Вранці останнього літнього дня Неллі прокинулася в чудовому настрої. На годиннику була дев’ята ранку, і вона могла б поніжитися в ліжку ще пів годинки, але звабливий запах свіжої випічки, що доносився з кухні, змусив дівчину одним рішучим рухом подолати силу тяжіння. Огинаючи здоровезні ящики, що були розставлені по усіх кутках і займали більшу частину крихітного коридору, Неллі нарешті дійшла до місця призначення.
– Доброго ранку, доню! Хочеш кави? – запитала мати, відриваючись від журналу.
– Я сама, - відповіла Неллі і поставила чайник, – невже знайшлася хлібопічка?
Жінка подивилася на дочку, що вже встигла увімкнути телевізор на одному з музичних каналів.
– У вітальні, під коробкою з кришталевим сервізом. Цей переїзд мене доконає.
Неллі посміхнулася і сіла за стіл. Маму було не впізнати. Ще якихось два місяці тому вона ледь не кричала від радості, що татові запропонували нову роботу в Києві. З таким завзяттям допомагала батьку підшукати гарне житло для оренди. Перша почала збирати речі, коли підійшов час переїзду. А тепер, після тижня у новому помешканні, коли кожен день починався і закінчувався розбиранням безкінечних коробок, пакунків, кошиків та згортків, жінка виглядала змученою і знервованою. Неллі жаліла мати та шкодувала, що не відмовила її їхати вслід за батьком. З самого початку ідея переїзду не викликала в неї особливої радості. Бо це значило, по-перше, неминучу розлуку з усіма друзями, а по-друге, зміну школи. Останнього вона боялася найбільше, бо йти у новий навчальний заклад, тим більше, у випускний клас, було великим ризиком.
– Не забудь, в тебе сьогодні співбесіда, – нагадала мати, – одягнися серйозно, щоб справити гарне враження на директора.
– І чому тато так хоче, щоб я вчилася у приватній школі? – дивувалася дівчина, відпиваючи каву дрібними ковтками.
– Доню, в тебе має бути гарна освіта. Тільки подумай, до кінця навчання лишився один рік, а потім треба буде думати про університет! А приватна школа – саме те, що тобі потрібно, – відповідала мати.
– А раптом мені буде складно вчитися?
– Навіть якщо виникнуть труднощі, ти їх подолаєш, моя розумниця.
І все ж Неллі ніяк не могла позбутися сумнівів, що буйним квітом з’являлися в голові. Напевне, будуть предмети, яких вона не вчила, і які доведеться наздоганяти. Але, якщо бути відвертою, хіба цього вона так боїться? Дівчина одягнула строгу чорну сукню без рукавів поверх білої водолазки і подивилася на себе в дзеркало. Залишилося тільки зібрати волосся в пучок, і вийде викапана вчителька англійської. Або Джейн Ейр у свої найкращі роки. Чи амбіційна учениця, що мітить у п’ятірку кращих учнів року. «Досить нервувати, дівчино», – подумала про себе Неллі й, зробивши реверанс своєму відображенню, пішла шукати мапу.
Діставшись найближчої до школи станції, Неллі вийшла з метро та почала пошуки нової школи. До призначеного часу співбесіди залишалося десять хвилин, і дівчина помітно хвилювалася. Перед нею відкривався вид на хмарочоси престижного району столиці, поміж якими, немов би маленькі діти з-за високих батьків, визирали адміністративні будівлі та торговельні центри. Через два квартали дівчина нарешті побачила через дорогу двоповерхову будівлю, що мала бути школою. За металевою огорожею, обплетеною чимось на кшталт виноградної лози, височіла триповерхова будівля, що нагадувала готичний замок. На великому подвір’ї не було ні душі, лише біля входу в тіні розлогого дерева стояв охоронець.
– Вибачте, я, напевно, помилилася адресою… – дівчина зніяковіла. – Це школа?
– Так, – ввічливо промовив той.
– Мене запрошено на співбесіду, – Неллі почала набувати впевненості, – ви підкажете, як пройти до кабінету директора?
– Він знаходиться на другому поверсі. Підніміться сходами та поверніть направо. Кабінет знаходиться в кінці коридору по лівій стороні.
– Дякую.
Дівчина відкрила важкі двері та сміливо увійшла до будівлі. Вона опинилася у просторому холі, з обох сторін якого висіли портрети найкращих учнів, відомих випускників та вчителів гімназії. Далі хол перетворювався на два коридори, що утворювали собою два крила, так само роздвоювалися й великі, оздоблені примхливими металічними візерунками, сходи з важкими дерев’яними перилами. Під ногами рипів старий паркет, який зберігали в ідеальному стані та, очевидно, зовсім недавно лакували. Стримані стіни та високі склепіння нагадували інтер’єр католицької церкви, і дівчині чомусь спало на думку, що якби тут помістити орган, ніхто б і не подумав, що це школа.
В кінці коридору на другому поверсі вона побачила табличку, виведену чорним курсивом на золотавому тлі «Елеонор Бергман. Директор» Ну ось. Від хвилювання зажевріли щоки, а рука зрадницьки відмовлялася слухати своєї господарки і стукати в двері.
– Візьми себе в руки, – промовила повільно і підняла кулак.
Двері відчинилися так раптово, що Неллі ледве встигла відскочити. З кабінету вийшла дівчина с яскраво-рудим волоссям та якось дивно креснула на Неллі смарагдовими очима. За тим як вона стуляла свої тонкі красиві губи, намащені помадою морквяного кольору, можна було здогадатися, що дівчина чимось незадоволена, проте вона швидко пішла по коридору, не кажучи ні слова.
– Заходьте, – Неллі почула оксамитовий голос, що мовив до неї бездоганною британською англійською і давав аж надто гарне уявлення про свою володарку.
Елеонор була з тих жінок, вік яких визначити ще складніше, ніж здогадатися про розв’язку сюжету роману Агати Крісті. Вона дістала з шафи тонку теку, показуючи сяючий манікюр, і неквапливо зайняла своє місце за столом. Яка ж вона випещена! Неллі могла закластися, що її бежевий класичний костюм ще зовсім недавно був окрасою колекції якогось відомого дизайнера, а ювелірні прикраси коштують більше, ніж річна оренда їхньої з батьками квартири. Від довгої паузи дівчина знову почала нервувати. Ну що ж, відступати пізно, раз вже прийшла.
– Неллі Маркович? – запитала директорка.
– Так, пані Бергман, – Неллі стримано посміхнулася.
– Перш за все, я рада вітати вас у Міжнародній школі Св. Кирила та Мефодія! Наша міжнародна школа була заснована п’ятнадцять років тому батьківською радою, і в основному її учнями були діти дипломатів, які приїздили до України з країн Європи та Північної Америки та бажали навчати своїх дітей у англомовному середовищі. Кілька років потому наша школа почала приймати українських дітей, що прагнули вдосконалити своє знання іноземних мов та отримати якісну середню освіту. Я знаю, що ви, міс Неллі, вступаєте у випускний клас, тож вам напевне буде цікаво почути про те, що всі наші випускники вступають до вищих навчальних закладів.
– Як майбутня випускниця, я замислююся про перспективи подальшого навчання, – Неллі намагалася говорити виважено, проте дівчину не покидало відчуття, що вона говорить з жахливим акцентом.
– А чи знаєте ви, що сімдесят відсотків наших випускників вступають у провідні європейські та американські університети?
– Це… вражає, – радісно промовила Неллі.
Елеонор розгорнула теку, насунувши окуляри у тонкій оправі.
– Тепер, щодо деталей вашого особистої справи. Ви успішно навчалися в попередній школі… з поглибленим вивченням англійської мови… Ви вивчали англійську з першого класу?
– Так.
– Чудово. Мені дуже сподобався есей, який ви написали в якості вступного випробування. З вашого мовлення ясно, що ви ще не мали досвіду спілкування безпосередньо у мовному середовищі. Проте ваш загальний рівень відповідає нашим базовим вимогам. Тож, вітаю, від завтрашнього дня ви навчаєтеся у нашій школі.
Неллі неабияк зраділа, почувши останні слова директорки. Можливості, які окреслила жінка, перевершували все, на що дівчина могла лише сподіватися.
– Проте ви маєте ще дещо знати, – попередила Елеонор. – Ви розумієте, що наша школа не є звичайним навчальним закладом, тому ми турбуємося про нашу репутацію. Шкільні правила є досить суворими. Шкільна форма є обов’язковою для всіх без винятку, тобто прийшовши без неї, учню загрожує сувора догана. Завтра перший день навчання, тобто вам треба сьогодні ж з’їздити за цією адресою, що вказана на візитівці, та забрати її. На території школи заборонено палити та вживати заборонені речовини. За порушення цього пункту учень одразу виключається зі школи. І останнє. Будь-які протиправні або неналежні дії учнів, які стануть відомими широкому загалу та зашкодять репутації школи, є беззаперечним приводом для виключення.
– Я розумію, – захитала головою дівчина.
– Добре. В такому разі не буду вас більше затримувати, міс Маркович. З нетерпінням чекаю на вас завтра о дев’ятій.
Неллі з усією ввічливістю попрощалася і закрила за собою двері.
Ательє, що забезпечувало учнів Міжнародної школи Св. Кирила і Мефодія шкільною формою, знаходилося у історичному центрі міста, тож Неллі вирішила влаштувати собі довгу прогулянку. Маленький фотоапарат не покидав руки дівчини, поки та блукала довгими вулицями, проходила повз відомі площі, захоплено здіймала голову на височезні готелі та милувалася старовинними соборами. Постійні підйоми та спуски, здавалося, зовсім не втомлювали, а лише змушували прискорити крок, щоб встигнути подивитися більше. Розкішні ресторани ховали за густою зеленою огорожею своїх відвідувачів. З обох боків вулиці на неї дивилися байдужі камери спостереження на будівлях іноземних посольств.
Неллі пройшла повз Оперний театр і звернула на спокійну вулицю. Раптом вона побачила перед собою вивіску книгарні. «Треба нагородити себе якоюсь цікавою книжкою», – подумала дівчина, спускаючись у напівпідвальне приміщення. Стелажі, заставлені різноманітною літературою, кликали до себе яскравими обкладинками та нагадували про давню мрію створити велику домашню бібліотеку. Неллі уявляла собі, що колись зможе зайти у простору кімнату, взяти з дубової шафи важкий фоліант та насолодитися читанням, наприклад, історичного роману Вальтера Скотта в оригіналі. Ось тоді, сидячи у зручному кріслі і накрившись картатим шотландським пледом, за улюбленою книгою, вона зрозуміє, що життя вдалося…
– Дозвольте пройти, – грубуватий дівочий голос вмить опустив Неллі на грішну землю.
Перед нею стояла та сама руденька дівчина, яку вона бачила сьогодні у школі. Яскраво-зелені очі вже не палали розпачливим гнівом, проте ледве приховували здивування.
– Привіт… – несміливо мовила Неллі, побоюючись видатися неввічливою, – Ми сьогодні в школі бачилися. Ти там вчишся?
– Ні, – незнайомка ніби задумалася про щось своє, – хотіла дізнатися про можливість роботи. Та це неважливо. А ти?
– Завтра йду в одинадцятий клас.
Дівчина мовчки гортала книгу, яку щойно взяла з полиці. Обкладинка видалася знайомою.
– Якщо ти любиш польських письменників, дуже раджу почитати, – сказала Неллі.
– Автор приїздить сюди за декілька днів, буде презентація нової книги та автограф-сесія. Мені потрібно прочитати якусь з його новел, – відповіла незнайомка. – До речі, я Марта.
– Неллі.
За декілька хвилин дівчата вийшли з книгарні з покупками. Марта була дуже здивована, почувши, що Неллі лише нещодавно переїхала до міста і в свою чергу запропонувала випити смачної кави у кав’ярні неподалік. Дівчата встигли розговоритися, і Неллі запевнила себе, що за формою з’їздити ще встигне, а втрачати таке прекрасне знайомство їй не хотілося.
Джазова мелодія і кавовий аромат просякали стіни затишної кав’ярні, за столиками, розвалившись на м’яких диванах, розмовляли і сміялися молоді люди.
– Люди тут так дивно одягнені, – прошепотіла Неллі, як тільки офіціантка принесла її латте.
– О, так, – Марта озирнулася навколо, – тут полюбляє збиратися інтелектуальна молодь, – амбіційні, обдаровані, майже всі невизнані генії. Хоча, сказати по правді, тут повно посередніх людей.
– Як же все це цікаво, – мовила Неллі. – Там, звідки я родом, інтелектуальна еліта – це такий рідкісний вид книжкових хробаків, що живуть у центральній бібліотеці.
Дівчина відпила кави з горнятка і відкинула пасмо вогняно-рудого волосся, що постійно спадало їй на лоб. Щирість нової знайомої змусила її розсміятися. Розумна дівчина, але, мабуть, як і всі приїжджі невідомо звідки, аж занадто довірлива. Занадто багато зайвих мрій у голові цієї миленької шатенки, що безтурботно поїдає десерт і думає про початок навчання у тому пекельному кублі. Все одно, настане час розбити її дитячі ілюзії, так чому б не отримати з цього зиск?..
– Ти вчишся в універі? – поцікавилася Неллі.
– Ні, ми з тобою однолітки. Завтра я так само йду до школи.
– Нічого собі, – не повірила та, – а куди збираєшся поступати?
– На журналістику, – впевнено відповіла Марта.
Неллі слухала співрозмовницю з подивом і захопленням. Марта вважала журналістику своїм справжнім покликанням. Вона навіть писала статті для журналу на тему сучасного мистецтва, одного разу виграла конкурс книжкових рецензій, і загалом справляла враження дуже цілеспрямованої людини. Якби Неллі могла похвалитися такою впевненістю у своєму майбутньому! Проте і Мартине життя не було позбавлене перипетій. Рік тому вона сильно посварилася з батьками і з’їхала до старшого брата, що знімав житло в іншому районі. Неллі не хотіла допитувати Марту про причини сварки, тож запитала про брата. Той вчився на третьому курсі юридичного факультету і був «найбільш надійною і відповідальною людиною на землі», як висловилася дівчина. Він не дозволяв сестрі витрачатися на оренду, проте Марта не могла просто висіти на братовій шиї, тому влаштувалася в книгарню.
– Ти варта свого брата, – сказала Неллі і раптом згадала про шкільну форму.
До восьмої, коли зачинялося ательє, залишалося десять хвилин. Неллі підхопилася з дивану, і, кинувши новій знайомій лише злякане «Бувай!», мерщій вибігла на вулицю. Коли задихана і розхристана дівчина влетіла до магазину, продавчиня, платинова білявка на височенних підборах, кинула на неї невдоволений погляд.
– Ми вже не працюємо, – статечно відповіла вона.
– Будь-ласка, це дуже важливо, – Неллі протягнула їй візитівку, де було вказане замовлення.
Дівчина пробурмотіла щось, але візитівку все ж узяла, і через декілька хвилин Неллі, ледве втримуючи три пакунки, вже простувала до найближчої станції метро. Увечері втома від довгого дня на ногах далася взнаки, і дівчина ледь не пропустила свою зупинку, бо задрімала у задушливому велелюдному вагоні. Вдома вона розклала речі, дбайливо попрасувала форму, яку планувала одягти першого дня навчання, і одразу пішла відпочивати.
