АКТОР;
Ти ж ніби сам вже це й розумієш, що ніхто інший тобі не може дати твоєї ж волі, яким би авторитетом він не був, чиїм би авторитетом не прикривався. Волю для всіх можна тільки обіцяти! Це такий класний і беззаперечно надійний бізнес у нас тут на Землі! Древня система роботи з ляльками - оВОЛЬОдівання “буратінами”! Хто більше обіцяє той і у виграші. І нічого обіцювати дрібнички! Треба грати тільки по - крупному!
І Грають! Одні обіцяють Рай, другі - гроші, треті – роботу, четверті все чого душа забажає! І все в кредит. Налітай! Бери! Не візьмеш, так інший візьме! Обов’язково візьме, стопроцентово що візьме. І беруть і дякують і руки ще при цьому виціловують тим добрим, щирим, таким переконливим, таким гладким, череватим і пихатим і все з такими самими щирими і мудрими, добрими і відкритими “лицями”.
Обіцяють. Обіцянками годують, як у тій рекламі, вже тисячі й тисячі років. А ми знай своє, - Обіцянка – цяцянка а дурному радість! Хотіли як краще, а вийшло як всіґда Ось така... як ви кажете – Ня - ня!
І співає чергова бурятіняча зірконосна голова з таким самим “лицьом”– Всьо будет харашо, я в ета вєрю! - А разом з нею всі інші, просто тисячами й тисячами, як папуги, та в гопак, та на Майданс, аж курява здіймається – Всьо будєт Х-і-х-а-х-о!!! І фейерверк і фанфари во славу прекрасного дійсного і майбутнього! Слава! Слава! Слава!
Добре, коли б то воно само собі танцювало і співало і само собі вірило, а то ж бачить само, що бреше, ну бреше ж! Просто неприховано так собі бреше, бо й само ж не вірить що “будєт всьо харашо”! І майне думка, - а чи не значить це, що є ще щось у тій зірці не від того “лиця,” щось, що ще бринить справжньою людською подобою у тому зірковому Хрю-хрю-хря-хря! Хрю-хрю-хря-хря! Подумаєш так і скажеш собі – та ні... Нє нада ля-ля! Все, це вже якась справжня хрюкавня.
Так що, - волі значить нема? Немає волі – немає щастя?! Як же ж тоді жить? Якщо ніхто не в стані волі-щастя мені дать, то де ж їх клятих шукать?!!!
- Окрім “Країни дурнів” немає іншого адресата, немає інших територіальних координат!
- А де ж та “країна дурнів” де вона?
- Розумному туди не пройти.
- Значить... Треба дурнем стать?...
- Як у древніх наших казках, з усіх трьох братів тільки найдурніший Іван здатен щастя здобувати. А чому?
- Тому що найхитріший! Він всіх хитрих їх же хитрістю і перехитрить! Всіх мудрих їх же мудрістю і перемудрить. Як Ходжа Насреддін!
- Правильно! Бо вільним він себе від усього цього барахла у цім світі вважає і нічого, жодне “ярмо” його не тримає. Бо все що треба йому, він уже має!
Ось така, - Хі-ха! Саме у цьому і цінність самої волі, - не у надбанні все нових і нових ниточок неволі, а у відсутності будь-якої чужої сваволі! Та... Тут, чомусь завжди, сам собі все і псуєш... Не хочеш бути дураком! Нізащо не хочеш! А хто захоче?! Тут же треба брати на себе всю відповідальність за цю свою... Дурацьку Мудрість.
А реклама ж відповідальності нас не вчить. Вона навпаки скрізь і всюди по всьому світу трубить величезними о т а к и м и с л о в а м и, що мовляв, звільняє тебе від тої клятої відповідальності. Довірся тільки нам, - каже реклама! Ми тебе любимо і поважаємо, ми насправді вже давно добре знаємо як і що є для тебе найкраще! Візьми! Купи! Вибери одним словом лише тільки НАШЕ!
- А хто відповідатиме коли щось не так?
- А про це не турбуйся! Ти ж не дурак!
Тому й пишуть про твою відповідальність на рекламних бігбордах, чи флаєрах, на всіх контрактах, угодах і актах такими малесенькими літерами пишуть, що й не прочитати. А коли раптом, що не так, то ГЕП тобі перед очі ці маленькі буковки та такими величезними, - “Ось твоя відповідальність”! - І ти читаєш і не віриш очам своїм! Дивишся ти на все це і від безсилля думаєш і собі когось так само, такими ж малесенькими буковками, буковками...
І ясна річ, що так ти і вчиняєш. Ти ж не дурень. Ти ж не один з цієї “сірої ослячої маси.” Ти ж.., мудрий! Тебе ж так довго у школі мудрому учили, мудрі тьоті й дяді; що один за всіх, а всі за одного. Та все ж знайдуться завжди ті - мудріші, ті, котрі перекладуть для себе зрозумілішою мовою – “Один з усіх, бо всі для одного!” А в результаті, виходить – “Всіх разом до одного”! - Під акомпанемент все тої ж зірки – “Всьо будєт харашо! Я в ета вєрю”!!! Всі хором навприсядки заводимо; - “Хі - Ху! Ха – ха!....Хрю – хрю - хря –хря”!
Ні-ні! Я нікого не обвинувачую! Це все я сам! Я сам! Сам собі позашивав очі дратвою! Сам! Своїми бажаннями, прагненнями кращого! Сам собі понавигадував усю цю Хі-ху-ха-ха-хо-хо, як ГМО і сам же ж його споживаю, хоч сам же й пишу де тільки можливо, що Без ГМО, а насправді, отруюю і себе і ближнього отою дурньою!
І рве мене, вивертає навиворіт, а я вперто все ж продовжую пожирати і пожирати ці власні “колекторні” борщі і супи та різні делікатеси, що інший, то більш твердіший, чи глевкіший! І знову й знову одне і те саме; славлю тих, що дарують мені ілюзію, що вони мене почують! Що вони саме ті котрі подарують мені хоч клаптика з тої моєї мрії про прекрасне справжнє життя, і краще майбутнє І не бачу я, що це такі ж самі як і я в’язні, хоч начебто з крильми. І живуть вони у тому ж самому колекторі, що і я, значить, що і їм не мати іншого неба, іншої долі над тої, яку вони навіть самі того незнаючи, а таки ділять із мною. Одне ГМО! Одне на всіх! На всіх одно! “Ми за ценой нє пастаїм”!
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -
(пауза)
АКТОР;
А ви ніколи не замислювались над тим, що рабовласницький лад, так ніколи й не минав і ні у що інше, ні у який інший суспільний лад насправді, не розвивався? Ні, прогрес - прогресом, мода - модою, але війни – війнами, пани – панами, а раби – рабами...
Дивно, як перегукуються слова Ра-би і Ри-ба! Все по старому, - риба, як завжди, мовчить. Її ловлять, вбивають, печуть, смажать, варять, в’ялять і ще бозна, що з нею роблять, її їдять, а вона все мовчить і мовчить. Просто тобі якесь Лох-Неське чудоюдорибакит... Одним словом – Лох. Лохи завжди залишаються лохами. І, як не крути, а їх більшість. Їх дев’яносто дев’ять відсотків всієї маси, сірої рибної маси. Так нам кажуть ті, котрі є найбільшими, тобто, - Акули!
Все як було тисячу літ тому, все так і залишилося. Єдине, що змінилося, так це засоби “рибної” ловлі. Тобто, всілякі там “вудилища”, “спінінги” різноманітні, нові “Блешні” з найнесподіванішою, я б сказав, найбажанішою приманкою. Але щораз, то з міцнішими і найнеочікуванішими гачками! Не чавунними і не стальними, а такими комфортними, зовсім безболісними, фірмовими, так сказать!
Але найголовніше це – НЕТ. Тобто сіть! Павутина. Всесвітня інформаційна павутина, ясна річ. І ця сіть, є найефективнішим засобом новітньої “рибалки”. І все ніби й правильно і все вмотивовано. Швидкий доступ до потрібної інформації, зв’язок, знайомства, розваги, навіть заробляння грошей. І все це зручно і доступно.
Кажуть, що у вже навіть дуже близькому майбутньому основна маса працюючих буде просто сидіти вдома за комп’ютером і виконувати свою “надомну” роботу. Зручно? Зручно! Ніякого тобі транспорту не треба, значить ніяких пробок у містах, а це чисте повітря, економія пального, звільнення величезної площі усіх офісних приміщень з переплануванням їх у житлові. А це, не мало - не багато, нові квартири, для нових сімей. Нові покоління стануть зовсім іншими, а значить що зміниться уся цивілізація.
Комфорт завжди був рушієм прогресу і надалі є і залишиться двигуном для цього новітнього рибовласницького ладу. Комфортна кредитна карточка, дає тобі повну волю. Купуй все чого душа забажає. Не дивись, що там мікроскопічним шрифтом написано. Це ж не для тебе написано, це для тих інших, для лохів написано. А чому дрібним? Щоб не сполохати ЛОХА! Бо сполошений лох, ох і біда ж, ох і біда, ОХ-ОХ-ОХ!
Ви коли небуть брали участь у так званих презентаціях? Ну правда ж були? Ну хтось з вас обов’язково був? Це ж так популярно зараз! “Ми навчимо вас, як продати краще й дорожче”! Або, - “Ми навчимо вас, як купити дешевше і більше”! Ну знайомі ж гасла. Що? Самі цим промишляєте? І що заробляєте файні гроші? А, тепер щось не так іде, як торік, чи п’ять років тому?
Розумію. Забагато мудрих дурнів розвелось! Правда? Щось не віриться що вимирає Лох! Значить, не встигли перебудуватися, тобто поміняти блешню. Або гачки підгострити. Розслабилися? Нічого, поміняйте хоч поплавок. Не чекайте, що про це вам обов’язково скажуть ті, що вище за вас, бо вони просто поміняють вас на іншу приманку, на іншу блешню. Вони все це добре знають і самі ж організовують цю рибалку. Коли треба підгодують, коли – навпаки, приглушать, мовляв Криза проклята наступає на п’яти. Хто не втримався той - плюх, тобто, лох! Ну, ви ж не хочете бути лохом? Ох!
Хто не заховался я нє віноват! – пам’ятаєте? Гра у піжмурки. Із самого дитинства тренуємося не бути дрібними лохами і хтось та все-таки витренується. Виб’ється. Вирветься з цієї сірої маси. Стане таким собі начальником, або ж менеджером, як тепер це заведено називати. Менеджер Чукотки. Класно звучить, правда? Або менеджер автобази. Теж класно! Головний менеджер, країни, країни лохів, - це ще значиміше. Зараз багато цих “нових” термінів і назв упроваджено.
Ну, нам, ці що вічно повчають нас, нашими ж гаслами, “Що треба мовляв, боротися”, їх і підкинули. А ми, такі наївні і щировірячі в прекрасне майбуття, хап і заковтнули цю блешню, аж у самий шлунок! І тішимо один одного; - От у них так, а відтепер і в нас буде так. Переназвемо і все, значить, все відтепер буде по-новому! Все буде ляля! Ну ляля ж? Правда?
От. І дивишся на все це нове, на все це таке кльове, блискуче і напуцоване, на увесь цей “рибгосп” і... бачиш одвічну картину; більша риба меншу їсть, щоб стати більшою й тлустішою, а знай, смачнішою, для того, хто тримає цей “рибгосп.” Для найголовнішого, так сказать, менеджера!
І одна тільки й надія – що випустять тебе у ще трохи більший став, щоб ти ще хоч трохи підріс, ще трішки поправився пожираючи тих менших, а значить дрібніших. А коли це станеться, коли це відбудеться, коли відпрацюєш свою вагу, так сказать, то обов’язково, сам станеш кормом для котрогось ще більш тлустішого. Обов’язково станеш, станеш таким собі Головним преміальним Лохом. Як от наприклад, всі ті самонадіяні генеральні, та президентні лохи, ті, котрих воздвигнули на п’єдестали, а потім скинули, чи підстрелили, чи за яйця підвісили. Якщо диктатори і президенти кінчають лохами, то що вже про дрібноту говорити. Так, життя це гра і назва цій грі – Лохотрон.
Але все частіше можна побачити як той, чи інший більший, великий такий і тлустий Лох, залишається живим і навіть непогано так собі й доживає свій вік. Значить ще не час. Значить, відпущений як приклад-приманка для інших. Більший меншого пасе. Навіщо пастух пасе свою отару? Щоб одного прекрасного дня... Ну що мені вам розповідати дурниці ви й самі все це прекрасно знаєте.
І що є предивним, - коли побачиш все це, коли тобі раптом відкриється уся ця картинка, то сам же ж, насміхаєшся з того, Лоха! Просто регочеш, хоч сам і не розумієш, що насправді, - саме ти і є тим Лохом, бо сам же в цій баюрі, у цім гівні, разом з іншими такими ж лохоподібними, борсаєшся! Думаєш, що хапаєш розкритим ротом повітря, а насправді, ти блешню шукаєш, як дитя цицьки. І тільки схопив її, як тут тебе гаком, - “раз і на матрац”! Ая! ОХ- ох! Добрий з мене Лох! Ху –ху – ха - ха! І я! І я!
-----------------------------
(пауза)
АКТОР;
Не хочеться жити у такому “лохівському світі”. Правда. А що ж зробити щоб хоч якось змінити це життя, куди втекти, виїхати куди? Адже де б я не був, куди б не подався, завжди чую одне і те ж саме;
- Від себе не втечеш! Добре там, де нас немає!
- Чекай, чекай! - запитуєш сам себе, - А де нас немає? Де?
- Подумай добре, - собі ж відповідаєш, - Що, не виходить думати? Розучився? Правда?
- Мене значить немає у середині себе самого? Я не присутній у собі. Я завжди присутній бозна де інде, тільки не в собі рідному. Мене од цього відучили. З самого раннього дитинства, мене тільки те й робили, що вчили, вчили, вчили... Вчили бачити, відчувати, смакувати, і відповідати своєю добре вимуштруваною поведінкою тому зовнішньому світові. Тому світові, котрий мене витягнув з материнського лона – раю! Що оточує з першого мого крику, з першого вдиху того повітря, яке я вже ніяк не видихну із себе аж до самої смерті! А-а-а! А-а-а! А-а-а!
Отже я приручений... Так-так, я як той раб, як та собака, що здатен реагувати виключно на зовнішній світ! Власне у внутрішньому поселяється тільки примарні відчуття задоволення - мрії, або незадоволення, - болячки, а для себе, для себе рідненького залишається все менше й менше місця. Бо мені так страшно відчути себе нікому не потрібним сиротою, таким самотнім у цьому зовнішньому світі, такому агресивному, оманливому і спокусливому.
Чорт забирай! Чому мені раніше ніколи не спадала ця думка! Адже я тут на цій Землі... Лише у відрядженні! Я тимчасово відряджений! Я тут для осягнення чогось такого без чого там, у тому іншому вимірі, чи іншому світі, зовсім іншого простору, тобто, моєму дійсно рідному світі, моєї справжньої домівки, звідки оце я сюди прийшов, я не в стані розвиватися далі... І всі інші так само як і я... Всі, всі інші, - люди, тварини, риби і рослини, бактерії і мінерали...
Ось, я прибуваю сюди на цю прекрасну планету, котра з першого моменту мого тутешнього життя, увесь час наче підказує, що я такий же прекрасний як і все що живе на ній. І з першого погляду мого, дивуюся цьому прекрасному світові, бачу, що чомусь довіряю щирості широкого степу, відчуваю мудрість синіх гір, насолоджуюся ароматом всього різнотрав’я та різногалуззя, що квіткою убралося, співом птаха, грацією лані, звийністю білки, а ще, відкриваю для себе, повільно, так якби привідчиняв двері до маминої спальні, - відкриваю начебто давно призабуте знання того, що все що мене оточує і є мною. Я усім цим уже був; був каменем, був рослиною і рибиною, був комахою і твариною... Ні! Не так! Не Так!!! Я всім цим і надалі є. Бо все це й досі у мені живе!
Але ж тут, одразу з’являються ті, котрі називають себе твоїми найближчими, рідними, надьожними, закадичними, котрі знають що для тебе найкраще і, відривають тебе від цього пробудження назад у сон. Просто з м’ясом відривають у так звану “жисть реальну”, сповнену обов’язків, проблем, надій і сподівань, спокус і перемог, де з кожною секундою твоє життя стає тою розрекламованою різними блешнями-брехнями, ареною отої клятої рибалки, коли незважаючи на те, чи хочеш ти того, чи не хочеш, а мусиш лапати меншого і втікати від більшого. І якщо ти спокусився і, кинувся лапати свого ближнього, того меншого, тоді тобі вже з цієї каруселі буде вибратися ой як важко, а коли ти вже спробував смак першої перемоги, то - ніколи...
Утриматися! Вистояти! Не втратити зовсім чуйку - заради чого я тут і звідки я прийшов. Пам’ять про ту стежину містить у собі лиш моє серце. Серце є і залишається єдиним порталом, крізь який я ще можу повернутися додому! Ось чому добре там де нас немає!
Хіба не так? Ану, погляньте ув очі малої дитинки. Просто, мовчки так подивіться довго-довго так, щиро й відкрито, так, як вона на вас дивиться. Ви обов’язково там його побачите. Наш рідний Дім. І нехай плачуть ваші очі, не стримуйте сліз, бо ці сльози на відміну від інших є слізьми очищення, святими слізьми. Бо в тую чистую мить, ви відчуєте найголовніше. Ви відчуєте Зміст свого власного Земного відрядження, - заради чого Ти прийшов сюди.
