(Читачів, котрі вже колись це читали, перепрошую. Хотіла відновити знищений текст, тільки ніяк не подужаю на своїй сторінці знайти, де саме він був, тому й розміщую його вдруге для новоприбулих відвідувачів :-)).
Вона з-під лоба дивилася на посестер, міцно стискаючи у руках сокиру. Крила за її спиною нагадували тривожно напнуті вітрила, що впіймали безжальний норд і ось-ось рвонуть простір потужним стрибком. Всі знали берсеркерський характер тої вар’ятки, проте їх було багато, а вона одна…
- Він мій! – прогарчала білява бестія.
- Тільки який справжній мужик з’явиться, вона гребе собі, - крізь зуби просичала руда висока красуня, загрозливо тримаючи поперед себе обіручний тяжкий меч.
- Підходь, ми зараз з’ясуємо, хто з нас його зустрічатиме, - кинула виклик атлетична Лалга із сокирою.
Руда з перекошеним від люті обличчям зробила блискавичний випад, та її удар безстрашно зустріла іскриста сталь. Обидві різко змахнули крилами і злетіли, кружляючи у жаскому, та водночас прекрасному танку бою. Дівчина з мечем майже зачепила суперницю, але білявка шуганула вниз, суперниця повторила маневр. Коли вже здавалося, що обидві гепнуться, із різким хурчанням дівчата розкрили велетенські крила і знову зчепилися.
Раптом спалах вогню розірвав пару, розметавши у різні боки войовничих янголів. Кидаючи спопеляючі погляди одна одній, обидві красуні звелися на ноги, але продовжувати двобій остерігалися.
- Знову сваритесь? Здогадуюся, чубитесь за Грімтурсена… Дівчатка, мені набридло вже.
- Вона завжди… - розпочала було руда, але Одін, грізний володар цих теренів, суворо перервав.
- Віднині буде так! Ви всі з’являтиметеся перед ясні очі воїна, що потрапив сюди. До котрої він підійде, та і стане його.. е-е-е... опікункою. Зрозуміло?
Жодна б не наважилася кинути нерозважливе: „Ні!” Боягузок серед них не знайдеш, та й рішення було начеб справедливим. І, зрештою, дурепами їх не назвеш, безглуздо пащекувати до самого Одіна. Тож, мовчки погодившись із наказом пана, валькірії знайшли іншу розвагу: споглядати бій смертних не менш цікаво, аніж змагатися поміж собою.
Тим часом славна битва розгорталася під небесами, що уважно спостерігали за її перебігом. На велета, котрий невтомно косив своєю сокирою копиці ворогів, крилаті красуні дивилися, мов кіт на сметану. Нині – найкращий день його життя, він поляже на кривавому полі та здобуде невмирущу славу, шану своїх нащадків. Про Грімтурсена складатимуть балади, які співатимуть увечері біля вогнища бійці у походах. Яка велична смерть! Валькірії жадібно ловили кожен рух кремезного солдата, аж поки підступний спис не прохромив його бичачу шию наскрізь. Яскрава червона кров залила йому груди і спину, та життєвої сили гіганта вистачило ще на двох ворогів. Врешті-решт аж трійця мечей перерубали не нитку, а грубечий мотузок його існування. Убитий впав. Валькірії завили від захвату тої найкращої миті: чудовий воїн заслуговував честі загинути на полі бою і побенкетувати у Вальхаллі, а не померти старим немічним кнуром у хаті.
Грімтурсен, потрапивши у незнайоме місце, в першу мить розгубився, але, оточений озброєними крилатими дівчатами/ хутко збагнув, де опинився. Стискаючи свою величезну закривавлену сокиру, котру не кожен міг i втримати, а не те що нею вимахувати, велет приязно, як йому здавалося, вишкірився до стрункої білявки, що також тримала симпатичний топірець.
****
Кожен її рух схвилював би камінь, не лише чоловіка. У безодні чорних очей можна було втопитися і навіть суворий чернець не згадав би про свої обітниці та не пручався, аби вивільнитись із солодкого полону її гнучких рук. А танок як причаровував! Одне звабливе плавне коливання розкішних стегон – і все, смертний не зможе відірвати захопленого погляду від гурії.
Вона підступними інтригами схилила примхливе щастя на свій бік. Найніжніший, найпалкіший співак кохання належатиме їй, лише їй!
Звісно, він був чоловіком, і якби ж то простим. О, ні! Поетом! Тому всього один погляд райської діви поневолив та дав таку силу натхненню, якої ніколи не досягав Умар ібн Абу Рабіа на грішній землі. Цій небесній вродливиці він присвячував вигадливі мережива арабесок зі слів, що постійно народжувались із вуст справжнього генія. Базайна мліла, даруючи йому своє гаряче кохання, потім безупину вихвалялася перед іншими гуріями... Проте з часом трішки втомилася від нестримних потоків касид (віршів).
Базайну ніколи не тягнуло до цього віддаленого раю, але сьогодні вона втекла від свого Поета, який надто хворобливо сприймав її натяки послухати тишу, поблукати мовчки поміж фонтанів, що дарували прохолоду, і серед дерев, які запрошували під свої густі крони.
Здається, в цьому суворому раю панував спокій. Гурія тихцем прошмигнула до велетенської зали, пропахлої незвичними й грубуватими ароматами шкіри, поту, заліза, диму. У ніші за килимом стояв величезний тапчан, вкритий хутром, тож шукачка тиші й самотності прилягла та втомлено заплющила очі.
Протверезілий Грімтурсен озирнувся й важко підвівся з-за столу. Гардаріцького ярла, з котрим вони заприятелювали, не було поруч. Мабуть, почалапав додому, у найближчий сусідній рай, аби не дражнити свого Сварога тривалою відсутністю – на такі дрібні порушення, якщо не надто нахабніти, боги дивилися, прискаливши око.
Воїн, прихопивши свою сокиру, побрів до себе. Він відразу помітив незвичайну жінку, що спала. Наче вражений блискавицею Тора, велет спинився посеред кімнати. Розкішні чорні коси незнайомої красуні зміями розметались уві сні, під напівпрозорою тканиною ледь хвилювалися перса, золотаво світилася шкіра, маленькі, аж дитячі, стопи беззахисно виглядали з-під дивних широких холош. Грімтурсен закляк, забувши дихати. Вона видавалася крихітним теплим дивом, котре хотілося пригорнути до серця, вберегти від крижаного вітру і лютих морозів.
Воїн голосно гикнув. Базайна перелякано розплющила очі й хутко сіла. У першу мить вона сполохано глянула на гіганта, але тут із невеличким запізненням, та все ж вчасно, прокинулася її жіночність. Чарівлива усмішка з’явилася на пухких вустах гурії, вміло підведені чорним очі сором’язливо-звабливо вивчали незнайомця.
Базайна ще не зустрічала ані таких сталевих очей, котрі сяяли крицею Дамаска, ані такої буйної пшеничної гриви, зате одразу, як вміє кожна наступниця Хавви (Єви), розпізнала у цьому чоловікові справжнього лева. Її, знуджену запаморочливими гаремними пахощами райського саду, безкінечним водограєм слів поета, несподівано потягло до дивного воїна, що застиг зі страхітливою сокирою перед ліжком. Звуки не йшли йому з горлянки, але на обличчі так виразно малювалось усе: захват, бажання, пожадливість, пристрасть. Базайні слова були непотрібні...
Валькірія ніколи не залітала у рай, розташований надто далеко від її власного. Та й цей розманіжений курник, в котрому можна вчадіти від нудотно-солодких пахощів, ну чим він міг би привабити войовничу дівчину? Одначе нині нагодився дивний настрій... Грімтурсен нажлуктився п’янкого меду із якимось гостем, горлав пісень, реготав, ричав бугаєм, тому вона покинула невтомного бузувіра і полетіла прогулятися. Цей сад виглядав затишним прихистком для тої, що шукає спокою й тиші. Вона присіла під деревом із розлогим віттям, яке гнулося аж до землі під вагою дивовижних плодів. За такою зеленою завісою можна надійно заховатися від чужих очей, тож валькірія розпласталася горілиць на траві й задрімала.
Однак, за кілька хвилин вона почула сміх. Зграйка гурій, щебечучи щось, проминула невидиму валькірію. Трохи згодом до сердитої Лалги долинув чоловічий голос. Проте майже відразу її лють випарувалася. Ох, як він був не схожий на ту громовицю, що її видавала пащека Грімтурсена! Скрадливий, оксамитовий... Від нього усе її тіло зробилося неслухняним та безвільним... Лалга напружено ловила кожне слово. Зачарована голосом, валькірія прагнула понад усе на світі побачити його власника.
Нарешті опанувавши своє хвилювання, вона легенько відхилила гілку і відсахнулася, бо чоловік стояв просто перед нею. Дівчина злякалася, що незнайомець її зауважив, та смаглявий красень із палаючими натхненням пекельно-чорними очима, здавалося, нічого довкола не помічав.
Лалга врешті вловила зміст слів, що палким потоком виливались із вуст чоловіка. Дивовижна краса поезії щемко-ніжною стрілою пронизала серце невразливої для будь-якої зброї валькірії, зрадницька волога росою затремтіла на віях. Ніхто ніколи не шепотів їй таких пристрасних слів... Вона схлипнула від гіркої образи, забувши на мить, що може себе виказати. Поет справді облишив декламувати і розсунув обидвома руками завісу віття. За тим зеленим водоспадом він побачив незвичайну істоту. Із неймовірних, не зелених і не сірих, навіть не блакитних, якими колись вразив його мандрівник із далеких країв, а волошкових очей красуні з небаченим сріблястим волоссям струменіли потічки.
"Із найчистіших під сонцем Аллаха озер -
Двох синіх прекрасних близнючок-сестер
Течуть дві солоні прозорі ріки...
Як міг я не знати тебе дотепер?"
Лалга всміхнулася крізь сльози. Цей красень щойно склав вірш про неї! Солодко паморочилася голова, валькірія забула про свою сокиру, Вальхаллу, сестер, Грімтурсена - геть про все на світі... Час летів стрімголов, а вона і він не могли наговоритися одне із одним...
Кажуть, з того часу, коли обидві пари – Лалгу й Умара та Базайну і Грімтурсена – із грандіозним скандалом випхали із небес, юні довгоногі кралі цілком щиро закохуються у голомозих стариганів. Подейкують також, що солідні банківські рахунки тих жвавих дідків не мають жодного стосунку до палкості любові їхніх модельної зовнішності подруг. Діє потужна сила. Сила потягу до протилежного. :-)
