після редагування "Уральський слідопит" перехватив публікацію.
Кажуть в давнину, коли ще кури неслися телятами, а вівці котилися писанками, та такими файними, як яйця Фаберже, десь між Случем чи Горинню був рай. Але не той, про який списані товсті книжки, а справдешній поліський Едем. Саме тоді, по гирлі Случа, замість каламутної води, текло молоко, справжнє тобі молоко, а не таке, яке зараз продається в кожному супермаркеті, що тижнями не кисне. То було звичайне добірне, незбиране молоко, бо під вечір, навіть, підходили вершки. По Горині ж пливли вареники з галушками. Не знаю чи вареники з сиром, проте, думаю, що були смачні. Навколо річок цвіли рясні сади й гнулися від плодів, а ягід було стільки, що важко було знайти місце, де б ступити босою ногою, щоб не розчавити соковитих грон, та й не поковзнутися . Ліси ж повніли звіриною й озера рибою.
А по берегах річок росли дерева із золотими плодами й навіть листя на тих деревах було золоте. Проте люд, що мешкав у тій місцині, геть не цікавили золоті дерева, бо яка користь із плодів, якщо їх не вгризти.
Як раз в цьому золотому гаю, ставив на ніч свою колісницю бог сонця – Перун. Тому й було тут дуже тепло, бо сонце ніколи тут не заходило, лише під вечір торкалося верхівок золотих дерев, коли Перун віз його на спочинок. Самі розумієте, як жилося місцевому народу під крилом такого могутнього бога. Одне слово – рай!
Чи довго так велося, чи ні, але якщо чимало часу добре, то чекай підступу.
Жили тут поліщуки, люди, в своєму загалі, не злостиві, благодушні, навіть добрі, поте до всіх підозрілі й відлюдкуваті. Може то від того, що заховався їх рай в далекому дрімучому лісі, а може, то натура така – заховатися й відсидітися?
Та як би ти не ховався, не відгороджувався від всього світу, рано чи пізно хтось обов’язково прийде, пролізе крізь найдрімучіші хащі, ліси, яруги й зруйнує твій рай.
Саме тим хтось і став заїжджий купець, чи то поганин, чи ж.., вибачте, єврей. Про то вже люди добре не пам'ятають. (Та хіба ж справа в національності? Часом свій гірше за будь-якого зайду.) Розгорілися в нього жадібні очі від побаченого, бо його баньки засліпила маленька кривонога фурія на прізвисько – Жадоба, якій він молився й поклонявся. Та дівка була кумою Перуну, проте лярва ще та… Дуже заздрила вона на кумів гай, через те й підіслала салогуба*. (Люблять боги загрібати жар чужими руками.) Захотілося тому прибрати до рук всеньке поліське золото. Спочатку поліщуки прийняли його дуже непривітно, навіть хтіли прибити палюгами, але в душі ж то вони були добрі, як говорилося раніше. Ще й Жадоба підналягла, сипонула їм жадібного піску межи очі. Тому й купилися простаки на улесливість офені** , на його подарунки. Став він тоді дешевий крам на золоті плоди вимінювати. Справа пішла - поліщуки самі трясли свої золоті дерева. Ділок був крутливий, тому, за якийсь там місяць, обдер все, що було на деревах, в хід пішло навіть листя. Каравани вивозили тюками золото, кораблі каламутили молоко в річках, яке скисало й смерділо. Вареники з галушками ставали лізявими й тонули. Якщо сказати стисло, екологія порушувалася й гинула. Проте всім було по-барабану, всім було начхати - всіх поглинула золота лихоманка. Скоро дійшла черга й до самих дерев. За якийсь час золоті ліси, майже, повністю зникли, залишився тільки гайок, де, зазвичай, ставив свою колісницю Перун. Він забороняв смертним навіть наближатися до своїх володінь. Не від злості чи пихатості, то робив: турбувався, щоб сліпуче сонце, бува кому не випекло очей. Та хіба може щось зупинити жадібних людей? Не має в жадібності межи, краю. І коли, одного разу, втомлений Перун, повернувшись із своєї небесної дороги, побачив, що, захмелілі від поганських медів, поліщуки розібрали його золоту стайню, він дуже розгнівався: затупав ногами, викрикнув нецензурщину, по-нашому заматюкався, що аж небо здригнулося, (бо навіть у богів вривається терпець), й, з пересердя, нагнав таку страшну хмару, що день видався ніччю, а ніч, просто, мороком. А потім вдарив у землю блискавицями й громом. Angl? kalbos korepetitoriai https://korepetitoriai.intellectus.lt/anglu-kalbos-korepetitoriai/
Золоті дерева, що залишилися, розлетілися на дрібні скалки й розсипалися по землі.
Річки від Перунової зливи так розлилися, що вийшли із берегів, а вода в Случі й Прип’яті стала каламутною та брудною. Дощ ще лив довго, так довго, що довкола розповзалися безмежні болота. Вони поглинули, колись благодатну, землю й залили частинки розсипаного золота. Ображений Перун вирішив назавжди покинути ці місця, забравши із собою золоту колісницю.
Уже від’їжджаючи, він послав блискавицю, щоб спопелила все золото, що лишилося від його лісу. Та після багатоденної зливи, навіть гримниця втомилися, тому удар грому був не сильний, він тільки перетворив золото на бурштин. Перун махнув рукою, хай буде так, і поїхав собі. Він думав, що тепер із людською жадібністю покінчено й люди вже ніколи, заради наживи, не зруйнують свого світу.
Проте не знав бог, що пройде не так багато часу й серед людей почнеться уже не золота, а бурштинова лихоманка. Люди знову стануть нищити ліси, поля; розмиваючи помпами, перекопуючи землю в пошуках сонячних камінців. І знову на природу буде всім начхати, і знову всім буде, все до Фені. Бо якщо хоча б раз розбудиш жадобу, запустиш її в очі, вже витрясти, виколупати її звідти, чи бодай приспати, буде, ой як, тяжко.
*салогуб – торгівець(знев.)
**офеня – мандрівний торгаш
