Все буде інтернет
Роман Лейбов, більше відомий як перший кириличний користувач Живого Журналу, хоча він чомусь не любить, коли йому це нагадують. Мабуть не дуже до вподоби, у що ЖЖ врешті виродився, хоча самі слова «ЖЖ» й «лытдыбр» вигадав саме він.
Отож, Роман Лейбов, про якого всі пишуть тільки як про тартуського професора, а насправді він не професор, а доцент, і не естонець, а киянин, принаймні народився саме в нашому пологовому будинку, хоча й згодився саме в Тарту, насправді скрізь представляється як один з двох читачів першого російського гіпертекстового роману, який так і називався РОМАН. Звертаю увагу на те, що не автор, а саме читач. Авторів там було вагон і маленький возик, а ось читачі всього два. Він сам і його верстальник. І це видається добродію Лейбову куди як важливішим за перший російський допис в ЖЖ.
Ідея РОМАНУ полягала в тому, що до початкового тексту твору кожен бажаючий міг писати продовження, залінкувавшись за будь-яке слово з попереднього тексту. (За таким принципом зараз працює Вікіпедія, де не можна додати статтю, якщо на неї не посилаються з інших статей). Тож усі кинулися писати свої продовження, сюжетні лінії розійшлися, щоб ніколи більше не зустрітися, і в результаті РОМАН прочитав лише сам Роман та його верстальник-програміст.
Так ось, цей Роман Лейбов зауважує, що ми ще просто не усвідомили тих тектонічних змін в суспільному та культурному житті, які приніс нам інтернет. І порівняти з нами можна лише покоління середини 19-го століття, на чиїх очах було збудовано першу залізницю і застукотіли колесами перші локомотиви й вагони. Анна Кареніна була дуже сучасною жіночкою, коли кидалася саме під поїзд, а не з мосту сторч головою.
Роман Лейбов знає, про що говорить, бо йому пощастило підключитися до того інтернету одному з перших, так вже склалося, що перший шнурок з інтернетами до ще Радянського Союзу протягли через Естонію з Фінляндії по дну Фінської затоки. І навіть домен .su було зарезервовано для нас саме доброчинними фінами.
Це справді виглядало на культурний шок – отримувати відповіді на листи до американських університетів через 15 хвилин по відправленню кореспонденції, в той час коли ще вчора лист в одну сторону йшов щось із місяць із ймовірним заходом на перлюстрацію зацікавлених неакадемічних організацій. Знаємо ми цих професорів, за ними нагляд ще і ще раз потрібен.
Таким чином, вищезгаданий Роман Лейбов геть не погоджується, коли чує загальноприйняті характеристики 90-х, як часу малинових піджаків, бандюків, застрелених банкірів, пограбованих на кордоні «човників» та речових ринків на стадіонах. Для нього ці роки насамперед – час нових нечуваних можливостей для всього людства, інформаційна революція, в порівнянні з якою усі усталені бандюцькі стереотипи – якісь дрібні непорозуміння, що забудуться без жалю через декілька років, власне, вже майже забулися, а викликані інтернетом зміни в суспільній свідомості лише набирають обертів, і чимдалі тимшвидше. Мабуть, в цьому він правий.
Принаймні, відчуття того, що життя проходить повз мене, поки я борозню на пароплаві японської побудови під панамським прапором простори Атлантики і, скориставшись відсутністю на грецькому судні радянського помполіта, безборонно слухаю «Голос Америки», чомусь виникало в мене саме на передачах, присвячених Всесвітньому Павутинню. Чи не вперше в житті мені було нудно й неспокійно на судні. А свій культурний шок, ствердну відповідь щодо найму на це грецьке судно з Пірею через 5 хвилин по відправці запиту e-mail, я пережив ще в одеській кадровій агенції для моряків. Я був зв’язківець-професіонал, і знав, що навіть урядові радіограми найвищого ступеня нагальності проходять через традиційні мережі зв’язку за 4 години 15 хвилин. А тут... Це не віщувало тим традиційним мережам і мені, як працевлаштованому в тих мережах, нічого гарного. Професія радиста закінчувалась, і що його далі робити було геть незрозуміло.
Втім, я б не повірив провіснику, який запевняв би мене в тому, що саме інтернет і дасть мені ту роботу, бо на персональний комп’ютер морякові тоді доводилося працювати цілий рейс. Потім ми здавали ті первісні епли та пісюки до комісійного магазину, як колись двокасетні магнітофони, втім навіть не увімкнувши й не розпакувавши. Нам і калькуляторів вистачало. З жиру люди бісяться, хіба їм заборониш? Нащо мені вдома комп’ютер?
Втім, професії закінчуються, а література вічна. І мені зовсім не дивно, що першими покупцями тих ще скажено дорогих рахівниць були саме літературно заангажовані співітчизники, які недоїдали й недопивали, але свої друкарські машинки до персоналок таки апгрейдили. Той, хто раз за разом передруковував один і той же рукопис на друкарській машинці з продуктивнісю всього 5 копій за раз, і робив це постійно, аж ніяк не вважав ту ціну зависокою.
Мабуть це можна назвати і тестом на справжнього графомана – якщо ви придбали комп’ютер по ціні розмитнентого фольцвагена-потопельника з Нідерландів і ні хвилини при цьому не сумнівалися, - ви справжній графоман, проби ставити на вас ніде. Це навряд чи може бути вірною ознакою графоманства зараз, у часи коли Андрію Куркову швидше придбати новий комп, ніж чекати на майстра, який полагодить йому старий, і він так робить щоразу як старий починає глючити й гальмувати розвиток сюжету, і таким чином в пана Андрія назбиралося дев’ять запакованих назад в коробки машинок в кутку кабінета. Але в часи, коли ще була актуальною фраза «айбіем-пісі сумісний», тест цей спрацьовував безвідмовно.
В результаті, коли з’явилася нарешті можливість увіткнути свою друкарську машинку до Мережі, виявилося, що павутинням вештаються виключно сисадміни та літератори. Або – те й те в однім флаконі. Тому мене геть не дивує той сплеск літературщини в російському сегменті мережі, який ми пережили наприкінці 90-х, на початку нульових років, коли літературних сайтів в домені RU виявилося чи не більше, ніж комерційних.
Враження було таке, що старанно стримувані отими байдужими редакціями часописів-товстунів, про які вже йшлося раніше, тексти, текстищи й текстики нарешті прорвали греблю й вирвалися на свободу. І перед графоманами різного ступеню просунотості й літературою взагалі нарешті відкрився непідвланий жодній творчій спілці й неконтрольований жодним друкарським верстатом шлях до читача.
Це було – як прокопаний французькими інженерами Суецький канал, що дозволяв геть відкинути старий шлях до Їндії довкола Африки. Найпоширенішим пафосом літературних маніфестів того часу, що оголошувалися так рясно, як час відправлення потягів на вокзалі, була цілковита ейфорія, цуциковий захват від можливостей, що відкриваються. Проголошувалася близька й невідворотна смерть літератури традиційної і паперової книжки взагалі, і сумнівів в тому ніхто з маніфестантів не мав.
Про те, що не всі можливості передбачають реалізацію, і здебільшого так і залишаються лише можливостями, ніхто з нас ще не знав і не замислювався. І зараз, більш ніж десятиліття по тому, більшість тих оптимістичних прогнозів так і залишаються прогнозами, вже не такими оптимістичними, бо відносять настання всезагального щастя вже на пізнішу дату, зовсім як так і не побудований комунізм. Ніякої окремої «Сєтєратури» так і не виникло. Принаймні, більшість з тих, хто проголошував її незворотній прихід, за першої ж нагоди стали поважними паперовими авторами, більш того – вже здираються на літературний олімп, і деякі вже точно неподалік від його вершини. Чому так?
Тож плітки про смерть паперового видавництва були сильно перебільшеними, як сказав би Марк Твен. Я знову геть не претендую на менторство, але постараюся озвучити деякі суб'єктивні висновки щодо того, чим Мережа справді може бути корисна авторові, а на що не варто і сподіватися і витрачати дорогоцінний час, чи пробувати робити те ж саме, але вже геть інакше, проаналізувавши, в чому попередники помилялися.
