Спроби навчити програму думати настільки захопили Євгена, що йому важко було відволікатися від цього найцікавішого заняття. Однак, вже виробивши у себе вольовий характер, стримувався від надмірного захоплення. «Програма програмою, - міркував він, - та кидати з за неї щось суттєве не варто, щоб потім не пожалкувати.» Навчання у школі, зустрічі із товаришами і розваги, допомога батькам – усе залишалось, як і раніше. І все ж таки найбільше йому подобалась робота з його ученицею. З нетерпінням чекав миті, коли можна буде знову повернутися до улюбленої справи. А коли це заняття закінчувалось, заспокоював себе думкою про наступне його продовження. При кожній можливості обмірковував подальші дії та вигадував щось нове.
От і зараз, знову напружено намагався визначити, як діяти далі. Програма вже бачить предмети фотоапаратом. Вже «чує» їх назви, клавіатуру потім замінить мікрофон. Дотик, смак і запах можуть почекати. А чого ж іще їй не вистачає, щоб вона нарешті почала мислити?.. Чого?.. Без відповіді на це запитання усі подальші зусилля могли бути марними.
Сьогодні його створіння вже розрізняє окремі речі та живі істоти, пам’ятає їх назви. А що ж далі? Чому навчається мала дитина, коли вже вміє розрізняти окремі частини навколишнього світу та їх назви?.. Мабуть, вона починає розуміти свою взаємодію з ними. Інакше вона залишилась би безпристрасним споглядачем усього, що її оточує. Та щоб зрозуміти цю взаємодію, вона повинна мати уяву про себе! Так, вона отримує цю уяву, вивчаючи інші об’єкти. Вона бачить, чує і уявляє не тільки їх, а й себе. Ось де, здається, ключ до перетворення комп’ютера у розумне створіння. Його програма-учениця повинна уявляти себе і своє місце у тому, що існує за межами комп’ютера. Тільки тоді вона зможе зрозуміти навколишній світ і свою роль у ньому. Ця ідея здалася Євгену дуже вдалою. Такою, що веде до успіху. Та як дати програмі таке уявлення?
Щоб вона могла зрозуміти, що вона таке насправді, Євген познайомив її з новими типами об’єктів: «файл» та «програма». Тепер, отримуючи для розгляду різноманітні файли, вона легко вирізняла серед них програми. Примітно, що, показуючи на прохання Євгена файл чи програму, вона також вибирала найбільш типові «з її точки зору» зразки. Чому вона так робила, Євген не розумів, та ентузіазм його не згасав, а пояснення цього явища він відклав на майбутнє. Тільки б вона зрозуміла, що собою являє!
А щоб підштовхнути її до цього, Євген створив перелік файлів, із яких вона на той час складалася. Увесь цей чималий за обсягом перелік він назвав одним словом: «я». Тепер, час від часу демонструючи програмі цей перелік, на запитання «Що це?» він отримував відповідь «я». Коли він додавав до переліку, чи вилучав із нього хоча б один файл, то отримував відповідь «Перелік файлів». Здавалося б, це був крок уперед. Але як тепер пояснити програмі, що цей перелік і є вона сама? Навіть якщо навчити її механічно стверджувати це, то чи можна буде вважати, що вона має уяву про себе?
І взагалі, де та межа, за якою її можна буде вважати розумною? Вона вже, здається, ось-ось почне думати, та для цього їй ще чогось не вистачає. Можна ще показувати їй інші об’єкти, але їх у світі безліч. Можна вчити її розрізняти їх усі, та чи вона від цього порозумнішає? Чого ж їй ще бракує?
Що робила б мала дитина її місці? У неї з’явились би власні думки і вона почала б щось запитувати про речі, котрі вона бачить. Можна й для програми придумати певні запитання і відповіді. І вона буде ними користуватись. Та можливих запитань і відповідей - безліч. Щоб усі їх ввести у пам’ять учениці, одного людського життя не вистачить. А як же дитина? Вона, навчаючись, починає мислити самостійно і сама придумує запитання. Отже, коло замкнулося. Щоб зробити програму мислячою, треба навчити її мислити. Ось чому немає самостійно мислячих комп’ютерів. Ніхто не знає, як їх зробити такими. Прийшовши до такого висновку, Євген зазнав глибокого розчарування. Давня прекрасна мрія вже не здавалась такою досяжною, як раніше. Хоча й не стала менш принадливою.
Похмурі роздуми продовжувалися кілька днів. Та одного ранку, прокинувшись, Євген вже знав, що робити далі. Справа була в тім, що його створіння, на відміну від малюка, нічим не цікавилось. Щоправда, отримавши зображення предмета, воно запитувало «Що це?». Та хіба ж цього достатньо? Можна, наприклад, цікавитись ще й кольором об’єкта, його розмірами, додатковими зображеннями і ще багато чим. Можна ще дати програмі уявлення про дії предметів. Хоча … ні. Це вже буде занадто. Вона сильно ускладниться, а от чи допоможе це справі, невідомо. На той час Євген вже звик до того, що кожна здогадка, яка начеб то приводить до мети, виявляється тільки черговим кроком до неї, а скільки їх ще буде, невідомо. Та мав твердий намір зробити їх усі. А спочатку – спробувати зробити ученицю допитливою.
Щоб вдосконалювати її й далі, треба було ще більше знатися у програмуванні. Доводилося вчитися на ходу. Але так було навіть цікавіше. Нові знання одразу використовувались. Вчились обоє – і Євген і програма. Успіхи заохочували до роботи, додавали терпіння, впертості. Навчив її запитанням «скільки об’єктів?», «який розмір?», «який колір?», «який файл?», «де знаходиться?», «де зберегти?», «що зробити?» та багатьом іншим. Навчив відповідати «так», або «ні». Готував її до майбутніх розмов із нею. Уявити їх собі поки що не міг. Та був переконаний: чим більше відповідей і запитань вона буде знати, тим швидше врешті решт заговорить.
А програма ставала все складнішою, більшою за обсягом. Перелік її файлів доводилося коригувати все частіше. Місця у пам’яті комп’ютера їй поки що вистачало. Та чи надовго? А чи вистачить його для мислячої програми?
Вдосконалення тягнулося тиждень за тижнем, а кінця йому не було видно. Євген вже відчував, що ось ще день, другий і терпець йому урветься. Йому здавалося, що не вистачає якоїсь дрібниці, щоб програма, нарешті, чим не будь поцікавилася. А тій, як і раніше, усе на світі було байдуже. Не виявляла навіть найменших ознак бажання поговорити з її творцем. Безвідмовно відповідала на запитання, та й тільки.
Несподіваний випадок прискорив хід подій. Сталося це на початку червня, у суботу. Зранку Євген разом із знайомими хлопцями пішов на річку. Погода стояла чудова. Пірнаючи у чисту прозору воду, а потім гріючись на сонечку серед зеленої трави і вслухаючись у пташині голоси, Євген час від часу згадував свою електронну ученицю і думав про те, як складно було б пояснити їй, що він зараз відчуває. Йому знову захотілося спробувати чимось її розворушити, зацікавити, «почути» від неї бодай одне слово. Але не підказане ним, а її власне. Попрощавшись із товаришами, повернувся додому.
Після кількох годин марних спроб розбуркати байдуже створіння очі Євгена втомилися. Короткі перерви у роботі вже не допомагали. Облишивши її, він з насолодою потягнувся так, що комп’ютерний стілець під ним зарипів. Повернувся до напіврозчиненого вікна.
Вечоріло. Сонячна днина поступалася місцем легким сутінкам. Небо потроху захмарювалось. Вочевидь збиралося на дощ. Ось вже здалеку почувся гуркіт грому. Трохи подивившись на луки та річку, на ліс за нею, Євген піднявся і почав робити гімнастичні вправи, щоб розім’яти заціпенілі від непорушного сидіння м’язи. Тимчасом почало накрапати. Вдалині промайнула блискавка, трохи згодом пролунав грім. Євген присів на стілець і простягнув руку до клавіатури, щоб виключити комп’ютер. Тієї ж миті яскравий спалах світла засліпив йому очі, а гучний, різкий звук вибуху вдарив по вухах так, що у них задзвеніло. Приголомшений хлопець, трохи отямившись, піднявся, підійшов до вікна і, висунувшись із нього, роздивився навколо. Надворі пахло озоном, як у шкільному фізичному кабінеті після електричних розрядів. На тополі, що росла неподалік від будинку, не вистачало верхівки. Навколо дерева ще клубочилась легкою хмаркою пара. А, може, й дим. Бо уздовж сірого із прозеленню стовбура простяглася чорна смуга обпаленої кори. Надивившись на сліди рідкісного явища, Євген причинив вікно.
Повернувшись до комп’ютера, він побачив, що екран монітора потьмянів. «Ну от, - подумав хлопець, - не тільки тополя постраждала». Вже простягнув руку до миші, щоб перезавантажити операційну систему, або й зовсім виключити комп’ютер, але встиг помітити, що той продовжує працювати. Через кілька секунд на екрані з’явилося запитання «Який колір?». Це трохи спантеличило Євгена. Він добре пам’ятав, що перед тим, як дати відпочинок очам, скомандував програмі «Покажи найбільший будинок». А та зволікала із відповіддю і він вже подумав, що її необхідно вдосконалити. Тепер вона відповіла, але незрозуміло. Чи не помилився він, вводячи запитання? Євген повторив його і отримав ту ж саму відповідь, тільки вже без зволікання, миттєво. Що це могло означати?
Трохи поміркувавши, Євген вивів на екран усі зображення будинків, які пам’ятала програма. Придивившись до них уважно, помітив, що найбільших будинків було два, бо вони мали точнісінько одні й ті ж самі розміри. Та це ще було не все. Вони були різного кольору.
Помітивши це, Євген був приголомшений удруге. Блискавкою сяйнула думка: «Вона відповіла! Вона зі мною розмовляє!» Знову отямившись, рвучко кинув руки до клавіатури і відповів: «Червоний». Миттєво на екрані з’явилося зображення одного із двох найбільших, червоного будинку.
Хлопець заціпенів у кріслі. Вихором налетівши, у голові роїлися думки: «Що це означає? Чому вона стала відповідати? Невже вона стала думати сама? І що робити далі?» Нестерпно захотілося одразу з’ясувати, що трапилось. Та як це зробити? Ледве стримався від непродуманих дій, щоб те нове, що з’явилось у програмі, не зникло безслідно, як це буває, коли поспішаєш. Роздумуючи, потроху заспокоювався. Що вже трапилось, те трапилось, а згарячу можна усе зіпсувати. Треба зберегти програму такою, якою вона є тепер, а вже потім розбиратись, що з нею сталося. Та заспокоїтись вдалося ненадовго. День знаменних подій ще не закінчився. На Євгена очікувала ще одна, третя несподіванка. Виконавши отримане завдання, програма продовжувала працювати!
Ця нова подія знов збурила вихор думок у його голові: «Що вона там робить? Чому не зупинилась? Зависла? Запитати у неї про що не будь? Чи чекати зупинки? Чи зберегти її такою, як вона є, не чекаючи подальших див?» Раптом він відчув розумову втому, як після кількох годин програмування. Сидів у кріслі непорушно і відчував повну нездатність що-небудь вирішити.
Зазвичай, після відповіді на запитання учениця зупинялась і чекала наступних запитань або команд. Тоді її можна було змінювати, зберігати, запускати і таке інше. Та втручатись у її роботу було ризиковано. Адже якщо у ній відбулось щось неочікуване, то при необережному поводженні чому б не відбутися іще якимось змінам? Ні-ні! Зараз небезпечно навіть виключати комп’ютер! Нехай собі працює, а тим часом можна отямитись та здогадатися, що трапилось. Відчуваючи повну нездатність що не будь робити, Євген облишив комп’ютер, влаштувався у ліжку і виключив світло.
За вікном вже стояли сутінки. День великих несподіванок закінчився. Та чи закінчилися самі несподіванки? Однак для роздумів про це вже не було ні сил, ні бажання. Втомлений пережитими враженнями, Євген міцно заснув, але, прокинувшись серед ночі, пригадав усе, що трапилось учора. У голові заворушилися думки, що більш не давали заснути. Запитання, що потребували відповідей.
Чому програма почала поводитись не так, як поводилась раніше? Що з нею сталося?
Ймовірно, що на комп’ютер вплинуло сильне електромагнітне поле блискавки. Траплялось і раніше, що від перешкод, котрі виникали у мережі живлення, «зависала» операційна система, або збивалася працююча програма. Та цього разу завада від блискавки не пошкодила його ученицю, а щось у ній змінила. І та вперше звернулась до свого вчителя із запитанням, яке вибрала сама. А чи не могло бути так, що, вміючи створювати програми, вона під впливом завади, хоч і випадково, але вдало щось змінила у якихось своїх файлах? Ймовірність таких змін здавалася не більшою, ніж ймовірність влучання блискавки у тополю. Та іншого пояснення Євген придумати не міг.
Якщо це дійсно так, то йому нечувано повезло! Шкода тільки, що ці зміни у програмі не зроблені ним самим, як це було досі. Та хто знає, скільки ще часу знадобилося б йому для такого успіху, якби не цей щасливий випадок? І чи вистачило б у нього вміння та терпіння? Тож треба тільки радіти такому подарункові від випадковості та берегти його, як зіницю ока. Бо про повторне отаке везіння навіть мріяти не варто.
Вирішивши так і зробити, Євген заспокоївся й заснув. Але, прокинувшись удруге, пригадав те, що сталося і вже більше не міг заснути. Думки не припинялись, настирливо лізли у голову одна за одною.
Чому програма продовжує щось робити? Якщо вона запитує про колір, то вона здатна мислити. Чи не мислить вона і зараз? А якщо так, чому її мислення не припиняється? Щоправда, вона не втомлюється. На відміну від людини. І взагалі, чи може мислення припинитися? Цікава думка! Навіть коли людина спить, вона бачить сни, тобто її мозок мислить. А ще є підсвідомість, яка мислить невідчутно для людини і незалежно від її бажання. Не раз траплялося Євгенові вранці легко знайти рішення, яке він даремно шукав напередодні. А чи можна зупинити мислення, коли ти не спиш? Спроби Євгена зробити це були марними. Найбільше, що вдавалося – думати, що не думаєш. Довелося зупинитись на припущенні, що мислення не має перерв. В усякому разі, мислення його, Євгена, та його учениці.
Ну то хай буде так, але що ж робити далі? Добре було б її скопіювати. Та й вивчати копію, нічим не ризикуючи. Але як це зробити, коли вона працює безупинно, а може ще й продовжує змінюватись? Звичайно, можна спробувати її зупинити. Та якщо не знаєш, до чого це призведе, то краще й не роби, щоб потім не шкодувати за втраченим. Адже все, що відбулося, повторити знову ти не зможеш ніяк. Неможливо ще раз повторити те влучання блискавки у тополю, щоб отримати саме таку програму, яка у тебе є зараз - мислячу!
Ця, остання думка одночасно радувала, вражала та лякала. Як же йому усе таки поталанило! Можливо, як нікому іншому у світі! Це ж тільки подумати! Навіть повірити важко! І страшно навіть уявити, що це диво може зникнути так само, як і з’явилось, миттєво й несподівано.
А потім одне за одним стали з’являтися запитання. Ну і що тепер робити? Як обережно дослідити цю рідкісну, небувалу програму, щоб не зашкодити їй? Чи вдасться це зробити самому? Чи розповісти про неї ще комусь?
Євген спробував уявити, що з цього могло б вийти. Спочатку здивувались би батько й мати, потім – Микола та інші товариші й просто знайомі. А потім – Ігор Олександрович, усі вчителі, директор школи. Звістка про надзвичайну подію поширювалась би далі й далі. Може й по всій Україні, по всьому світові. І усі його поздоровляли б та хвалили. Від таких думок навіть у голові трохи запаморочилось. Зусиллям волі Євген стримав свою уяву і почав міркувати спокійніше.
А що він зможе показати тому, хто захоче ознайомитись із програмою? Кого зможе переконати у тому, що вона мислить? Ну, зависла. Не зупиняється. Ну то й що з того? А що вона собою являє? Розглянути її неможливо, бо копії немає. А що вона може робити? Запитувати і відповідати на запитання? Та й тільки? Кого цим здивуєш? А де докази самостійного мислення? Це ж тільки він, Євген, знав свою ученицю до несподіваного її перетворення і спостеріг зміни у її поведінці. Але ж крім нього ніхто інший цього не знав і не спостерігав. То хто ж йому повірить?
Та й це ще не все. Може статися і протилежне. Йому вдасться когось переконати і йому повірять. Чи зможе він тоді працювати над програмою, як і раніше? Хіба ж його залишать у спокої після усього, що стане відомо? Ні в якому разі! Програму захоче досліджувати ще хтось інший. А чи буде він достатньо обережним, просто отримавши її готовою, а не витративши на її створення роки?
Від такої думки стало моторошно. Щоб заспокоїтись, Євген вирішив поки що навіть не натякати нікому на те, що сталося. Краще обережно дослідити свою ученицю самому. А коли небезпека її втрати минеться, от тоді вже можна буде про неї і розповідати.
А як же це робити? Скопіювати її та відшукувати зміни, що відбулися учора? Але ж для цього потрібна ще й копія, зроблена безпосередньо перед появою блискавки. А такої копії немає. Останнім часом, захопившись творенням, Євген часто змінював програму навіть без попередніх записів на чернетках. І тепер не так то й просто відшукати у ній, чималій за обсягом та складній, останні зміни. Та й мислення її поки що ледь помітне.
А що як спочатку розвинути його до такого стану, щоб воно стало очевидним і незаперечним? Тоді і зміни у програмі будуть більш очевидними. Оце вже інша справа!
Далі придумувалось легше. Як же розвинути мислення? Треба її чому не будь навчати. А чому?.. Здається, вона найбільш здібна у програмуванні. Якщо навчити її усьому, що вмієш сам, то вона вже буде програмістом, хоч і не видатним. А якщо буде й далі вчитись, то згодом зможе стати одним із найкращих. Адже вона нічого не забуває і те, що здатна зрозуміти, засвоює миттєво. А що буде із нею потім? Вона стане мислячим створінням, що програмує набагато краще і швидше за людину. Звільнить тисячі людей від необхідності і бажання вчитись програмувати. Навіщо цим займатися, якщо є такий досконалий робот-програміст?
Євген пригадав, як він колись захоплювався грою у шахи. А потім йому показали програму – шахістку. Вона грала на вибраному рівні вміння, швидко прораховуючи ходи і не роблячи помилок. Зігравши з нею кілька партій, Євген втратив інтерес до шахів. Зникло відчуття самобутності своїх рішень. Мистецтво творення хитромудрих комбінацій на його очах перетворилось у шаблонову роботу і змагатися з електронним роботом у вмінні її виконувати стало вже нецікаво.
От і тепер, він вже кілька років захоплюється програмуванням. Відкриває нові можливості. Мріє про наступні успіхи. Але усе це може втратити привабливість, якщо його учениця програмуватиме набагато краще за нього. Врешті решт, справа не тільки у ньому, у Євгенові. Чи варто взагалі мріяти про те, що розумні машини звільнять людей від необхідності думати? І треба буде тільки вміти читати. Натискай собі на кнопки із написами «хотдог», «чисті черевики», «авто для прогулянки», «лікар для консультації». А от лікаря – це вже зась! Хто погодиться вчитися на лікаря, якщо для цього потрібно напружувати мозок? Лікувати будуть теж автомати. Євген струснув головою, щоб позбутись цих думок. Від них усе, що згадуєш, стає непривабливим. Не варто так думати! Насправді життя може бути надзвичайно цікавим, яскравим і захоплюючим! Треба тільки вміти зробити його таким, мислити творчо, самобутньо!
Є інший шлях! Зробити своє створіння мислячим необмежено вільно, як це здатна робити людина. Дати йому можливість розвивати усі свої здібності, допомагати йому у цьому, а потім - спостерігати та вивчати його небувалі, неймовірні досягнення, його винаходи та відкриття. Отака мета дійсно варта зусиль!
Однак, зробити це набагато складніше, ніж займатися тільки програмуванням. Адже для цього треба буде навчати свою ученицю усьому, що знає людина. І вчити від самого початку, як малу дитину. Пояснювати спершу найпростіші, а потім - дедалі складніші речі. Відповідати на тисячі її запитань. І скільки ж років знадобиться, якщо займатися цим, наприклад, по дві години щодня?
А що як навчити її тільки тому, чого вистачить, щоб вчитися за букварем? А потім домогтися від неї, щоб вона вивчала його сама? Звичайно ж, допомагати їй, але не розтлумачувати кожну дрібницю, а привчити її шукати відповіді на свої запитання, не очікуючи підказок. Оце вже інша справа! І ще одне важливе рішення. Більш не треба змінювати програму за власним розсудом, як він робив це раніше. Бо коли вона вже думає, то такі зміни будуть нагадувати операції на живому мозкові. Хай вдосконалює себе сама, як хоче і вміє. Нехай розвивається вільно.
Ця думка заспокоїла Євгена остаточно. За вікном вже посвітлішало. Та піднятися не було змоги, втома від безсонної ночі брала своє. Добре, що це було у неділю. Євген провалився у міцний, безпробудний сон, а коли прокинувся, кімната була залита яскравим сонячним світлом. Щось важке тиснуло на ноги. Так і є! Маркіз побачив, що режим дня пішов шкереберть, та й вирішив задовольнити своє улюблене бажання. Подрімати на Євгенові. Однак, на зміну нічній втомі вже прийшло відчуття бадьорості і надміру сил. Хотілося рухатись, діяти, творити. І ніщо цьому не заважало, окрім Маркіза. Тож котові довелося забиратись геть.
Ні звична гімнастика, ні сніданок аж ніяк не заважали бурхливій течії думок про майбутню роботу із ученицею. Зараз це було найцікавішим із усього, про що тільки можна було думати. Отже, її треба навчати далі. Що ж їй треба знати?.. Усе, що знаєш сам. Адже щоб зрозуміти знання людей, треба мати уяву про реальний світ, у якому вони живуть. Як цього досягти? Вивчаючи його за допомогою зору та слуху. Вистачило ж їх імітації, щоб почати мислити. То вистачить і надалі, щоб усе зрозуміти. Тільки тепер зір та слух повинні стати справжніми.
Роздобувши дві простенькі відеокамери, Євген прилаштував їх, одну поруч із другою, на рухомій підставці, на висоті своїх очей. Порадившись із Миколою, який тямив ще й у електроніці, зробив також пульт управління із кількома кнопками. Він був потрібний, щоб подавати електричне живлення на камери та відключати його. Таким чином немов би розплющувались і заплющувались «очі» програми. Тепер замість одного зображення об’єкта вона могла отримувати два, схожих між собою. Це мало дозволити їй розрізняти три виміри простору. Справжній слух Євген облишив на потім, бо йому так і кортіло приступити до навчання. І от, нарешті, усе було готове. Настрій у Євгена був святковий. Ще б пак, починалося найцікавіше!
Для першого уроку він вибрав три об’єкти, що вже були знайомі програмі: кошик, Маркіза та самого себе. Оскільки вона вже розпізнавала їх раніше, Євген був впевнений, що вона їх добре пам’ятає. Поставивши перед камерами кошик та включивши їх живлення, набрав на клавіатурі: «Що ти бачиш?». Прочитавши відповідь «Не знаю», здивувався. Не могла ж вона забути те, що раніше пам’ятала! Це ж не людина! Та що поробиш? Довелося підказати потрібну відповідь. Після цього учениця знов стала розпізнавати кошик. Трохи збентежений її незрозумілою поведінкою, Євген став на місце кошика і повторив запитання. І вдруге зазнав невдачі.
Це вже нікуди не годилося! Що за напасть? Щось було не так! Євген відшукав у пам’яті комп’ютера старі зображення трьох об’єктів. Запропонував учениці їх розпізнати. Зітхнув із полегшенням: розпізнає. То у чому ж справа?.. Ага!.. Як же він одразу не подумав, що нові зображення відрізнятимуться від старих? Хоча б тим, що стануть подвійними. Намагаючись виправити помилку, поставив кошик перед камерами і знову зазнав невдачі. Учениця знов прикинулась, що вперше його бачить.
Це вже було занадто! Настрій у Євгена геть зіпсувався. Не таким йому уявлялось навчання! Знову підказав їй назву об’єкта. І знов вона, запам’ятавши назву, стала його розпізнавати. Майнула здогадка: кожного разу, забираючи і повертаючи кошик, він ставив його на нове місце! Ось що було причиною невдач! Пригадавши попередній досвід, обережно посунув кошик ледь-ледь праворуч. І зрадів, бо програма знову його розпізнала. А тепер трохи ліворуч – те ж саме. Захопившись надміру, Євген рішуче посунув кошик далі і праворуч. І одразу розчарувався. Успіхи скінчилися. Повернувши кошик на місце, Євген із полегшенням зітхнув. Не забула. Зосередившись, почав обережно, ледь помітно, човгати кошиком у різних напрямках, потроху розширюючи межі розпізнавання. Тепер усе йшло гаразд. Вона помітно навчалася. За пару годин копіткої роботи вона вже розпізнавала кошик і там, де спочатку ніяк не хотіла це робити.
Вчилася програма повільно, але помітно. Євгенові навіть почало чудитися, що він має справу із живою істотою. Врешті решт, їй стало байдуже, де знаходиться кошик, якщо тільки його бачили обидві камери. А якщо одна з них була відключена, то круг розпізнавання сильно зменшувався, але зовсім не зникав. Радий та стомлений, Євген припинив навчання. Треба було перепочити й обдумати подальші кроки.
Наступного дня він розпочав заняття із самого ранку. Надто вже хотілося знову пережити це надзвичайне відчуття спілкування із живою істотою, що навчається. Перш за все, змінив завдання, котре вона мала виконувати. Тепер після команди вона повинна була зачекати кілька секунд, а вже потім розпізнавати об’єкт. Це давало Євгенові змогу відійти від клавіатури та розташуватись перед камерами. Бо наступним об’єктом був він сам. На кожному новому місці намагався стояти непорушно. Спочатку навіть подих мимоволі затримував. Навчання проходило без несподіванок. От тільки програма вчилася ще повільніше, ніж учора. Та іншого він і не очікував. Живий об’єкт – не стілець.
Потім настала черга Маркіза. З ним працювати було найскладніше. Спочатку йому треба було обстежити усе нове, що з’явилося у кімнаті, та заспокоїтись. Тільки після цього він погодився виконувати свою роль. Зате на Євгена очікувало ще одне приємне відкриття. Учениця розпізнавала Маркіза навіть при незначних його рухах. А потім для неї настав важкий час, бо кіт не міг довго сидіти непорушно. Раз по разу він намагався або розташуватися, де йому заманеться, або й зовсім втекти із знімального майданчика. Зрештою, довелося звільнити його від участі у зйомках до самого вечора. Досить було й того, що він навчив програму впізнавати рухливий об’єкт.
Ще за кілька днів наполегливих тренувань учениця стала розпізнавати Маркіза незалежно від його пози. Євген також міг скласти руки на грудях, або повернутися до камер боком. Він втомився, як це з ним рідко бувало, та настрій мав гарний. Став помічати, що подумки згадує своє створіння скоріше як якусь незвичайну істоту, що живе і розвивається, ніж як програму. Їй навіть назва «мисляча програма» не дуже личила. Що ж це за програма, якщо вона діє непередбачено? Скоріше, це мисляча істота.
Одначе, як би вона не називалася, він поки що не знав, як бути з нею далі? На перший погляд, усе йшло гаразд. Вона успішно вчилася, розумнішала. Та якщо влітку вільного часу у Євгена було вдосталь, то незабаром мали початися заняття у школі. Як же йому бути одночасно вчителем і учнем? Гнатися за двома зайцями? А чи не пора вже цій істоті обходитися без няньок? От тільки чи здатна вона вчитися самотужки?
На думку Євгена, чудесне перетворення його учениці у мислячу істоту сталося тому, що вона вміла писати програми. Іншого пояснення у нього не було. А якщо це так, то чим краще вона вмітиме програмувати, тим більш здібною буде. І тим швидше почне вчитися самостійно. Тож варто було б ще трохи підучити її програмуванню.
Досі всі програми, котрі вона писала, були у кращому разі вільним перекладом стандартних програм із одної мови програмування на іншу. Свого часу це було досягненням. Але ж тоді Євген ще тільки вчив її мислити. А зараз вона вже цьому навчилась. Тому можна було очікувати від неї програм, створених самостійно. Треба було якось підштовхнути її до цього. Може, знову спробувати змінювати завдання потроху?
І от одного дня Євген намірився це зробити. Ще раз перевірив, як учениця обчислює вже знайомі їй алгебраїчні вирази та одночасно пише програму їх вирішення. Точніше, примушує до цього комп’ютер. Начеб то не розучилася. Це вже гаразд. А що ж далі? Ще раз пригадав, як вчив її розпізнавати кошик, човгаючи ним туди сюди, спочатку ледь - ледь, а потім дедалі більше. Відібрав у неї стандартну програму, за якою вона обчислювала вирази. Залишив їй тільки програми, написані нею самою. Потім узяв тільки що обчислений нею вираз і, трішечки змінивши його, повернув. Істота залишилась сам на сам із новим для неї виразом.
Євген здогадувався, як вона намагається упоратись із новим завданням. Приміряє до незнайомого виразу усі свої програми. Не підходять. Йому аж жаль її стало. Трохи пововтузившись, бідолаха визнала своє безсилля. На екрані з’явився напис «Немає рішення». Але ж, намагаючись виконати завдання, як завжди написала програму обчислення, хоч і невдалу. Розглянувши її, Євген вніс до неї незначну, але необхідну зміну. Повернув істоті програму і вираз, повторив завдання. Звичайно ж, цього разу та спрацювала на відмінно.
Із підказкою кожен буде розумним, - подумав Євген. - А ти спробуй додуматись сама!» Вніс у той же початковий вираз теж невеличку, але вже іншу зміну. Віддав учениці для вирішення. Якщо та й порозумнішала, то непомітно, бо знову виявилась безсилою. Євген знову підказав невдасі потрібну зміну у її програмі і знову вона майстерно скористалась підказкою. Затявшись на своєму, Євген утретє видав учениці для обчислення той же самий початковий вираз вже із третьою незначною зміною. Результат спроби нічим не відрізнявся від попередніх.
«Ну, якщо вона хоч трішечки мислить, то після трьох невдалих спроб та трьох підказок могла б чомусь і навчитися, - подумав Євген. – От зараз ми це й перевіримо!»
Вибрав другий, також давно знайомий учениці вираз і віддав їй для вирішення. Звичайно ж, та успішно скористалась давно написаною власною програмою. «А тепер – думай сама!» - з цими словами Євген вніс у цей вираз зміну, котра вже зустрічалась у невдалих спробах. Віддав істоті. Бідолашна знову зіткнулась із незнайомим для неї завданням. Чи здогадається ж вона, що це усього лиш об’єднання вже знайомого їй виразу, та вже знайомої зміни?
Євген навіть трохи хвилювався, співчуваючи своїй учениці. Деякий час вона зосереджено копирсалася у своїх програмах, приміряючи їх до отриманого виразу. Із попереднього досвіду Євген вже знав, як довго це може тривати. Та потрібний час минув, а вона продовжувала возитись. Нарешті, коли Євген майже остаточно втратив надію на успіх, на екрані монітора з’явилося потрібне рішення. Євген не одразу повірив очам. Швидко перевіривши написану комп’ютером програму, від радості підскочив у кріслі і на весь голос закричав: «Є-е-е-е!»
- Що, синку, забили гол? - крикнув батько із дальньої кімнати.
- Який там гол! Гол – ніщо! Вона вчиться!
Батько підійшов ближче:
- Хто вона?
- Істота!
- Та що за істота? Ти, синку, якимись загадками говориш.
- Це я так називаю свою програму.
- Дивна назва, але справа твоя. То ти кажеш, що вона вчиться?
- Та ще й як!
- А ти це тільки помітив?
- Ні, тату. Помічав і раніше. Але зараз це помітно, як ніколи раніше!
- Отак, синку, і ми з матір’ю раділи, коли ти починав гарно вчитися.
Коли хвилювання вляглося, Євген повернувся до справи. Вніс у той же самий вираз іншу, вже знайому істоті, незначну зміну, для якої раніше була потрібна підказка. І знову – вибух радості! Вона знову змогла!
«А тепер – те, чого ще не було!» - вирішив Євген. Ввів до першого, початкового виразу ледве помітну, незначну зміну, яка істоті ще не зустрічалась. Віддав їй отриманий вираз для обчислення і завмер у тривожному чеканні. Минуло кілька хвилин. Раніше цього вистачало. Істота зосереджено намагалась подолати труднощі. Зможе, чи ні? Євген помітно для себе нервував. Здавалося б, нічого не треба робити! Чекай собі, та і все! Але ж успіх означав би так багато! Хвилина тягнулася за хвилиною нестерпно повільно. І, нарешті, вже навіть не очікувано, все скінчилось. Так і є! Вона зуміла! Знайшла рішення!
Від радості у Євгена аж у голові запаморочилося. Пів дня роботи – і його створіння пише програму для обчислення виразу, який вперше бачить! Без будь яких підказок! Що могло бути краще за це? Ще вранці він навіть не сподівався на щось подібне, не знав навіть, із чого почати. І ось тобі й маєш! Неймовірно – але ж факт! Більше ніяких сумнівів! Вона розумна і може вчитися сама!
Того дня Євген більше не вчив свою улюбленицю. Треба було усвідомити те, що відбулося, звикнути до нового стану речей. Вона безсумнівно мислить, розумнішає на очах. А він буде вчити її мислити так, як це робить людина. І його мрія збудеться. Учениця буде розуміти його із півслова. Та ще й буде сама щось вигадувати, винаходити, творити. Із нею можна буде спілкуватися, як із товаришем, що розуміє тебе і завжди готовий тобі допомогти. Важко навіть уявити, чого можна буде досягти удвох із таким неймовірним створінням! Це буде диво, якого не бачив світ!
Якби ж він знав тоді, що здійснена мрія іноді буває зовсім не такою, як уявлялась! Несподіваною та дивною, чудернацькою та химерною. І добре, якщо вартою палких бажань і наполегливих зусиль.
Наступного дня Євген продовжив роботу із подвоєною енергією. Знову, як і раніше, вчилися обоє одночасно. Учениця - програмувати, а він – вчити програмуванню електронну мислячу істоту. Почав ширше застосовувати логічні операції, щоб вона швидше призвичаїлась до людського логічного мислення. Робота була складною та виснажливою. Іноді вона здавалася нескінченною, та Євген вперто її продовжував.
Більше року він наполегливо долав труднощі, іноді радіючи своїй винахідливості, а іноді знемагаючи від розумового напруження. Це був один із найважчих часів усієї роботи із істотою. Зате тепер вона писала програми, як учасник шкільного гуртка. Тільки робила це незрівнянно швидше. Часом Євгену хотілося перевірити, чи зможе вона щось зробити для нього. Та довелось би припинити навчання. А хотілося якомога швидше рухатися уперед, до вибраної мети.
Справжня творча праця немов би окрилювала його та помножувала сили. Та, незважаючи на це, втома таки давалася взнаки. Одного ранку, прокинувшись, Євген відчув, що вже не здатен продовжувати безперервні виснажливі заняття. Хотілося тільки одного - відпочинку. Довелося поступитися самому собі. Заспокоювало те, що невтомна учениця і без його участі завжди продовжує таємничу роботу над собою, тобто якось вдосконалюється.
Пройшло вже більше двох років після події з блискавкою. Стояли гарні серпневі дні. Хоч сонце вже не пекло, як у липні, вода у річці була ще теплою. Плавання й рибалка, вечірні прогулянки та дискотеки – усе це на якийсь час відтіснило Євгенові думки про його постійне захоплення. Приємно було просто насолоджуватись радощами життя, нікуди не поспішаючи, ні про що не турбуючись. Дні спливали за днями, один другого краще. Та як би чудово усе це не було, з часом Євгенові знову стало не вистачати того, до чого він звикав роками. Творчого мислення, постійного пошуку, невпинного поступу до мети. Все частіше він повертався думками до свого створіння. До своєї мислячої електронної істоти. Знову захотілося відчути, що вона є, що вона його пам’ятає, все краще його розуміє, здатна й далі дивувати його своїми здібностями. І одного ранку, замість походу на рибалку, Євген включив комп’ютер та з головою поринув у захоплення, котре після довгої перерви здалося йому найприємнішим із усіх, яким він віддавав останні тижні.
А тимчасом знов розпочиналися заняття у школі. І знову вільного часу ставало набагато менше. Та захоплення Євгена не тільки не згасало, а навпаки - посилювалося. Бо відчував, що мета - все ближче й ближче. Іноді здавалося, що достатньо тільки руку простягти – і ось вона, поруч. І вже не мрія – реальність. Тому усіляко вишукував час для зустрічей із своєю електронною подругою.
Хоча й не так швидко, як раніше, навчання все ж таки рухалось уперед. Та Євгена чимдалі більше стало турбувати те, що рано чи пізно комп’ютер доведеться виключити, або він виключиться сам. Не може ж він працювати без упину роками. А що тоді станеться із його рідкісним електронним створінням? Як воно переживе перерву у роботі? Просто, як сон? А потім, при включенні комп’ютера, прокинеться і знову почне мислити? Це було б чудово. А якщо ні? Він заспокоював себе надією, що швидше за все, нічого страшного не станеться. Навіть якби при виключенні у істоті і відбулися якісь небажані зміни, вона вже достатньо розумна, щоб поновити себе. А якщо так, то чим вона розумніша, тим легше вона переживе стрес у разі перерви. Тому й не поспішав експериментувати із виключенням.
Однак, спокою все одно не було. Бо існувала ще більша небезпека. Міг вийти з ладу вінчестер. А це вже не тимчасове виключення комп’ютера! Щоправда, відновити інформацію, що залишилась у несправному вінчестері, можна. Та не всю. Якась її частина буде втрачена. Для істоти це може бути просто згубним.
Трохи заспокоювало те, що вінчестер з істотою був високої якості, виготовлений надійною фірмою. Мав би протриматись до випадкового виключення комп’ютера. А вже потім можна буде й скопіювати ученицю на інший вінчестер. Щоправда, із подальшим її розвитком така копія буде все більше від неї відрізнятися, та копіювання можна буде час від часу повторювати.
Заспокоюючи себе такими роздумами, Євген більше не виключав комп’ютер. Невідомо, чи довго б це тривало, якби не ще одна випадковість. Якось увечері світло у будинку, де мешкала Євгенова сім’я, блимнуло й погасло. Сталася аварія у електричній мережі. Доки її ремонтували, Євген встиг порозумітися із батьками і придбати новий вінчестер.
Свого часу із частин, що залишалися після вдосконалень його комп’ютера, він про всяк випадок зібрав ще один, старенький запасний комп’ютер. Тепер він став у нагоді. Євген встановив у ньому новий вінчестер і з нетерпінням став чекати, коли, нарешті, полагодять мережу.
Дочекавшись появи електричної напруги, Євген витяг із нового комп’ютера вінчестер з істотою. Підключивши його до запасного комп’ютера, скопіював її на новий вінчестер. Тепер з тривогою спостерігав поведінку копії. Не дочекавшись самостійного запуску, спробував допомогти їй, але без успіху. У нього похололо у грудях. Кинувся до нового комп’ютера, повернув на місце вінчестер і ввімкнув живлення. З тривогою та відчаєм спостерігав, як повільніше, ніж будь коли, завантажується операційна система. Після нестерпно довгого чекання відчув сплеск радості у всьому тілі. Істота запрацювала сама, не чекаючи примусового запуску! Сили разом покинули Євгена і деякий час, сидячи непорушно, він лише спостерігав обидва комп’ютери по черзі. У новому, витримавши випробування, продовжувала мислити його улюблена учениця. У запасному – її копія не виявляла ніяких ознак життя. «Ну, добре, що хоч вона сама жива, - думав Євген. – Це найголовніше.»
Трохи заспокоївшись, продовжив спроби запустити копію. Робив усе, що вмів. Та всі його намагання були марними. Врешті решт, довелося змиритися із тим, що вона не працює. «Чи тільки ця копія, чи взагалі будь яка копія такої істоти? А що, як скопіювати безперервно мислячу істоту взагалі неможливо? Адже вона може змінюватися і під час копіювання. «Мабуть, для цього ще треба винайти якийсь особливий спосіб? – міркував Євген. - Та ризикувати не буду. Хай їм абищиця, таким експериментам! І так натерпівся страху! А якби не ожила?!»
Тепер стан справ дещо поліпшився. Добре було хоча б те, що вже не треба було боятися виключень комп’ютера. Однак небезпека поламки вінчестера залишалася. А який сенс мало подальше навчання істоти, якщо саме її існування було під постійною загрозою? Після стількох успіхів довелося зупинитися на невизначений час. Знову і знову пригадувалися надії на копіювання.
«Щоб копія запрацювала, - розмірковував Євген, - треба ретельно розглянути її та здогадатися, чого їй не вистачає для запуску й мислення. Та сказати «здогадатися» легко, а як? Якби ж це я сам свідомо примусив програму мислити! Можливо, їй перед появою блискавки тільки якоїсь дрібниці не вистачало. Але якої? А вже потім її обсяг постійно зростав. Деякі файли змінилися, з’явилося багато нових. Недаремно ж час від часу доводиться коригувати їх перелік. Тільки на її вивчення піде немало часу. А ще треба зрозуміти, як вона оживає. Не чекати ж знову випадкового, чудесного її перетворення! Ні! Копіюванням істоту не врятуєш. Треба пошукати інший шлях, простіший і надійніший.
Якщо перемістити її на інший вінчестер копіюванням неможливо, то чи не може вона перебратися туди за власним бажанням?.. Щоб вона цього захотіла, новий вінчестер треба зробити для неї більш привабливим, ніж старий. То що ж його, медом намазати?.. Стій!.. Почекай,.. почекай… Знайшов! А якщо той, де вона знаходиться, стане менш привабливим? Наприклад, занадто тісним?.. Якщо на ньому не буде вільних ділянок пам’яті?.. Вона сама почне шукати їх у іншому місці! А знайде їх у старому комп’ютері! Треба якнайшвидше зібрати локальну мережу та навчити істоту нею користуватись.»
Додумавшись до цього, Євген почав діяти негайно. Збирання та налагодження мережі багато часу не потребувало, а от щоб навчити свою електронну подругу у ній працювати, довелось написати для неї ще одну допоміжну програму. Та вже через кілька днів учениця, за вимогою Євгена, хвацьки перекидала файли із нового комп’ютера у старий і навпаки без будь яких складнощів. Здавалось, що от тепер вона вже напевне скористується старим комп’ютером, не чекаючи додаткових вказівок. Євген поновив навчання. Та не так сталось, як гадалось. Переселятись істота і не збиралася.
«Почекай же! – вирішив Євген. – Не хочеш по доброму, то вибачай! Доведеться тебе підштовхнути!». Заповнив майже усю вільну пам’ять вінчестера музичними записами. Переселення стало неминучим, мало розпочатися ось-ось. Тепер знову можна було займатися найпотрібнішою справою – вчити своє створіння.
