Вечоріло. Відкрите вікно відлякувало вітер. У хаті пахло хлібом, затишком і достатком. У вікно зазирали двоє: старенька жіночка з лицем, як у висушеної сливи і маленька дівчинка, що нагадувала лише квіточку від тої ягідки. За вікном мало чого було цікавого. Літали ворони та цвірінькали горобці на дроті. То ж маленька квіточка довго не втримала спостерігати за пустою вулицею.
- Ба, Бабусю, а розкажи мені казочку.
- Яку тобі? Про колобка?
- Нєа, - покривила носиком малявка.
- Про курочку рябу? – онучка лиш похитала головою.- Давай про лисичку сестричку
- Ні, - вже вередувала дівчинка - Не ту, що мені мама з великої книжки читає. Інакшу! Якусь особливу. От тобі, яку мама розказувала?
- Казочку? – бабуся тихо усміхнулася, поринула в якісь свої роздуми, але вже за хвилю, мов би прокинулась, відмахнулась від важких дум і почала розповідати. – Як була я десь така як ти, як нині пам’ятаю той день, такий сонячний, теплий, спокійний, вітер тоді ледь-ледь щось нашіптував на вушко, лани пшениці колосилися золотом, як ото сьогодні, сказав тато, що вони поїдуть з мамою до лікарні, братика мені вибирати. Тай повіз маму. А назад, за два дні, привіз. Фірою. Спинився віз за ворітьми. Я підбігаю, а мама лежить. Бліда така... І не ворушиться. То я закричала: мамо, вставай! А вона не встає. Тато пішов сусідів кликати, бо йому самому було важко маму підняти... Ото занесли маму до хати. Положили. Зібралась купа людей. Плакали чогось, на мене співчутливо кивали. Поховали мою маму. А десь за три дні, я біжу, тата шукаю, а мені люди кажуть: „ - Пішов твій тато маму відкопувати...” То я так втішилася! Ото, думаю, зараз тато маму відкопає і приведе. Прибігла до додому братові розказала. Сидимо обоє на призьбі, чекаємо. Йде тато, лопату на плечах несе, а мами чогось не веде. „–Тату, а чого ж ти мами не привів?” - питаємо. „Та, - каже, - мама ще трохи недужа, то як підлікується приведу.” І привів нам тато, мачуху. Брат з сестрою одразу її мамою кликали, а я ж то знала, що вона не моя мама. Десь за рік тато руку порізав. Гангрена кинулась. То й помер. А я голодна, кілька днів ходжу, крихти в роті не маю. Нарешті наважилася підійти до мачухи і кажу: - мамо, я їсти хочу. - А вона мене й обійняла. Троє нас чужих дітей викормила. Добра у нас була мачуха. Та казок нам ніхто не розказував, дитино. Пізніше я взнала, що мою маму і ще десять породіль потравили в роддомі, разом з дружиною воєнкома, за те що в колгосп записалися. Отак. Потім війна почалася. Ой набідувалися. Підем дитино, Санта-Барбару подивимось, там у них все простіше, як у казці.
Записано з вуст баби Валі.
