– Мамо, купи мені гравітаційні чоботи.
– Що за дурня, які такі гравітаційні чоботи. Я купила тобі минулого року твої гади, і ми домовлялися, що тої кирзи тобі вистачить на два роки. Так що дай мені спокій зі своїми забаганками.
– Та в них не ходять. В них висять. І гади – то не кирза, ти ж знаєш.
– В чоботях висять? Ти п"яна? Ану дихни.
– Та не п"яна я, один раз пива трішки більше випила, і тепер кожного разу "дихни". А ти що, не чула про такі чоботи? То ж нові технології, якими ти так цікавишся. Чи тільки вдаєш, що шукаєш відомості про технічні новинки до ночі, а сама знову сидиш на своєму тупому сайті?
– Ти забула, хто тут старша? То я тобі нагадаю. Жартую, а що, справді є такі чоботи? І їх можна купити? А для чого вони?
– Ну ти й відстій, мамусю. Не гнівайся, але про це давно всі знають. Я ж вже на кухні все сама роблю, щоб ти мала час на свої бредові ідеї, он і борщ варила сама, а ти про чоботи не знаєш.
– Ну страшне велике досягнення. Я в твої роки давно сама борщ варила, і корона з голови не падала. Колись свекруха дякую тобі скаже, і мені теж, що навчила елементарних навичок поведінки на кухні.
– Скаже. Так як тобі сказала. Зварила борщ і пиріг спекла смачніший, ніж у неї, і стала ворогом номер один.
– Ну не всі ж такі. Твоя подякує, вона буде з мого покоління. Мала б я сина, теж би подякувала, поївши невістчиного борщу. І за пиріг би подякувала, і за вареники. І за млинці можу хоч зараз подякувати, тобі. Зісмажиш, поки я тут ще трошки риму поправлю?
– Біжу, моя солоденька. З твоїми віршами. Як було добре, коли ти їх не писала.
– Скінчилася твоя халява, донечко. Всі твої Барбі давно сплять. Звикай до дорослого життя. Як ти підеш жити на знімну квартиру, коли не вмієш швидко готувати нормальну людську їжу, а не тільки гарячі канапки. Тренуйся, поки я жива. То що там за чоботи такі мудрі?
– Та то такі чоботи, в яких людина може висіти вниз головою, щоб розтягувати хребет і зменшувати небажаний тиск на міжхребцеві диски. А ще зменшується тиск на внутрішні органи, з метою покращення їх функціональності.
– Так, мудрьоні штучки-дрючки вимітаєм і говоримо нормальною мовою. Я не Лариска твоя і не Вітька, перед якими ти свою інтелектуальну перевагу демонструєш, я зрозумію, так що можеш не вижучуватися. Для чого тобі ті чоботи?
– Ну ти вже не відстій, ти справжній ацтой, мам. Я ж пояснюю, хребет розправляти. Висиш вниз головою, а воно тобі всередині все поправляється.
– Ну тепер пішла розмова двох особливих інтелектуалів. Чого тебе постійно з однієї крайності в іншу кидає? То ти наче з парламентської трибуни віщаєш, то ведеш пропагандистські бесіди серед даунітосів.
– Ну я звикла так, просто декому треба показати, який він дурак, а іншим – що вони не такі вже дибіли. Тренуюся мати справу з різними суспільними верствами населення.
– Так, політолог, харош агітувати, шуруй на кухню, бо я голодна. І чаю з лимоном і без цукру. Зараз я подивлюся, що то за чоботи, а то дам обіцянку, потім не злізеш. Я вже купилася на гаджет. Звичайний телефон, тільки за тупо великі гроші. За два місяці на третину дешевше купили би.
Заходжу в інтернет, шукаю інфу про гравітаційні чоботи. Діти наші таки далеко далі пішли від нас, ніж ми свого часу. О, знайшла. І що тут такого гравітаційного в тих чоботах? На вигляд таке саме, як ролики, ну майже. О, ще ролики купила, викинь-гріш. Так збиралася їздити, на два дні вистачило. Добре, що мене цікавість взяла, як то на ковзанах кататися, бо мені в дитинстві не купили. Сестра троюрідна впала і зламала руку, то про ніякі ковзани для мене ніякої мови бути не могло. До чого тут вона, хто їй винен, що вона така граційна, чого я мала конче падати і ламати руки-ноги. Зрештою, на вулиці теж можна ноги ламати, скільки моїх однокласників ламалися. То що, цілу зиму сидіти в хаті і до школи не йти? До школи гнали, а ковзани не купили. Особливості радянського виховання. То хоч зараз я знаю, що то таке, кататися на ковзанах. Файно, хоч і по подвір"ю. Уявила себе на нашій вулиці на роликах, смішно стало. Діти і я. Хоча в парку таки стала на колеса, "на спор" я багато чого можу, на що при нормальній пам"яті не зважилася б чи не схотіла би зробити. І вниз головою по стелі пройтися. А що, от візьму і куплю ті чоботиська, і буду вигравати всі заклади, поб"юсь об заклад, пройдуся, і сто зелених в кишені. Бізнес на рівному місці. А я все життя переконувала себе, що я не бізнес-орієнтована особистість.
Здається, з новим бізнесом накладочка виходить. Не можна в тих чоботях по стелі лазити, в них можна тільки висіти. Остапе Бендер, гаси сигарету, далеко мені ще до тебе. А висіти для чого? Точно, хребет розправляється і кров краще до голови прибуває. І ото все? І за цю дурню я маю викинути з власної кишені майже тисячу гривень? Щоб отримати достроковий крововилив у мозок, не чекаючи старості і інсульту? Хороші чоботи, нічого не скажеш. Я ж не Шварценегер, той хай собі висить вниз головою, скільки йому заманеться. Зрештою, той самий крововилив можна отримати значно дешевше, стаєш собі на голову, ноги догори і об стіну впираєшся. І стоїш, поки не звалишся, як куль муки. А якщо ще й подушку під голову не підкладеш, то і черепну коробку зламаєш для повноти вражень. А щоб хребет розтягнути, давно колись мудрі люди придумали на перекладині висіти. Руками чіпляєшся за перекладину, уявляєш себе мавпою, котра чекає, поки достигне банан, і висиш. Хвилину, другу, потім згадуєш, що всіх мавп праця давно на людей перетворила, тому в нашій країні банани не ростуть і їх з Африки не завозять. Від кожного за здібностями, кожному банан, ну або прапор в руки, і чеши. Частіше давали прапор, банани самі їли. Їх що, праця не перетворила?
А ще була хороша вправа, ногами, зігнутими в колінах, за перекладину зачепитися, і висіти вниз головою. Тут вже два кайфи в одному, і хребет розрівнюється, і крововилив отримується. Цікаво, мавпи так висять, чи то тільки нас на фізкультурі так примушували висіти? Багато хто повиснути могли, а от піднятися назад, вчепитися руками, відчепити ноги і стрибнути вниз не могли, тому гепалися головою об поролонові мати. Мені було страшно гепатися, тому що з пресом я подружилася ближче до дев"ятого класу, а висіти примушували в сьомому-восьмому. Тож я сачкувала, як могла, з тої гімнастики, надолужуючи оцінку на лижній трасі. І взагалі, чого ото я маю робити два-в-одному, я можу окремо на перекладині мавпу мавпувати і окремо на голові стояти. Ефект той самий, а два-в одному в мене вдається тільки в одному випадку, розумна і красива. Знову мавпа виходить. Мало працюєте, товаришко, тому банан вам не світить.
Озброївшись необхідними аргументами проти необхідності купувати гравітаційні чоботи, подумки відправляюся на кухню, звідки вже доносяться пахощі неймовірно рушійної сили. Замріялась, мамусю. Згадала, як одного разу глянула отак опущеною вниз головою на сусіда по парті, котрий стояв збоку і добровільно страхував, щоб я не гепнулася на мати, як репана груша. Снігу тоді не було, про лижі можна було тільки мріяти, а кінець чверті був на самому носі, тож здавати норматив таки довелося. А оскільки висячи вниз головою, мені було значно краще видно не голову, а ноги, то я вперше глянула на багатозначні рельєфи, на котрі багато хто з моїх однокласниць вже давно заглядали, а я не мала часу відірвати голову від книжки, тому однокласників зауважувала тільки тоді, коли хтось просив списати чи ненароком влучав у плече мокрою ганчіркою. І ті рельєфи були такими цікавими, що гепатися було рівнозначно провалу Штірліца, тож я напружила всі м"язи, які в мене тільки були, теоретичний прес і біцепси на руках, котрі насправді були слабші, ніж в горобця під коліном, а в ту мить вони налилися сталевою силою. Підняла корпус, дотягнулася руками до перекладини, вчепилася з такою силою, що пальці потім довгго не могли розпрямитися і порожевіти, легко справилася з ногами і зітрибнула на мат з легкістю олімпійської чемпіонки з художньої гімнастики чи чогось там ще. Вчитель в той момент спокійно відмічав щось у журналі, він звик, що я – куль муки і або гепнуся, або мене будуть стягувати з тої перекладини всім класом. Тож коли чоловіча половина класу задоволено засвистіла, він побачив мене на маті, щасливу і задоволену, не повірив своїм очам і примусив ще раз пертися на снаряд. Як так, пропустити таке видовище, гусениця раптом стала метеликом і полетіла. А мої руки, ще не отямившись від напруження, зберігали силу, тож я підстрибнула якомога вище, я ж метелик, мене не треба піднімати, щоб я могла зачепитися за перекладину. З першої спроби я недострибнула якихось пару сантиметрів, прямо як Іван-дурак на коні до терема принцеси. Та я не розвернула коня і не поїхала в чисте поле, підстрибнула другий раз і мої руки легенько обхопили перекладину, так наче все життя тільки те й робили, що хапалися за ту дровиняку. У фізрука окуляри полізли на лоба разом з очима і мало не звалилися, як я колись. А я тим часом легко опустилася вниз головою, порахувала до десяти, знову піднялася догори, з диким задоволенням відмітивши наявність елементарних м"язів, котрі ще й володіли здатністю скорочуватися, достатньою для того, щоб піднести мої зайві кіло до раптом любої поліняки. Я другий раз тріумфально зіскочила на мати, забувши, правда, розкинути руки в сторони. Та фізрук випав в осад, і видав фразу, котра стала моєю путівною зіркою на все життя: "Не тільки слона можна навчити кататися на велосипеді". Я бачила ведмедів на велосипеді, і слонів на м"ячі, а слонів на велосипеді, здається, ніхто не навчив кататися. А мене навчили висіти на перекладині. Банан, правда, не дали, зате п"ятірка в чверті була гарантована. А фізрук ходив з таким гоноровим видом, так ніби то він навчив слона і мене заодно. Знав би він, у чому насправді була причина. Правда, я, постоявши хвильку на п"єдесталі, тут же з нього й звалилася по дурості. Той однокласник захоплено почав вітати мене з успіхом, правда, про успіх слова не було, було "ну ти й показала клас фізруку", ну і я возомнила себе королевою дня, і коли він спитав, де я тренувалася, відповіла, що сусід тренував (в того вдома була перекладина на подвір"ї). Порушивши першу заповідь кобіти, не згадувати в присутності мужчини, котрий тобі подобається, інших чоловіків, щоб не провокувати напад ревності, я опинилася біля розбитого корита. Той сусід був на два роки старший, готувався до інфізу, і за ним упадали всі десятикласниці, половина дев"ятикласниць і третина восьмикласниць (за приблизними підрахунками, такий собі екзит-пол). А він "тренує" мене. Мій "Ромео" зрозумів, що конкуренцію він не складає і здався без бою. Шкода, міг би й повоювати.
А та звичка підначувати чоловіків, так підло проявившись, ніяк не спішить викорінюватись. Скільки років воюю, вже би могла подолати. А шило, воно десь так міцно засіло в тому мішку, і постійно вилазить в найнепотрібніший момент. Хоч на мигах спілкуйся. А тоді я не призналася нікому, що мусила хоч трохи вдома висіти, щоб не сміялися однокласники, то половину гілок на нашому молоденькому горісі пообламувала, а мама все сварилася з уявними хуліганами. А що робити, перекладину мені над дверима зробити не схотіли, вид псується, гравітаційні чоботи теж не купили б, навіть якби ті в той час існували. Залишалися яблуня і горіх. До яблуні я не діставала, а горіх виявився саме те, правда, я могла б бути стрункішою на початках, тоді хулігани мали б сите і спокійне життя.
Ото нагадали мені ті чоботи мої перші помилки. А тут ще й листа отримала, запрошення на зустріч однокласників-восьмикласників. Щось сталося, що вирішили колишнім восьмим зустрітися. Бо ж багато нас тоді пішло, клас переформатували, і зустрічалися вже цілком іншими компаніями. А запрошення яке цікаве придумали, на одній стороні текст, а на іншій фотографія усього класу разом з керівничкою. Які ми там діти ще, не те що теперішні п"ятнадцятирічні, так спішать стати дорослими. Ми теж ніби спішили, але якось повільніше, чи як. Принаймні від фізкультури відкосити не вдавалося навіть мені, відмінниці. А зараз, будь ласка, записочка від батьків, і цілий семестр гуляй, душа. А потім чоботи гравітаційні купуй, щоб хребет розвантажити. Нема на ваш хребет перекладини.
На кухні ми мали приємну і не дуже розмову з донею за свіжими млинчиками. Поки я згадувала молодість, доня начаклувала по повній. Гарна дитина, може, і купила б ті чоботи, от тільки знаю, що на два дні. Бо висіти вниз головою в "контактах" не дуже зручно. А мені вже роликів вистачає. А як треба хребет розвантажити, то я повишу на горісі. Він вже гарно виріс, гілки не ламаються. Або на перекладину вилізу. Зараз вже, напевне, знову куль.
