Шквальний, штормовий вітер, яких в Україні мені не доводилось бачити, пронісся, змітаючи іграшки й покинутий одяг з дитячого майданчику біля готелю, мов п’яний двірник махнув «не глядя» своїм березовим віником. І тиша... Аж рота прочинив. Що воно за фанаберія? Ми з Алексом та Мар’яною акурат насолоджувались вранішньою кавою на подвір’ї біля басейну. Басейн той за львівськими мірками цілком міг бути озерцем, як у нас не Левандівці, скажімо. Здивувався зуздрівши, як нараз зблід Алекс вимовивши єдине слово: «Смерч». Реакції – нуль! - ні з чим конкретним в моєму житті слово це не асоціювалось. Одразу потім почули наростаючий рев і гудіння. Спочатку видалось, що наближається велетенських розмірів казковий дракон, (у Вегасі чомусь усе хотілось сприймати, як іще одну організовану розвагу для туристів), та те, що насувалось радше нагадувало хобот слона, як по формі так і по кольору. Лишень якихось неймовірних, казкових розмірів. По мірі наближення страховища, наростав страхітливий шум, рев і свист. Хоча і в ту іще мить жила у свідомості асоціація із ефектами з кінофільму в форматі 3 D, що його нещодавно переглянув. Коли зуздрів, що смерч, який якраз проходив над басейном, захопив у своє нутро стільки води, що оголилось дно, волосся стало ставати сторчма. Дивним чином цей стовп був відірваний від землі, і ми могли бачити нутрощі цього казкового чудища - величезний пустотілий циліндр, яскраво освітлений усередині спалахом блискавок. Зсередини лунають оглушливий рев і гудіння. Згадалось: «Бо сказав Господь: буде там гієна вогняна, крик і плач і скрегіт зубів»...Усе як написано. Хоча в ту мить, не думав «як», для мене це й була жахлива гієна, як от-от заковтне й мене... Велетенський пилосос, сунув далі засмокчуючи усе на своєму шляху, аби там, у глибині, змасакрувати, знищити, змінити до непізнаваності. Стало зовсім темно. Та, декілька секунд, і темінь відійшла. На щастя, смерч живе недовго, довго спостерігати картину апокаліпсису хіба не сила було б... Мов ті дощові хроби, що не встигли угвинтитись у рятівну землю, підіймаємо голови. Лиш раз глипнув на Мар’яну з Алексом, колір їхніх обличь чи то від бруду, чи знову ж від пережитого, був такий, що вдруге підіймати очей мені не захотілось... Ураган змів, хоч ми й не помітили цього, усі парасольки, столики й стільці затишного кафе. Підтримуючи один одного ми врешті допали рятівних дверей свого готелю.
Смерч не живе довго, десь до хвилини, та згадуватиму його, із завмиранням серця, з певністю до кінця життя.
Стихія внесла свої корективи у чудово налагоджене й розписане життя Вегаса - немає струму, пошкоджені замалим не усі комунікації міста. Все ж паніки, яка б належала у таких випадках, теж немає. Для Штатів торнадо не дивина. Щорічно по усій території їх проноситься більше тисячі. До того ж, як сповістили в новинах, це торнадо було не дуже потужне - менше восьми кілометрів по горизонталі, і десь зо два по вертикалі.
Мар’янка тягне мене у нашу кімнату. Зрештою, до того, що в американців усе починається з душу, встиг звикнути. Холодна вода привела мене до тями. Залазимо на широчезне ліжко – рятівний острів. Острів нашої любові. Знищити усе, чим напхано холодильник – продукти ж бо зіпсуються! Такого ощадлива американська натура Мар’янки дозволити собі не могла. Збуджений до краю, навіть шматка ковтнути не можу, та знаючи, що жінкам більш до вподоби холоднокровні чоловіки, все ж пробую щось там жувати. Звісно ж, не вдається. Ефект денді... Зиркаємо один на одного й регочемо. Сміх – чудовий лік – найкраще приводить до тями.
- От тобі й маєш Перунів день!
- Чому Перунів? У нас в таких випадках кажуть Юр’їв, - заперечую.
- Та ні ж, - не вгаває Мар’янка, нині четвер – Перунів день! То він, той древній бог нас навістив.
- Отакої! Я що, в Космачі, чи іще десь далі в Карпатах? Гадав, бодай ваш континент оминуло наше язичество... Коріння історичного у вас нема... Звідки воно росте?
- Таке скажеш! Хіба ж не тут Силенко написав свою Рун-віру? Та річ навіть не в тому. Подобається мені язичництво, є у ньому щось первісне, справжнє. Мене на Купала Додолою обирали*, то з богом грому й блискавки у мене аж надто близькі стосунки – засміялась, погрозливо матляючи головою. Наша з тобою любов була освячена тим колись головним божеством держави Київської, - тут уже настав час мені дивуватись...
- Щось не пригадую, аби хтось здійснив над нами такий акт...
- Отакої... Але ж напередодні, увечері, у ніч, коли пізнала тебе... Небо спалахувало мов від вибухів сотень ракет. Ніколи не бачила таких дивовижних спалахів блискавки! Здавалось блискавиці усього світу освітлювали нашу любов... Дівчина говорила про грозу мрійливо посміхаючись, а я зиркав на неї здивовано – але ж того не може бути! Добре пам’ятав усі епізоди нашої близкості, а от блискавиці... Іще раз підозріливо зиркнув на Мар’яну – ні, вона ніби й не збиралася мене розігрувати. Як же це можливо? Пам’ятав кожен цілунок, кожну ласку, а от «слона й не примітив...». Мало не згорав від сорому: вона переживала чудові миті, я ж був далекий від світу її почуттів. Дуже й дуже тривожний симптом... І не в мені тут навіть справа. Це моя пам’ять, сама, без моєї участі, вимкнула ту блискавицю із сфери любові. Саме у тому, як на вечірню грозу відізвалась моя пам’ять, лежав водорозділ між любов’ю і пристрастю... Та, уголос промовив зовсім інше.
- Не спостеріг, бо був полонений тільки тобою. Хай би там увесь світ валився – для мене була тільки ти!
- Блефуєш, Юрасику! Не в темі ти. Таке і я вмію відчитати, хоча й не Дженіфер Харман**.
В дивні ситуації ставить бува нас життя. Який шац-хлопака ти б не був, а знайти себе нелегко***... Схоже, що в мозку існує окремішня область, яку можна б назвати поетичною пам’яттю, і яка відзначає те, що очарувало нас, зачепило, і яка в мене на той час з певністю була відключена... Ні, ні, нізащо в тому не признаюсь! Гарячий поцілунок для люблячого серця набагато вагоміший словесного аргументу...
Мар’яна, на щоках якої, одразу ж зацвів рум’янець, щільно зашторювала вікна, такою вже була ця дівчина – не бажала, аби бачив її в час, коли кохатимемось. «Знаю, ти мене вивчатимеш, як свої карти» - пояснювала. Прагнула затягти мене в потік очарування, в який не можна ступити інакше, як із заплющеними очима. Якщо це була лиш дівоча сором’язливість, чи монаше виховання, теж незле. У кожному разі, певний старосвітський шарм в тому був. Іще одна фраза, Мар’яни, якої я не розумів.
- Я не шукаю насолоди, я шукаю щастя, а насолода без щастя – не насолода.
Можливо, уся річ в тім, що я іще дітвак у сфері високих почуттів, у кожному разі важко б мені відповісти, чи усі ті почуття, що їх переживав у житті були любов’ю? Стискав Мар’яну в обіймах, і відчував, як дрижить вона усім тілом. Звісно ж, солодко втішатись думкою, що її тіло так чуттєво реагує на мене, та знову ж був шокований її думками, що любов і збудження – різні речі. А іще: «Ми не любимо, бо прагнемо, аби нас любили, коли чогось хочеш від іншого – це вже не любов... Лише коли віддаєш себе без всякої користі, коли лиш задовольняєшся присутністю людини. Оте і є любов... Некомфортно були ті її нашепти. З певністю, усе це іще закрите для мене. Відтак, чогось дратувало... В Мар’яні навіть не намагався нічого відкривати. Становчо відсунув свій відточений часом інструментарій з допомогою якого препарував усіх, хто потрапляв у поле мого зору. З того часу, як пізнав Мар’яну, зайняла особливу, сепаровану від усіх нішу у мозку, відчув - жодній іншій жінці доступу туди не буде.
Торнадо, на досить значній ділянці обірвав лінії електропередач, і наробив в господарці краю іще безліч всіляких катавасій. Поки місто на своєму велетенському тілі зализувало наслідки стихії, нам було даровано дні пречудового нічогонероблення. Справжній дарунок небес. Як у творах Бруно Шульца, того справжнього Деміурга, «виростав нізвідкіль шостий маленький палець на руці, мов тринадцятий фальшивий місяць...» так і нам вищі сили подарували отой ніде не запланований час, справжній Божий дарунок. Раювання нічогонероблення.
За ті благословенні дні любов наша виросла, я б навіть сказав вибуяла до гігантських розмірів, мов зелиська у вже згадуваного, безсмертного Бруно Шульца. Ми терміново повинні були розповісти один одному всеньке своє життя, якби поквапом заповнювали прогалину, яка не відати як і утворилась... Із захватом дивувались спорідненості наших душ, ніби ми споконвіку були найкращими друзями. Минуле, усе що було кілька тижнів тому, коли ми іще не були знайомі, зараз споглядаючи із високого замку нашого кохання видавалась нам пустелею нудьги і смутку. Важко було й зрозуміти, як можна було так жити... Дні проходили у безперервному любовному сп’янінні, я засинав і прокидався з думкою про Мар’яну. Чомусь любов на цьому іще вчора чужому континенті вибуяла до міфічних розмірів, і ми уже на третій день згадували про перший, як старозавітні юдеї про свій вихід із Єгипту...
Пояснення до тексту:
* Додола – наречена Перуна.
** Одна з найкращих жінок-гравців в покер.
*** Поширена у Львові приказка в риму звучить лише польською: «Byl on szac chlopaka – umel si zachowac, а potem znalest»
