Сьогодні мені раптом стало на думку, - напевно, що я таки запізнився... Ось, самі подумайте, адже нам увесь час здається, що все наше життя, я маю на увазі справжнє життя, (таке де ти повністю реалізований, забезпечений, закоханий і коханий, одним словом, запотребуваний), тобто, коли ти чогось досяг і це “чогось”, не просто там якась квартира, якесь авто, якась медаль, чи орден на лацкані дорогенької маринарки, а якесь таке... Ну, от хоча б отак сказати, коли ти прокидаєшся ранком і розумієш без зайвих фантазій та надсильної уяви, просто чуєш, що ти реально повнокровно живеш!
І ось, ти чомусь, саме таке життя, чомусь і не живеш! Увесь час ти тільки те й робиш, що сподіваєшся ще колись його попожити. Колись... Як подивитися кіно, чи з’їздити на батьківщину. Що ти увесь час відкладаєш на потім. На той невизначений термін, коли вже врешті решт й нарешті, зробиш ще ось те і те, заробиш ось саме стільки – то, збудуєш ось точно отаке – то, одружишся із такою - то! Народиш сина! Діждешся онуків! Тобто, ти начебто увесь цей час і живеш... Ах ні! Ні! Ти не живеш! Ти просто існуєш ось у цьому... Як би це назвати точніше...
Ага! Ти перебуваєш у такому собі мляво плинному ПРОЕКТІ, де увесь час тобі мозолять очі лише тільки приклади твого можливого, того найсправнішого життя! Увесь час довкола тебе відбувається така собі рекламна компанія, що вже абсолютно не прикрито, а зухвало й агресивно, я б навіть сказав, нагло й жорстоко, втелішує тобі, так би мовити, “Справжні цінності життя”, якраз того самого життя, що ти його ще не живеш, а лиш тільки збираєшся жити... У “Нєобозрімому будущєму”, так сказать, але для тебе уже визначеного раз і назавжди, що це обов’язково трапиться ось-ось. От ще тільки... Ох, оце “Ще тільки!” Ну ви ж мене зрозуміли? Правда ж?
Телевізор, - є тим, чи не найбільш важливим і могутнішим “арудієм” такої ”Реклами”. Ну, телевізор, ми всі добре знаємо, навіть коли його і не маємо зовсім у своєму домі, бо й самого дому можливо і не маємо, але я не про те, хоча, власне ж, саме про те. Просто телевізор.., зовсім ще не давно був, чи не єдиним вікном у світ. Та... Що тут вже поробиш, для нас він і на далі продовжує бути тим самим вікном у світ, коли не кватиркою. Тому й не дивно, що для більшості з нас з вами, тобто для всіх тут присутніх ну і для неприсутніх, саме через цю кватирку на нас і вивалюється стільки всілякої рекламної... Як би це простіше сказати..?
Скажеш - “фігні”, то ви ж все одно подумаєте, вірніше почуєте справжній зміст, тобто що саме я насправді мав на увазі. Ну так? Внутрішньо ви собі подумаєте; - “Ну от, і цей... Вдає з себе, що він тіпа того, - скромняга. Корчить із себе, блін, інтелігентика задрипаного”, - а от ззовні, тобто на обличчі, зробите вигляд, що не звертаєте на це ніякої уваги. Ви просто, сприймете це як таке, що саме собою зрозуміле.
Але..., “Фігня”, залишається “Фігньою”, тобто зміст! Адже справа не в тому, чи іншому слові, а у самому змісті. А зміст, ви почули. А зміст і форма – єдині. І як слово не пуцуй і не лакуй, завжди виходить той самий... Скажу, - результат, - будете сміятися! Ну ось бачите? А чому?
Тому що насправді... Як його не маскуй, а виходить все той самий... Х.....у....ліганський вчинок! Але ж сприйняття залишається щирим і не прикритим. Бо в середині кожен з нас є самим собою. В середині себе ви згодні зі мною. Бо всередині себе ми сприймаємо речі такими якими звикли сприймати їх! А ось на зовні, ззовні завжди театр; - “Він матюкається! Він поводить себе непристойно! Як так можна зі сцени говорити? Такі брутальності?! Це ж до чого ми з вами дожили?! Паскудство! Віддайте гроші і заберіть свого квитка І ЗАПХАЙТЕ ЙОГО СОБІ”....
Стоп! Стоп, стоп... Ось, це ж є справжня реклама! Кращої реклами й годі вигадати! Це так би мовити, найживіший і найдійовіший прихований піар! Адже, ви самі того не підозрюючи, уже рекламуєте усю цю Х..., “Фуєту”, що ось тут зараз я перед вами висипаю. Ви не вірите? Дивіться. Ну, навіть якщо хоча б одна людина вчинить так, як я ось навів приклад, тобто обуриться і вийде і піде собі туди, де її звичайно, зрозуміють, вона ж, ця людина, там не заспокоїться, а одразу почне ділитися враженнями про ось це саме непристойне “фуете”, свідком якої була ось зовсім щойно, де це можливо ще й продовжується і напевно, що у ще гірших формах і змістах. Ах! Аж подумати лячно, що там зараз насправді відбувається! Ах... Ах...
А... А ті, кому вона, про все це розповідатиме, ну нехай не всі звичайно, а хтось один, та подумає; – “Блін, шкода, що мене там не було!” І наступного разу... Обов’язково прийде і буде сидіти ось тутечки у першому ряді і... ЧЕКАТИ на ось цю саму Х ...У... на це саме ж Х...У... дожнє слово! І якщо не отримає саме цього “художнього” слова, то буде те саме, що й увесь час відбувається з будь якою рекламою – “Хотіли як краще, а вийшла все таж сама Х...- ху-ху-ха-ха... А... А...
Я ось про що подумав. Як це у нас все... Піз... Перевернуто з ніг на голову. Ось наприклад у американському кіні, та й не тільки у американському, ми часто чуємо оці “погані” слова. Вони, ці “погані слова”, на кожному кроці, у кожному їхньому кіні, тобто у кожному кадрі. І яким би там цей персонаж не був, добрим чи поганим, героєм чи покидьком найпослідущим, візьме та й скаже... Ну таке вже скаже! Навіть прикладів наводити не треба, бо все це ми самі прекрасно розуміємо і без перекладача, і все це вже самі давним – давно знаємо!
Але, перекладач... Не наш перекладач, до речі, а знову ж таки сусідський, сторонський... Той, їхній... перекладач, все одно, візьме й перекладе нам насильно і вперто так як цього вимагає його “главная цензура” таким чином, що... просто вуха пухнуть! Наприклад; - Cволочь! Сука! Чьорт поб’єрі! І в найсміливішому випадку типу; - Тваюмать! І це у перекладі на тую мову, де різними комбінаціями з трьох слів, можна розказати не тільки увесь фільм, а й всю світову історію, пам’ятаєте Жванецького?
А на нашу? Чули коли небуть? Сміх та сльози! Так. Я б сказав, “аристократично” ці ворожі покидьки лаються, що й сам Шекспір би позаздрив. Що хочеш - не хочеш, а не привели господи, закохаєшся у такого “грьобаного” красномовного виродка. Хіба ні? Одним словом – доперекладалися! І що головне, саме у цьому неспівпадінні змістів перекладу й оригіналу, ми з вами знаходимо для себе не тільки нову забавку, а й чи не головну мотивацію піти і, послухати, власне послухати того нового кіна!
От чому так? Чому? - “Тому, що Наша мова найчистіша з усіх мов у світі”, - відповідаємо! – “Ми не маємо власних матюків, це нам сторонські воріженьки нав’язали всі ці непристойні вислови, ці паскудні слова й словечка! Силою нав’язали! А ми самі завжди були невинними і чистими. Наша мова - Солов’їна мова”!
- - - - - - - -
(пауза)
АКТОР;
Ну так! Так! Силою нав’язано мені все що в мені є поганим, а все, що є добрим, - це я сам! Уявляю, як нам силою нав’язують матюки... От попробуйте, уявіть собі цю сцену! Чи таку, коли... Силою наших дочок навертають до курвівства, (але ж це теж не наше слово), чи коли силою, просто таки нагинають наших синів до... педерастії, пробачте, до геївщиння.
Кажуть, що це тепер надзвичайно “модньо” та “елітарно”. Просто скрізь і всюди. Така ознака сучасного панівного класу. Хочеш панувати? Давай, іди до нас, ми з тебе зараз зробимо пана, але з першу депутата, тобто, - Раз! Два! Знай нашого тата! Опустимо і підкинемо, тобто піднесемо, бо ми всі тут у піднебессі граємо виключно у підкидного.., Му... Муд... Мудреця! Раз.., і ти вже... - Мудрець! Хай живе велика й соборна Геївщина!
Ми, як бачите самі, просто так густо оточені воріженьками, котрі увесь час тільки те й роблять, що навертають нас на всілякі збочення й страхіття.
- Це все вони! Вони, суки такі – наші воріженьки! А щоб вони повиздихали! – Кричимо ми...
А самі? А ми самі тим часом нагинаємося, підставляємо, беремо та даємо! Підкидаємо та перевертаємо! Сієм, сієм, посіваємо! Тобто, ми з вами! Ми, самі! Ні-Ні? Ні –Ні! Не ми! Ми не самі! Самі не ми! Кого обманюємо? Ось тому мабуть ми так любимо усіх цих наших “Воріженьків”! Певно за їх красномовство і любимо! А хтось коли-небудь замислювався над тим, про що саме співають оті солов’ї?
От чому така фуйєта? Чому вони, ті “воріженьки”, можуть бути вільними на екрані кіна, та не тільки екрані, а й на сцені, на сторінках літературних творів. Чому у них порнографія незаборонена, а у нас ні-ні? Можливо це у нас з вами звичка така виробилася вдавати з себе таких собі ні-ні та й ні-ні?! Бо коли до діла..., то чомусь.., усе.., навпаки!
В житті ми з вами просто фору дамо будь-якому їхньому найбрутальнішому тарантинівському екшину. У житті наші курви таке втнути вміють, а дяді, тобто хлопчики? Аж гей-гей!
Ну, от спробуйте перекласти це літературною;
- Є тьоті як тьоті і дяді як дяді. Є люди як люди і бляді як бляді. Але ж є дяді як тьоті, і тьоті як дяді. Є бляді як люди, і люди як бляді”.
Ото ж то! Все в житті є відносним”, - сказав один Альберт.
- Так то ж у житті, - скажете, - а то у кіно... У них у кіні все можна, бо
то ж “таке їхнє іскусства, такий іхній арт”, а от у нас, все навпаки.
- А чому?
- А... А тому, що у них у житті все вже є! Тому і хочеться ще й
такого, трохи гівнецевого. О!
А от у нас з вами в житті й свого лайна по вуха, то що? Ще й у кіно? На телеекрані? На сцені? Ні фіга собі! Ні-ні! Ні, ви дайте нам на сцені, чи телеекрані, чогось такого, чистого, прекрасного, такого, як у мріях наших. Мрії ж мають бути прекрасними. Тільки щоб це нікого глибоко не засмучувало, щоб лиш смішило, щоб розважало, щоб було “прикольна”, “стьобна”, щоб все і всюди блистіло танцювало і співало. Словом, щоб усьо “била” ХАРАШО!
І що, хіба не так? Що? Хіба не дають? З ранку до ночі тільки те роблять, що показують нам це “Харашо”! Мовляв, оце і є найсправжнісінький РАЙ! Отаке, в латекс зодягнене, припудрене, прилизане, тут трохи губки капризно силіконом підкачані, тут циці, тут дупці, а тут, а там... І мінімум одягу, щоб не приховувати набряклий інтелект! І не важливо хто з них тьоті, а хто з них дяді, хто люди, а хто... Головне що всі в шоколаді! Словом, - Глянцювать то глянцювать!
(Танцює)
А коли захочеться чогось протилежного; чорнушного, кривавого, то є для цього одна у нас газета, що спеціалізується на всіляких таких життєвих історійках на страхіттях – кошмарах. Таких, що й жоден тобі Достоєвський не вигадає, чи Едгар По не опише. Що не історія то хорор! І так тебе описана у цій газеті реальність нашого буття “витрахає” у хвіст і гриву, що аж самому жити не захочеться! І зрозуміло, газета ця так щиро й оригінально і зовсім не прикрито називається... Якщо перекласти на тарантинівську, вийде: “Фак ю”.
(дістає з кишені і розгортає складену газету з назвою “Факти”)
А ми з вами хоч і читаємо та не бачимо. А може, тільки робимо вигляд що не бачимо? Як робимо вигляд, що не чуємо отих самих матюків у власній голові... Що не правда? Ну що ви?!! Нікогда в жізні!!! Ето нє по нашему, ето усьо по їхньому - воріженьківському!
