Історії липневої спеки - історія перша:
Біла панчішка
- Кішка мусить знати своє місце, - завжди казала Ольга Петрівна ще своєму чоловікові небіжчику. - Килимок у прихожій, ну хай канапка в залі - але в ліжку тварині не місце. Може й цапонути, і дряпанути, та кінець кінцем, і їй можна лапку чи хвоста віддавити.
І Мурка жила кішкою доглянутою, але не балуваною. Навіть коли Степан Онуфрійович пішов із життя, і в подружньому ліжку вивільнилася площа, так що пухнастому рудому хвосту нічого не загрожувало, вона й далі, як повелося, спала на канапці, на прасувальній дошці, на килимку або й на ковзкому лінолеумі в прихожій - але це коли спека була вже геть нестерпною, ось як цього липня.
Тепер Мурку часто доводилося на два дні лишати саму: брати її на дачу із собою Ольга Петрівна не мала змоги. «Копійку» чоловікову віддала синові, гадала, що він коли- не-коли підвезе її до дачі, чи хоча б забере звідти з урожаєм. Але в нього саме пішли справи на краще - машину купив собі нову, і крутився з ранку до ночі. Та Ольга Петрівна й на автобусі могла доїхати, і Мурка наче не протестувала - їсти-пити в неї було, спала собі, згорнувшись бубликом. Вона була кішка тиха.
Гірше було, що тепер син із невісткою не привозили на дачу онуків.
- Тобі ж несила впоратися самій із цими шибениками, - відказував син по телефону. - Жанна відвезла їх на дачу до своїх батьків - там озеро, пляж, там є кому за ними дивитися.
- А вишні ж стільки вродило… абрикосів…, - бідкалася Ольга Петрівна. - Хоч би приїхав взяв для малих… я сама позбираю.
- Мамо, не вигадуй, - дратувався син. - У дітей усе є. І тобі воно не потрібно. Краще відпочивай.
Та Ольга Петрівна не звикла марнувати добро. Тому тягла додому скільки могла, а що не могла, розсипала на горищі дачного будиночку, сушила на узвари.
І вдома за клопотом було нема коли й дихнути - уже й огірки пішли, помідори. --«Нащо було стільки садити!» - лаявся син. «Зима довга, усе підбере» - відказувала про себе, а вголос не сперечалася. Знай робила своє, і на полицях більшало й більшало різнокольорових закруток у трилітрових балонах.
Не помітила в коловороті, як упало лихо. Спечена на сонці, з напханими торбами ввалилася до задушливої квартири, і ну розчахувати вікна. Аж зирк - Мурчина миска повна стоїть. Побігла, важко гупаючи розпухлими ногами, кімнатами - Мурка в спальні. На ліжко не лягла, знала, що не можна. Витяглася на підлозі. Мабуть, недавно померла. Ще тепла - чи то через жарінь так здалося.
- Ігор у відрядженні, буде післязавтра, - почула в слухавці ввічливий голос невістки. Ось він лишався холодним навіть у спеку.
Приятелька прибігла відразу.
- Олюню, нащо тобі йти, залишайся вдома, - умовляла. - Червона як галстук у піонера. Я сама все зроблю, полеж, віддихайся.
Але Ольга Петрівна пошкандибала з нею. У гарячих сутінках разом закопали загорнуте в чистий рушник Мурчине тільце за Степановим гаражем.
А спека все не слабшала, не спадала й повінь урожаю. Десь за тиждень потому Ольга Петрівна сунулася до комірчини за балонами - а балони вийшли, навіть літрові. Стояв уже вечір, кухонний стіл вигинався від вимитих, чищених овочів, на конфорці парував баняк із гарячою водою, гостро духмянів маринад. Ольга Петрівна розгублено дивилася на полиці, від підлоги до стелі щільно заставлені припасами. В око впала наліпка на одній із банок, датована минулим роком. Поруч ще, і ще… За кілька хвилин робота вже кипіла: Ольга Петрівна рішуче відправляла вміст банок до унітазу, а спорожнілу тару - до мийки, щоб вимити з содою та простерилізувати.
Прикра забара вибила її з колії, і опівночі вона ще не впоралася. У фартуху поверх ліфчика та трусів стояла біля плити, чекаючи аби пропікав таймер. Усі вікна й балконні двері розчинені навстіж, але не чутно й найменшого подиху вітерцю.
Коли раптом почула… ні, скоріш відчула щось за спиною. Повів, чи порух… а чи тінь поруху… Розвернулася - і її пройняло холодом, аж розпашіле чоло вкрилося крижаним потом.
Посеред кухні стояла її Мурка, підвівши голову, втупившись Ользі Петрівні в очі нерухомим поглядом. Блискуче руде хутро, білий слинявчик круг шиї, білі шкарпетки на лапах - усе, чим раніше милувалася хазяйка, наразі вжахнуло її. В очах їй пожовкло, і вона незчулася, як м’яко осіла на підлогу.
- Мамо, ти хоч розумієш, що ти верзеш? - син був прикро вражений телефонним дзвінком, що підняв його з ліжка серед глупої ночі. - «Мурка щойно приходила по мене» - це вже тягне на діагноз!
Жанна, сидячи в ліжку, страждальницьки завела очі під лоба й покрутила пальцем біля скроні.
- Випий щось заспокійливе та лягай спати. Я завтра заїду після роботи, тоді поговоримо.
Але назавтра, налаштувавшись умовляти та присоромлювати, син знайшов Ольгу Петрівну спокійною…дивно спокійною… наче відстороненою, збайдужілою. Не виправдовуючись, не вибачаючись, вона погоджувалася з усім, що він виголошував. Так, можливо, їй напекло голову на дачі… навіть, напевне. Так, Жанна мала рацію, коли ще давно казала, що їм із батьком слід позбутися цієї дачі, цього тягаря… а тепер і поготів. Добре, вона сходить до лікаря… тільки трохи згодом, коли спаде спека. А тепер їй просто треба відпочити. Відпочити.
Ігор всівся за кермо новенької «Тойоти», почуваючись дещо збентеженим. Начебто все вдалося як найкраще - утихомирив, привів до тями стару. Але щось йому муляло… щось було не так. І вже вивертаючи на проспект, збагнув - сьогодні мама не намагалася нав’язати йому торби з гостинцями.
Спантеличила Ольга Петрівна й приятельку, що забігла до неї наступного дня надвечір. У кімнатах прибрано наче для гостей. На журнальному столику стос альбомів із родинними фото - а Оля ж не хотіла їх дивитися після смерті чоловіка… А з кухні не пахне пирогами, на які Оля була майстриня. Натомість звідти напливає ледь вловимий запах тління.
Добрала хвилинку, зазирнула до кухні - ой лишенько: скрізь купи, кучугури зогнилої та напівзогнилої городини. Повітря затягнуте рухливим серпанком із винних мушок. Кинулась прибирати. А Ользі й байдуже, сидить спокійно. Тільки обличчя дивне. Наче прислухається до чогось… чи чекає на когось?
- Олюню, ходімо до мене, - попросила, взявши подругу за руку. - Влаштуємо вечірку …у джазі тільки дівчата, як колись. Тобі край треба розвіятися, відпочити.
- Відпочити… Не хвилюйся, відпочину. Тепер уже скоро, - відказала неживим голосом.
Не хотіла вдаватися в розмови, то подружці хоч-не-хоч довелося розпрощатися.
… Бралося до півночі. У мозаїці вікон у будинку напроти одна по одній вискакували чорні щербини, висипали, вироювалися, зливаючись у суцільну чорноту.
У помешканні Ольги Петрівни світло горіло скрізь, а сама вона, вдягнена як до виходу, тінню блукала з кімнати в кімнату. Добрела й до кухні, окинула оком порожні стіл та плиту. Незважаючи на задуху, її брали дрижаки. Підійшла до плити, механічно ввімкнула конфорку, поставила чайник.
- Ось так я й тоді стояла, - впало їй у голову, і від згадки за спиною наче морозом сипонуло. Рвучко повернулася - ось вона, стоїть!!! На тому ж місці, посеред кухні! Погойдує над спиною вогняним хвостом із білим вершечком.
Примара повернулася й зникла в арці дверей, нечутно ступаючи білими лапками.
Але цього разу Ольга Петрівна кинулася за нею. Коридор, зала, балконні двері - кішка вела її на балкон! Беззвучний стрибок - і Мурка розчинилася в темряві.
- Хоче, щоб я стрибнула за нею…, - як крізь вату пробилася думка. Ольга Петрівна вчепилася в балконні бильця, що вперто віддавали денний жар. Перехилилася, ще не знаючи, навіщо - чи роздивитися в мороці вогняну постать, чи…
- Олю, ти в сукні не впрієш? - голос пролунав просто над вухом. Аж сіпонулася. З балкона праворуч до неї зверталася сусідка, у самій тонюсінький сорочці.
- Не можу заснути, нема чим дихати, - продовжувала та. Але Ольга Петрівна не слухала її. Вона прикипіла очима до витонченої фігурки на бильцях сусідського балкону.
- Няв!- промовила істота, широко роззявляючи вогняно-червоного ротика. Але… Але це був не Мурчин голос!
- А, ти ще не бачила нашу Лялю? Диви, яка гарнюня! - слова сусідки долітали, наче здалеку…наче з потойбіччя. - Купили для малої… Так потоваришували - не розлий вода.
Круглі зелені очі… білий трикутничок на грудці… білі шкарпетки… шкарпетки…
Але права передня лапка кішки була взута в білу панчішку, біле підіймалося високо - а в Мурки ж білого було як під шнурочок…
Це була не Мурка. Як вона могла так помилитися?!
Сусідка ще щось казала, але Ольга Петрівна вже нічого не чула. З божевільним обличчям вона позадкувала до кімнати.
Це не Мурка. Мурка не приходила по неї. Ніхто її не забере. Вона не має йти з життя. Ні. Ще не зараз.
Ольга Петрівна заціпеніло стояла серед зали, роззираючись на все, із чим вона вже встигла попрощатися. Погляд її впав на альбоми на журнальному столику. Верхній лежав розгорнутим.
Зробивши кілька невпевнених кроків, Ольга Петрівна впала на коліна біля столику, зарилася обличчям у сторінки альбому. Сльози нарешті прорвали загату й ринули потоком, вперше за хтозна-скільки часу.
- Мурочко, Степаночку, - повторювала вона крізь ридання неслухняними губами, укриваючи цілунками сторінки альбому, - не кидайте мене тут саму! Візьміть мене до себе!!!
