Буває, не догледиш, вощину вчасно не підставиш, гніздо не розшириш, або й нікуди розширювати – бджола язичків понавідтягує, кожну вільну шпарину позаліплює – біда! А ще, коли взяток… Ті мерщій заливають нектаром, ті забудовують, рамок повний вулик – працювати ніяк… Дратуєшся, бо непорядок. А спека, піт очі їсть, бджоли застують – ні рамку витягти, нічого! Здираєш із бокових рейок віск, а нектар бризкає, руки липкі, стамеска липка, шморгаєш долонею об шорстку бочину вулика, долоні чорні… Не зогледишся, як і штани вже липкі від текучого наприску, і сорочка. Бува, пориваєшся облизати пальці, та до каптура – сітка теж робиться липка, бджоли маняться на неощадно розбризкане добро, лізуть межи очі…
Хоч-не-хоч – починаєш лаятися, шукаєш, куди приткнути вийняту рамку, шукаєш, де та бісова вода, щоб обмити долоні. Одночасно в руці треба тримати і стамеску, і рамку, і димар (теж липкий), і пасічницький ніж… Щось неодмінно падає, буває, що й у вулик, лізеш – ось уже весь солодкий із голови до ніг… Кидаєш вирізані язички на дах сусіднього вулика, нектар поволі тече похилою бляхою, бджоли лінькувато крутяться над ним. Непорядок. Треба, щоб у вулику було місце, треба вчасно розширювати – підставляти вощину. Щоб наприск – у чаруночки, щоб по хазяйському… А то зазирне до вулика досвідчений дід із сусідньої пасіки – ще вибатькує…
Повертаєшся додому втомлений, незадоволений… Але, що далі від пасіки, то невдоволення тане. Це ж повні вулики бджоли! Це ж багатющий взяток! Це ж густий, наче смола дух випарюваного нектару. Цілий світ гуде над тобою, тріумфально виспівує неповторний славень життю, бо в гарне місце, бува, що й десятки бджолярів привозять своїх працівниць. Меду стільки, що не вміщається він у чарунки, меду стільки, що й ти весь у ньому! Незлопам'ятна природа наче купає тебе в своїх нектарах!
І в розпалі літо, і в силі бджолині сім'ї, і в силі ще ти, щоби порати це диво, і дощі обіцяють гарну гречку, і п'янкий, ні з чим не порівнюваний запах пасіки, що внесеш ти, повернувшись, до хати, заб'є дух усім домашнім, і вони дивитимуться на тебе, наче на бджолиного бога, повноважного посланця того пересиченого літа, якому ще так далеко, майже нескінченно далеко до осені…
