Сьогодні його не стане. Мого ворога №1. Від моїх проклять його душа уже давно мала згоріти в пеклі. А оскільки цього не сталося, я беру правосуддя в свої руки. Ні, скоріше віддаю його в руки кілера. І нехай я не сама натисну на курок. Нехай! Через кілька годин він отримає кулю в лоб, а я нарешті заспокоюся.
Прокурений бар, наповнений п’яним реготом і лайкою вже не здається мені таким жахливим. Для людини, яка два роки як перебуває в пеклі, не існує жодних табу. Я більше нічого не боюся. Тим паче зараз, коли поруч зі мною Сергій – найкращий друг мого загиблого сина. Єдиний, хто мене не покинув. Блукаючи усіма колами пекла, я бачила попереду його руку. Я знала, що коли спіткнуся, він мене зловить. Він, як і я, хоче покарати убивцю мого Андрія. Для нього це справа честі.
А тепер він виконав моє останнє прохання. Він знайшов кілера, який відправить убивцю мого сина прямісінько в пекло.
- Ти щаслива? – запитує мене Сергій.
- Звісно, щаслива.
Як я можу бути нещасливою, коли нарешті скінчиться весь цей жах? Якщо нас викриють, я візьму всю провину на себе. Байдуже, що зі мною буде. Я і так померла уже два роки тому. В ту страшну осінню ніч, коли мого сина зарізали і покинули помирати в калюжі крові.
Це зробив той мерзотник, мажор, який переконаний, що світом править бабло. І через що він убив мого сина? Через дівчину, яка, як виявилося пізніше, не кохала жодного з них.
Спершу я хотіла, щоб все було по закону. Чесне слово. Але у міліції не було проти Прохорова жодних доказів. А він активно заперечував свою вину. Тоді я пішла іншим шляхом. Продала квартиру і підкупила слідство. Прохорова посадили. Але все ж не надовго. Його родина і не з бідних і їхні гроші завжди були попереду. Але тільки не тепер.
Гроші на кілера далися мені не легко. Я не розповідатиму, що робила для того, щоб їх здобути. В тюрму мені ранувато. Принаймні доти, доки не побачу труп людини, яку мої прокляття чомусь завжди обходили стороною.
А я його обов’язково побачу. Сергій пообіцяв, що як тільки кілер виконає свою роботу, він відразу йому зателефонує. Я побачу свого ворога зламаним, я засміюся в обличчя його батькам, так само, як колись сміялися вони, запевняючи, що я нічого не доведу.
Ми з Сергієм замовили горілку. Я п'ю, навіть не пам’ятаючи, яка ця чарка по рахунку. В п’яному угарі все бачиться зовсім по-іншому. Мені добре. Мені є що святкувати.
- Можна закурити? – до нашого столика підходить бородатий тип у шкірянці.
- Зараз, - говорить Сергій, дістаючи із своєї кишені запальничку. З’являється вогник, від якого я не можу відірвати очі. І причиною мого заціпеніння є сама запальничка. Жовтого кольору з дивними чорними візерунками, схожими на китайські ієрогліфи.
- Звідки у тебе ця запальничка?
Він здивовано дивиться на мене.
- Не пам’ятаю. Здається, купив в Парижі. Гарна цяцька, правда?
- У Андрія була схожа.
- Можливо, - киває він.
У Андрія була не схожа. У Андрія була саме ця запальничка. Мій син мав дивне хобі. Він вивчав культуру Сходу і сам намалював на запальничці ці вимовили. Він говорив, що вони означають безсмертя. Виходить, самій запальничці, а не її власнику.
Певно, я ніколи не забуду день, коли розмовляла з Андрієм востаннє. Він збирався до клубу і запальничка була при ньому. Я сама її бачила. А серед речей, які мені повернули після загибелі сина, цієї запальнички не було.
Сергій говорив, що не зустрічав Андрія в той день. Звідки ж у нього ця запальничка?
Я глянула йому у вічі і зрозуміла, що під цим видимим спокоєм ховається щось більше. Тепер я знаю… Але і він знає, що я знаю.
- Мені треба зателефонувати, - каже Сергій, встаючи з-за столу.
Кілька секунд я перебуваю у прострації, а потім, коли мій погляд торкається годинника, підхоплююсь на ноги.
О Боже, що ж я накоїла!
Знайти Сергія на вулиці виявилось не проблемою. Він курив на задньому дворі, у тихому і темному місці. Долаючи страх, підходжу до нього. Кажу:
- Можна ще раз глянути на запальничку?
- Навіщо?
- Просто цікаво.
Уважно дивиться мені в очі, але дає. Я теж не відводжу погляд. Переді мною очі людини, здатної на все. Очі убивці.
Невже причиною вбивства Андрія були не ревнощі, а бізнес. Інша справа з іншими дійовими особами. Сергій… Він же сам запропонував мені допомогу у пошуку убивці сина. Він завжди був поруч і я вважала його єдиною надійною людиною. Я ж сама віддала йому в руки бізнес Андрія, хоча він про це не надто і просив.
Я опам’яталася. Що ж я роблю? Не можна гаяти часу.
- Я передумала. Відміни моє замовлення. Не потрібно вбивати Прохорова.
- Чому?
- Я передумала.
- Уже пізно.
Мій голос повільно переходить в крик.
- Нехай кілер забирає гроші, але не треба його вбивати!
- Якби я і хотів, я не можу з ним зв’язатися, - Сергій намагався говорити спокійно, але я бачила, що він уже втрачає терпець.
Не знаю, можливо, на мене так подіяло спиртне, але я більше не відчувала страху. Розуміла, що для нього я легка здобич. Але зараз не мала іншого виходу.
- Я вже не впевнена, що Прохоров убив мого сина.
У відповідь почувся п’яний регіт.
- А хто? – потягнувшись до кишені, викрикнув він.
- Це ж запальничка мого сина, - я рушила вперед.
Цього разу замість нього мало відповісти гостре лезо ножа, можливо, те саме, яке позбавило життя мого сина.
Не знаю, як мені вдалося вирватись із його залізних лап. Пам’ятаю тільки, що дала йому в ногою в пах. Він скрутився на землі, але перед цим встиг мене порізати. Здається, нічого серйозного. Та яка різниця? Доки я жива, я мушу бігти. Мушу встигнути.
Темні вулиці, слизькі тротуари. Я бігла майже напомацки, плутаючи маршрут і керуючись однією тільки інтуїцією. І страхом, що був неабияким погоничем.
Не знаю, чи переслідував мене Сергій, але мені здавалося, що він ось-ось мене наздожене. На його стороні машина, ніж і чоловіча сила. Хіба ж він дозволить утекти небажаному свідку?
Міцно стискаючи в руці Андрієву запальничку, я сторонилася кожного шороху. Це могли бути руки Сергія, яка хапають мене за горло і тягнуть у темряву.
Вбивця завжди був поруч. В його грі я була простим пішаком. А я не зрозуміла. Яка ж я була сліпа і глуха. Щоб це зрозуміти, мені знадобилося цілих два роки і купа помилок, остання з яких може стати непоправною. Але зараз не час для самокатування. Будь я проклята, якщо не встигну.
Ось і вулиця, на якій живе Прохоров, ось його будинок. Вулиця майже порожня. Виходить, я не запізнилася. З хвилини на хвилину він приїде з роботи. Десь тут на нього чекає вбивця. Що ж робити, що? Бігти в міліцію? Не встигну. Як його попередити?
Ще здалеку бачу фари машини, що наближається. Молю Бога, щоб це був не Прохоров. Але Бог мене не чує. Останнім часом я надто грішила і втратила його прихильність.
Я бігла, як могла, але не сподівалася, що все станеться так швидко. Щойно Прохоров зробив кілька кроків по тротуару, як відразу зігнувся, втрачаючи рівновагу.
Перша куля потрапила йому в ногу. Я знаю, що наступна уже влучить в ціль, тому кидаюся прямо на нього. Падаючи разом з ним на тротуар, я кричу, намагаючись привернути до нас якомога більше уваги. Але кричу я ще й від страшного болю, від якого моє тіло горить вогнем.
Спрацювало! Спрацювало! Я виконала роль щита. Шкода тільки, що куля не відлетіла, а застрягла у мене десь у середині. А може і не одна, а кілька…
Над нами зібрався натовп. Мене підняли і перевернули. Біль стає якимось нереальним. Ніби він десь далеко, а я тут, лежу в калюжі чогось липкого і теплого. Тільки мені не тепло, а холодно.
Свідомість стає схожою на слоєне тісто. І в кожному її слої щось нове, дивне. Обличчя, стогони, крики. Все перемішалося і цей мікс має неперевершений вигляд. Невже так виглядає божевілля? Чи навіть смерть?
Моя права рука повільно розкривається. З неї випадає запальничка, яка пророкує безсмертя. Я чую, як вона вдаряється об асфальт. Але, здається, не розбивається. І справді безсмертна.
В голові гудуть тисячі бормашин. Намагаючись щось почути у цьому пеклі, я бачу обличчя Прохорова, який нахиляється наді мною. Пробую вичавити із себе посмішку. Він живий!!! Я не стала вбивцею. Тепер не страшно і померти. Як би там не було, я врятувала невинну жертву. Жертву, яку самотужки обрала об’єктом своєї помсти. За це можна і віддати життя.
Роблю глибокий вдих, сподіваючись, що він не останній. Біль скаженіє, вивертає мої нутрощі. Виходить, я поки що тут. В пеклі, яке ми звикли називати Землею. Де ви, лікарі, коли ви так потрібні? Чіпляюся за життя до останнього. Я мушу вижити. Я вже не вперше помираю. Вижила тоді і виживу тепер. У мене є чималий стимул. Якщо я зараз дозволю собі померти, Сергій вийде сухим із води.
Ні, - серце починає битися швидше. – Тримайся, тримайся. Ти мусиш, мусиш покарати справжнього вбивцю свого сина…
