Початок: http://gak.com.ua/creatives/1/29034
Таким я його побачила вперше: стареньким, маленьким, із великими широкими роботящими долонями, немов лопатами...
Він вважав себе комуністом, просто був прихильником країн, де, як думав Сільвіо, були рівність і братерство, де люди трудилися у спільних колективних господарствах усі разом, де не було господаря, на якого працювали, де безкоштовні навчання і відпочинок, де немає бідних і багатих, де єдина партія, яка піклується про свій народ. Так думав ще його батько. У 1926 році, коли був напад на Мусоліні, у всіх містах Італії фашисти переслідували комуністів. Сільвіо тоді ще не народився, батько із вагітною дружиною пішли в кіно, де фашисти закрили двері і випускали із зали лише своїх однопартійців, комуністів били до смерті, а хто зміг утекти, відстрілювали у темних провулках. Так, як серед прихильників Беніто Мусоліні був господар землі, на якій працювали батьки Сільвіо, то він відпустив їх живими: не вигідно убивати хороших працівників, які приносять прибуток.
Місяць батько не виходив навіть працювати на город. Через деякий час до нього додому прийшов господар і сказав, що коли він увійде до партії фашистів, то зможе спокійно жити і працювати. Той відмовився, а через декілька днів був пораненим від кулі якогось невідомого. Прості люди хотіли бути вільними у своїх рішеннях, мати свободу слова, роботу і хоч клаптик власної землі.
«Як гарно зробили російські комуністи: забрали землю у багатих і роздали її бідним. От нам хоч би шматочок землі...» - мріяли люди, які зовсім не мали освіти, знали, що твориться у світі лише із розповідей знайомих. Довгими зимовими вечорами селяни збиралися у стайні (там було тепліше, ніж у хаті), мріяли про краще життя, грали в карти, освічені читали газети.
Думки і погляди батьків передалися дітям, які виросли з вірою в те, що там, у далекій країні, працюється легко, а живеться щасливо і багато, діти вчаться у школах, про них піклується держава і немає голодних. Після розпаду Союзу ні Сільвіо, ні Джульяна не могли зрозуміти, чому так сталося? Чому зруйновано таку велику і щасливу країну?
Вони ще й досі мають комуністичні погляди. Тільки у них свій комунізм, який вони вигадали, вимріяли для себе.
"Щоб прогодувати родину, мій батько їздив на заробітки до Швейцарії. Багато працівників там так і залишилися, перевезли свої сім’ї, а він не зміг, бо мав стареньких батьків, потім ми, діти, повиростали, а от дядько поїхав до Канади, - розповідає Джульяна, - Дружині сказав: «Або їдь до мене, або залишайся із дітьми і Італії, я туди не повернуся!». Що їй залишалося робити? Зібрала валізи, дітей, та й поїхала за чоловіком.
Повернувся він у рідне місто у гості аж через 20 років. За цей час уже й діда з бабою похоронили. «Їду, - каже дядько, - та й планую собі таке: куплю теля, заріжемо його і накормлю усіх родичів, бідні ж бо вони. А як приїхав, не встиг зайти у хату до брата, то відразу за стіл садять, пригощають. Вони і без мого теляти уже мали достаток.» Радів дядько, що Італія почала розквітати, але сумував, що поїхав так далеко шукати краще життя, а ті, хто тут залишився, вже теж не гірше живуть, та ще й вдома, а не на чужині."
Свекри теж завжди допомагали і підтримували мене. Джулія, свекруха, жодного разу не повчала, не дорікала, а радила лише тоді, коли до неї зверталася за допомогою. Буває, сварю сина, а вона каже: «Тамаро, на те він і дитина, щоб бешкетувати, розважатися, головне, що шкоди не робить!».
Мудрість цієї жінки мене дивувала.
Зимовими вечорами Джулія починала вести розмови, які мені не дуже подобалися. Вона хотіла порадитися про те, коли настане їх час покидати цей світ. Сини зовсім не хотіли про це говорити, тому вона обрала невістку. Розказала, де лежать речі, показала фотографії, згадала про деякі «дрібниці», радилася, що краще одягнути. Спочатку я не хотіла цього чути, але потім зрозуміла, що для неї це дуже важливо, як приготування до мандрівки, тільки в один кінець. Тяжко було змиритися із цією думкою, а ще тяжче слухати її настанови, хотілося заперечити, заспокоїти. Найкращим заспокоєнням було те, що її вислухали, підтримали розмову.
Щемно так, думати про подорож у вічність, подорож без вороття...
Джулія думала за їх обох, приготувала одяг, дала настанови, про які діти ще не знають, а знаю лише я. Кажуть, що невістка – чужа кістка. Не погоджуюся із цим, бо маю один секрет: свекруху треба мати за спільницю, а не за суперницю, тоді буде спокій у обох сім»ях.
Чи існувала любов між Сільвіо і Джульяною? Не бачила я вогню у відносинах, адже вони стільки років прожили разом, цей вогонь був загашений потом від тяжкої праці, але вони врослися один в одного, заплутало їх життя так, що не змогла розірвати навіть смерть. Коли дружина хворіла, Сільвіо губився, не знаходив собі місця, йому не працювалося, не їлося, не спалося. Можливо тому він і «пішов» першим.
Спочатку втратив пам»ять, жив минулим цілий рік, пам»ятав усі дати, але не пам»ятав теперішнього. Добре жилося останній свиноматці, яку він не хотів продавати, бо не міг не працювати навіть у такому стані. Вона їла по п»ять разів на день, бо її господар забував, що та вже нагодована, він шукав пса Фідо, а той бігав і радів, що ще раз вийшов на прогулянку. Він ходив узимку на город шукати теплиці із полуницями, які вже десять років не вирощували.
Колись Сільвіо мав коня, а як кінь постарів і не зміг працювати, то його просто залишили у стайні «доживати свій вік», бо продати на бійню свого помічника господар не зміг. Вже декілька років, як коня не стало, а дід усе носить сіно до ясел, бо, каже, що той пасеться біля озера.
Були такі моменти, що він не впізнавав дружину, а вона дуже сумувала із цього приводу. Він прокидався серед ночі, щоб поливати виноград, а Джулія запирала двері ще з вечора і ховала ключ під подушку. Сільвіо шукав той ключ, будив дружину, розповідав їй, що батько не може зайти до хати, бо зачинені двері. У такі ночі прокидався й собака, він приходив до наших дверей і шкріб їх, кликав на допомогу, тоді у будинку ніхто не спав. Щоб заспокоїти дідуся, треба було завжди щось вигадувати.
«За все наше спільне життя не казала брехні зовсім, а зараз повинна обманювати чоловіка заради його ж спокою», - казала Джулія. Кожного дня дружина давала йому «останню» пігулку від тиску, вона «не знала», де подівся ключ від зачинених на ніч дверей, щодня, щоб примусити його помитися, казала, що їхатимуть до лікаря... А Сільвіо слухав лише її.
Одного вечора, поки Джулія готувала на кухні вечерю, він пропав. Обшукали усі закутки квартири й коридорів, потім сад, город, озеро, рівчаки для поливу. Починало вже темніти, підняли на ноги сусідів. Ніде немає діда. Чого вже тільки не думали, чи, може, захворів і упав десь, чи заблудився, а він спить собі у братовій квартирі. Розбудили, а той, як шкідливий хлопчик, заходить у свою квартиру ніяковіючи, такий маленький, худенький, беззахисний. Ніхто його ніколи не сварив, усі мали терпіння і повагу, а ще дуже любили до цього старенького дідуся. Він вже погано чув, недобачав, тому, якщо спочатку дивився телевізійні новини, то тепер просто дивився на телевізор. Останнім часом не хотів сідати на диван, тому задрімав навстоячки, упав, поламав ребра і більше вже не зміг піднятися. Джулія була біля нього в лікарні два тижні. Нелегко молодому чергувати у лікарні такий довгий час, а восьмидесятирічній бабусі то вже й годі... Вона не хотіла його покидати.
Додому вони повернулися удвох, тільки вона йшла своїми ногами, а Сільвіо занесли на носилках. Я дуже хвилювалася за її здоров»я, бо Джульяна мало відпочивала і нікому не хотіла довіряти догляд за хворим.
Через тиждень він помер...
Коли мене запитують, як почуває себе Джульяна, то відповідаю: «Вона сильна жінка!», бо усі свої тривоги, почуття і сум нікому не показує, а лише розмовляє із ним, а точніше із його фотографією, яку поставила в рамочку і вірить, що він поруч, бо так воно і є...
