Відчепивши наступного карабіна, Северин тримав його деякий час у руці відцентровуючи стосовно отвору і перед собою, висвітлюючи його променем ліхтаря. Коли він відпустив його то карабін звично полетів униз. Промінь вилискував на його блискучій поверхні. Та... Ось він зупинився, завис обертаючись немов у відкритому космосі і повільно став дрейфувати ліворуч і одночасно повертатися до нього. Зачудований тим що відбувається, Северин затамувавши подих, аж рота роззявив. Карабін наближався повільно, і перед самою поверхнею склепіння зовсім уповільнивши свій рух, абсолютно беззвучно прилип.
- Що там у тебе?
- Ахрєнєть! – прошепотів Северин.
- Давай назад! Чуєш?
- Лоза, тут просто щось надзвичайне діється. Дай мені ще два метри.
- Ніяких двох метрів! Повертай назад.
- Лоза... Дай мені два метри! Хто тут старший.
- Не дам! Ти порушуєш всі правила. Пам’ятаєш нашу домовленість!
- Лоза... Ти не розумієш... Тут...
Він смикнувся уперед і відчув, як линва, що її тримала Лоза, натяглася і почала витягувати його назад. Северин обіперся руками за край отвору, наче каналізаційний ремонтник, що збирається вилізти, і з усією силою пробував впиратися Лозі. Це борсання тривало з хвилину, але Лоза була не сама там нагорі і сили були не рівні. подавшись тілом уперед і перегнувшись через край отвору, Северин ногами вперся у протилежну стінку. Такий ключ був більш помічним. Линва смикалася то напружувалася то відпускала, але не на стільки щоб він міг зробити вільно хоч який небуть рух.
- Лоза! Чуєш?! Зупинися! Чуєш, навіжена!
У відповідь було чути лиш шарудіння линви і далеке тяжке сопіння Лози. Северин перевів дух і пробував пролізти далі крізь отвір. Йому вдалося протиснутися на десяток сантиметрів. Він активно підпирався ногами і просувався мов хробак ривками, через кілька спроб, він випхався настільки що це дало йому змогу виставити коліно за край і впершись підошвою черевика, він різко підтягнув друге коліно і випрямив ногу за краєм отвору. Линва тримала його мертвою хваткою, а випростане на поверхні склепіння тіло його, заклякло поперек отвору. Линва більше не подавалась ні на міліметр.
“Заштопорила, Лоза кінець!” – зметикував Северин.
- Лоза! Чуєш мене? Я вже по той бік отвору. Тобі не затягнути мене назад ніяк уже. Охолонь, мала! Давай повільно трави кінець.
Лоза мовчала. Очевидно відхекувалась. Відхекувався і Севко.
- Добре! Бог з тобою упертюху! Я потравляю!
Відчувши, що линва послабилася він повільно став відклеюватися від діри униз. Сантиметр за сантиметром. Северин обіперся ногами і руками в краї діри і повільно зводився на ноги вниз головою. Линва утримувала його вертикальну позицію. У перевернутій проекції він був стоячим на краю відкритого отвору роззираючись у всі сторони, але переважно угору. Знову увімкнув ліхтаря, і розрізаючи гострим променем пітьму шукав другого карабіна. Ось він “лежить” зовсім поруч. До нього метрів з чотири. Северин відчепив наступного карабіна і легко відпустив його. Карабін випурхнув з його руки і полетів вертикально вниз. У промені ліхтаря він увесь час стежив за карабіновим польотом. Ось, він почав гальмувати свій рух, далі зупинився і за якусь мить почав повертатися, при цьому повільно зміщуючись у бік. Приголомшений Северин спостерігав як карабін “загальмував” і приклеївся до стінки стелі-підлоги абсолютно безшумно. Відстебнувши шолома він відпустив його. Все повторилося так само, лиш з тою різницею, що шолом відчалив набагато дальше ніж карабін. Ось він, шолом, лежить тепер в метрах п’ятнадцяти від отвору.
- Ти живий там, Севку?
- Живий, живий... Тут така чудасія, все що я кидаю вниз, повертається і липне до стелі склепіння. Якась гравітаційна аномалія. Ану, давай трави кінець повільно тільки...
- Севку! Повертайся чуєш? Мені страшно. Я відчуваю щось неладне. Давай мій генію.. давай додомоньку... Що?
Линва раптом різко попустилася і Лоза відчула, що на тім кінці зовсім зникло напруження. Вона потягла линву до себе і ця подалася легко...
- Севку!! – прохрипіла Лоза, - Севку, ти здурів!!!
Лоза дивилася на рівний край втятої линви і не могла повірити в те що сталося. З діри віяло мертвою тишею.
Северин;
- “Круглий отвір віддалявся від мене повільно роблячись чим раз то меншим. Дивна річ, але я не відчував зовсім жодного страху. На серці було так легко і спокійно. Ось коли вже діра стала манюнею цяточкою десь там високо, високо під моїми ногами, я почав відчувати, що мене вже нічого не тягне униз. Притиснувши руки до стегон, я відпустив їх, але вони більше не опадали назад. Рух мого падіння зупинився і я відчув, що все моє тіло абсолютно немає ваги. Прив’язаний до руки ліхтар плаває вільно поруч. Неймовірне відчуття невагомості. Я підібгав до себе коліна і зібрався у клубок, розпрямив ноги, потім знову повторив. Так легко. Тіло раділо, наче народжене для цієї легкості. Спробував перевернутися, та немає від чого відштовхнутися. Зробив кілька різких рухів і помітив, що єдиний мій орієнтир – цяточка зрушилася з місця. Зависнувши у невагомості невідомості, я спостерігав за всіма перемінами, що відбувалися зі мною. Те що було у мене під ногами верхом, тепер ставало чим далі, то чіткішим відчуттям якогось нового низу, незвичного, зовсім незнаного відчуття, якоїсь нової форми змісту координації в просторі. Це було відчуття тотальної свободи і важливим тут є те, що внутрішньо я відчував абсолютну заспокоєність, навіть захищеність.”
Лоза пропхалася у отвір по пояс і висвітлювала густенну темряву перед собою сподіваючись відшукати Северина. Нічого не видно.
- Сев... Сево... Ти живий? Ти де, Севку?
- Чого тобі? - почула Лоза зовсім поруч.
Северин сидів на стелі головою вниз, вклавши ноги по турецькому зовсім близько і відпускав у гору, чи скоріше підкидував карабіна, утримуючи того у промені свого ліхтаря, карабін відлітав і повертався. Чим дужче він підкидував його, тим швидше він повертався відчуття було таке, що все перевернулося з ніг на голову.
- Нічого собі... А як це ти? Що тут відбувається?
- Тут нічого не відбувається. Якщо не вважати тої різниці, що для тебе це все в одному координаті, а для мене абсолютно в протилежному. Давай протискуйся, дозволь собі впасти. Відчуй кайф одвічної невагомості.
- Я боюся, Севку, ти мене... Це просто неймовірно. Женя, чуєш?! Він тут! Він такий ... Зараз я ... Як ти кажеш?
- Просто відчепися від линви і падай.
- Як?
- Ну? Це так само, як з парашутом, тільки парашут ти тут сама. Давай!
Лоза клацнула карабіном і глянувши на Севка різко махом вивалилася і почала падати. Час од часу вона ойкала, гукала до Севка і все віддалілася і віддалялася.
Северин;
- “Це було так незбагненно красиво. Вона відлітала все далі й далі... В мене було відчуття повної ейфорії, спостерігаючи за її вільним падінням. Лоза все частіше зойкала, кликала мене, а я простодушно сміявся їй у слід навіть помахував рукою висвічуючи її безпорадне тіло ліхтарем. Траєкторія її падіння була більшою, бо вже ліхтар мій не ловив її. Я добре чув її, а вона мене. Звук тут був особливим, очевидно специфіка акустики простору мала таку властивість, що чулося навіть дихання. Лоза все ще віддалялася. Мені кілька разів приходила думка, що віддаляється вона наче навічно від мене але я її проганяв. Та ось вже хвилини з три, а то й п’ять як вона падає. Я бачу її ліхтарика вона ним намагається зловити мене або сигналізувати мені що вона все ще тут. Поруч.”
Лоза віддалялася все впертіше і хоч в процесі падіння не відчувала жодного поганого передчуття, однак з часом в її грудях почала зростати тривога. Вона так глибоко, що вже й світло Северинового ліхтаря ледь вловлювалося її очима. Лиш коли промінь зловить її координат, то на коротку мить зблисне яскраве коло у пітьмі щоб знову зникнути надовго.
- Лоза! – Промовив Северин, - Ти чуєш мене?
- Чую...
- Це схоже на той анекдот, про кума, пам’ятаєш? Ну той, як один з них упав у колодязь а другий гукає; ти живий? А той йому відповідає; та живий. Руки ноги цілі? – цілі! Ну то ви лазь! А той з колодязя – та я ще не впав... Чуєш? Лоза? Лоза?!
- Що Севку? Ти де? Я вже не бачу тебе.
- Я тут, я чекаю на тебе.
- Я не знаю де я є! Я не бачу абсолютно нічого. Севку! Чуєш?! Скажи, що це лиш сон! Пробуди мене! Севе!
- Я тут Лоза! Я поруч, чуєш мене?
- Сево! Навіщо ти мене так! Що ти зі мною зробив?!
Северин звівся на ноги і рвучко підстрибнув. Йому вдалося відірватися якихось тридцять сантиметрів і за секунду його ноги лунко гупнули об поверхню. Твердь не відпускала. Він вдивлявся угору, непроглядну пітьму. Сльози набігали йому на очі. Він так довго туди вдивлявся, що зовсім забув про всіх решту. Коли згадав, кинувся шукати отвір, але його не було. Скрізь куди не вистрілював променем ліхтар, лише гладка блискуча поверхня. Неподалік лежить карабін і шолом.
- А де ж отвір? Отвір зник! Чуєш, Лоза?
- Чую... Отже назад дороги...
- Я ніяк не можу в це повірити... Ти як?
- Ще не впала... в процесі...
- Я відчуваю щось дивне. Щось присутнє тут поруч, але я не можу це щось охопити розумом.
- “Хазяйка.”
- Що?
- “Хазяйка,” пам’ятаєш, ти увесь час хотів її побачити?
- Ні... Ну це не зовсім так, як я про це висловлювався. Це був
жарт!
- Дожартувався, Севку...
- Перестань, хоч зараз...
- А як мені перестати, я тепер невідомо де, ти теж невідомо де. Одна різниця, що ти стоїш і можеш ходити, сидіти, чи лежати, а я просто падаю.
Несподівано пішов сніг. Справжній сніг. Повалив густими лапатими згустками. Северин стояв і не міг зробити жодного кроку. Сніг вкривав гладку дзеркальну поверхню тверді, що він стояв на ній і в промені ліхтаря було добре видно, як кожен його крок полишає відбиток черевика на снігу. Він присів і зібгавши рукою сніг зліпив його у вареника.
- Мокрий... – промовив він розгубленим голосом.
- Що ти кажеш? – запиталася насторожено Лоза.
- Сніг мокрий…
- Де сніг?
- Тут! Тут у мене падає сніг! Чуєш?
- Чую. Ти так звучиш немов зовсім поруч. Але снігу тут де я
немає...
- Як ти там?
- Я тут.
- Пробач, Як ти тут?
- Як завжди, підвішена і неприкаяна...
- Перестань!
- Я б рада перестати та ти ж сам мене визволив... Тепер я довіку тут буду з тобою. Тобі не холодно?
- Поки ні, просто...
- Блін, як це тут може падати сніг? Як це можливо?!!
- Не кричи! Ти ж бачиш, що тут все можливо.
- В мене скоро сяде батарея.
- А що це змінить?
- Я нічого не буду бачити.
- Я теж нічого не бачу, до того ж я не маю нічого такого, щоб я могла побачити...
- А я?
- Ти? А навіщо тебе бачити? Досить того, що я тебе чую. Зовсім
поруч...
- Зовсім поруч... Стає холодно.
- Це закономірно. Сніг і холод родичі.
- Я боюся, Лоза!
- Чого?
- Боюся замерзнути.
- Хіба ще існує щось таке, чого варто боятися?
- Але ж це просто холоднеча зими.
- Холоднеча зими завжди холоднеча.
- Перестань!
- Що?
- Перестань!!!
Стало тихо. Северин замовкнув і дивився як повільно жовтішає лампочка ліхтаря і як росте снігова ковдра долі його ніг.
- Лоза! Лоза, ти де?! Чуєш мене? Лоза!!! Я кохаю тебе!!!
Далі буде.....
