Валера.
-Ага... Поїду, думаю. Все одне треба за житло остаточно розрахуватися, якщо ми до Гременця повертатися надумали...
-Ну!..
-Ну, поїхав я. А там... Там... Коротше, усі Китовраси за одне гудуть...
-Та за що?!?ї
-Та... Нестерка вночі вбили.
-Кого? - не зрозумів Лерка.
-Вітьку. Віктора Івановича. Шашличника отого, що вчора до нас приїздив. Нестерко - прізвище його.
Впала вітровка жалісно дзенькнула своїм вмістом.
-Як?!? - Валерка наче зростом менше став і тепер саме він, а не Дьоня, нагадував присадкувату скіфську бабу.
Бо ж Денис, навпаки, трохи ожив. Наче тягар не підйомний з себе скинув.
-А так, - ще трохи знервовано кинув він, подивившись, врешті решт, на друга, - дуже просто по нашому часу. Він вночі у своїй шашличні працював. А тут якась компанія під'їхала. Ну і... Посварилися вони там, чи що. Спочатку побили його, а потім - ножем.
Раптом його погляд впав на вміст розчахнутої долі вітровки і щелепа в нього трохи відвисла. Тепер вже дві кам'яні баби завмерли над давнім залізяччям.
-Знайшов? - недовірливо спитав Дьоня. І сам собі ствердно відповів: - Знайшов! Знайшов, трясця його матері!!! - якось по-шаманські затупцював він на місці, враз забуваючи про усю моторош останнього часу і присідаючи навпочіпки над знахідками Валери.
-Я ж казав тобі, казав!.. - бурмотів він, тремтливими руками перекладаючи з місця на місце перші речі свого майбутнього заможного життя. - А ти не вірив, не вірив ти!
-Не вірив, - неуважно знизав плечима Лерка, кидаючи розгублені погляди на Дениса, то на залишений ним розкоп, що за останній час став схожим на метеоритну вирву: хлорці поспішали і поступово звужували площу обробленої землі. - Не вірив, - повторив. - Сеча, мабуть, тут була велика. Справжнє бойовисько, розумієш... Як там у поета? Змішались в купу коні, люди...
Він замовчав, думаючи про щось своє. І раптом вибухнув, стиснувши кулаки. Аж кісточки в них побілили.
-Та залиш ти мотлох цей! - вигукнув. - Ти що, не розумієш, що відбувається?! Вшиватися треба терміново звідси! Терміново! Бо вбивство - це тобі не банальне ДТП, як з дільничним. - Про смерть Нестора Валера старанно намагався не згадувати. - Зараз ментура тут усе догори дригом поставить. Разом з нами. Якщо не вшиємось.
-Але ж... Але ж... - белькотів Денис. - Як же тепер кидати все?!? Тільки ж карта пішла!
-Тузи все одне не в тебе! - зло кинув Лерка. - Ти з бабкою розплатився? - спитав.
Денис здійняв на нього трохи очманілі очі:
-Ні. Вона сказала, що сама до нас прийде. Перевірити, чи усе і порядку залишаємо.
-Чорт! Коли прийти обіцяла?
-А під вечір.
-Чорт! - знову вилаявся Лерка. - Біжи до хати. Збирай речі та бабку зустрічай. А я тут поки що закидаю все, наскільки це можливо.
-Слухай! - якось улесливо мовив Денис, соваючись на місці, - а, може, ти бабку зустрінеш? Та й речі збереш. Воно ж легше буде. А ти зморився. А я тут лад наведу.
Валера змірив товариша несмішливим поглядом і хотів було вже відповісти щось ядуче-ядуче, але раптом відчув, що й дійсно зморився. Сильно зморився. Бо ж ще зночі землю рив. І в прямому, і в переносному розумінні.
-Гаразд, - дещо знервовано махнув рукою, - залишайся ти. Але, - строго здійняв він брови, - щоб закопував тут усе, а не навпаки.
-Та я!.. - чиркнув себе по горлянці великим пальцем Дьоня, але Лерка лише іронічно покрутив головою, сподіваючись на те, що з речами та з бабкою він швиденько розбереться, а потім і Дениса на шлях праведний наверне.
З речами він дійсно розібрався доволі швидко, а ось з бабкою... Валера вже вчавлював у багажник "копійки" згорнутий намет, притягнутий ним з берега Псла, коли позаду почулося обережне кахикання. Обережне то воно - обережне, але ж несподіване! Лерка злякано обернувся і ледь не впав, відсахнувшись від землистого зморшкуватого обличчя, що зазирало до багажника через його плече.
-Кхе, кхе, - знову покахикало обличчя, ворушачи величезною чорною бородавкою під лівим оком, - випадково нічого мого не забрали?
Лера подумки сплюнув три рази через плече, і реально - один раз під ноги:
-Тьху ти, бабо Ксано! Як же ви мене перелякали! Хіба ж можна так нечутно ходити?
-Та яке воно - нечутно? Я зараз усіма кістками, як йду, торохкочу, - трохи підняла бабка костур, на який спиралася. - Це як дівчиною була, тоді - нечутно. І легенько так, бо ж тендітна та швидка була. Така, що й землі не торкалася. Хіба ж зараз - нечутно? - знову спитала вона, згибаючись та спираючись на свою герлигу й з-під лобу зиркаючи на Лерку. Очі, до речі, в неї були молоді і чорні-чорнесенькі.
