Різдвяні свята в дитинстві – це перш за все зимові канікули. А канікули – синонім щастя, до того ж абсолютний синонім. В останні дні перед Новим Роком до школи привозили ялинку, обов’язково велику і дуже красиву. Коридорами бігали піонервожаті (педагоги-організатори), ганялися за веселими учнями й ученицями з криком: „Іванченко, я ж тобі вчора казала вдіть білу рубашку!”, „Ганішева, репетиція вже десять минут як іде! Тобі нада особе приглашеніє?!”, „Другий „А”! Не лазьте отам під йолкою, бо як на голову впаде, то вам усьо равно, а нам в тюрму!!!”… Уроків уже ніхто не сприймав усерйоз – ні ми, ні вчителі. І хоч математичка Валентина Василівна заходила до класу як завжди зосереджена, все одно – ні купа зошитів у її руках, ні навіть транспортир під пахвою (символ точності науки!) були вже безсилі налаштувати нас на серйозний лад. Тим більше, що в коридорах валялася хвоя, літали обривки новорічного „дощику”, а зі спортзалу долинало незмінне „Рошла шобі ялиночка” – молодші класи в костюмах сніжинок, вовчиків та зайчиків завжди святкували перші. Вечори для старшокласників були власне вечорами. У класі вже за годину товклися дівчата у велюрових і шифонових сукнях, з нафарбованими губами і в яскравій біжутерії. Хлопці серйозно і трохи наче знічено, як чужі, товклися під дверима, і гули щось про пиво та гірськолижні бази… А потім усі до сьомого поту танцювали в спортзалі під музику диско, кидали одне на одного перші „багатозначні” погляди, сміялися і пліткували, обіймалися і крадькома курили в порожній роздягальні, і нарешті розходилися по домівках – швидко й піднесено, у передчутті кожен свого новорічного щастя…
Для мене власне Новий Рік – ніч з тридцять першого на перше – святом став доволі пізно, майже в студентські роки. У матері на цей час завжди були свої плани, і мене в них не було. На щастя. Бо, хоч я ні разу не стрічав з нею Нового Року в дитинстві, але завжди здогадувався чим усе кінчалося: вітчим напивався і в кращому випадку засинав, а вона сиділа в куточку, перед погаслими свічками, плакала і струшувала попіл у порожній салатник. І це – повторюся – ще не найгірший сценарій розвитку подій. У селі ж дід і баба Нового Року ніколи не зустрічали, бо не вважали його за свято. Я іноді намагався внести якісь елементи святковості – у вигляді гірлянди з розбитих іграшок, печива, якого не треба пекти, або жалюгідними потугами сервірувати стіл глиняними „автентичними” мисками та вазою з горища. На жаль, сільська рідня ставилася до моїх спроб із вбивчою утилітарністю – на гірлянду просто ніхто не зважав, печиво з’їдалося ще до сьомої вечора, а сервірований стіл не мав шансів на святковий вигляд, бо в цьому ділі важливі не тільки миски, а й те, що в мисках. Борщ і смажена ще вранці картопля – це вам не олів’є з шубою. Світло вимикалося о десятій годині, і я поринав у сон, думаючи – а ну його, цей Новий рік…
У дитинстві в мене була трохи дивна звичка: я часто просив діда розбудити мене о шостій ранку. Мені подобалось прокидатися й усвідомлювати, що вставати нікуди не треба, що хата за ніч нахолола, але з-під ковдри можна не вилазити, що я, зрештою, ще малий, і вільний вставати коли хочу – ці солодкі думки несли мене з напівсну назад, у чистий дитячий сон.
Однак шостого січня, напередодні Різдва, я прокидався незмінно рано. Господи, ти не дав людям таких слів, щоб ними можна було достовірно розказати, що таке ранок напередодні Різдва. Це коли ти ще напівспиш, а твої баби в сусідній кімнаті не звично лаються, а мирно гомонять. „Ма, а де пір’їна – листа намастить?” – „Олько, ош подивись отам у тому, отам, та за припічком, ага”. „Ма, та робіть величенькі, нічого з малими й заводиться” – „Авжеж шо величенькі, у нас такі шо поїдять.” Це вони про пиріжки, про пиріжки, про пиріжки – з картоплею, яблуками, „ягідьми”, солониною, сиром, буряком і калиною. Пиріжки, пиріжкииии, спечені у великій старій печі, на світанні, коли я ще сплю, але вже не сплю, коли оте шурхання рогачів і човгання підошов по підлозі бризкає до мене в ліжко чистісінькою музикою. Коли я лежу в ліжку, закутаний у дві ковдри, а біля мене наш великий кіт Мицик, який щойно зайшов з морозу, і його можна торкати за холодного носа і погладжувати густу смугасту шерсть, а він вдоволено гуде, вплітаючись затишним муркотінням у цю теплу, цю густу, цю неймовірну музику. Вікно перед очима трохи обмерзло за ніч і ще не розтало, на ньому візерунок – наче хатка, наче деревце, і наче криниця, і доріжка, і дверці, і я в тій лубковій солодкій хатці, і зі мною кіт, і три м’які подушки, і весь мій світ зі мною, зібганий тугими пружками в ранковій напівтемряві. І немає в тому світі ніякого вітчима, і ніяких материних сліз, і ніяких втікань із дому, і ніякого прислухування до страшних кроків, і самих кроків, і самих ніг, од яких ті кроки, натомість є над головою сволок і відчуття повної захищеності на цілих два тижні. А далі вже – як буде. Та буде то не скоро…
А коли в голові вже зовсім розвиднюється, коли я вже повністю розумію, що сьогодні за день, - тоді я встаю. Натягаю светра, пальтечко і шапку, виходжу надвір. Там ще темно і тихо, ще мовчать собаки і горобці. Тільки маленьке віконце в кошарі світиться – баба пішла доїти корову. І так дивно, так незбагненно світиться те віконце серед темряви, стільки в ньому живого і таємничого тепла, що мені мимоволі на очі навертаються сльози. Ну хто б оце ще плакав, забачивши звичайний сарай?
А потім стола застилають соломою, і дід несе на покуття кутю з узваром, квокчучи мов курка. А потім настає врочистий ранок і баби метушаться по хаті з ложками й каструлями: „Ма, та вже сідаймо снідать. Ідіть, хлопці.” Ми задумливо їмо пиріжки, дружно киваємо дядькам і тіткам, що проходять мимо вікна і здоровкаються до нас. Ми горді, ми такі горді, ми в цей день – справжня дружна сім’я, що поважно снідає після ранкового порання. А матюки, прокльони, бабині запої, дядькова епілепсія, материна невлаштованість у житті – сьогодні не про нас. Сьогодні ми щасливі, як усі.
Надвечір, та вже годині о третій, я починаю збиратися „нести вечерю”. Хай у інших селах носять її родичам та хрещеним, у нашому – можна всім. І це – неабияка подія, цікава пригода, привід піти „по хатках”, долучитися до давнього народного звичаю, і – звісно ж, підзаробити грошей! Дід заздалегідь перевіряє, чи знаю я „слова”: „Ану кажи, так як там казатимеш”. І я кажу: „Драстуйте! З святим вечором вас! Прислали батько й мати вам вечерю!” Дід незадоволений: „Та не вам вечерю, а просто – вечерю! Не придумуй геть свого! Навішо?!” Дядько з сусідньої кімнати підказує альтернативний текст: „Щедрик ведрик сухоребрик, поки дрався – поки вс…ся”. Дід просить його замовкнути, а в мене вимагає, щоб я повторював „правильні” слова – як молитву, куди не можна нічого додавати від себе… Тим часом баби дістають із шафи нову хустку, зав’язують у неї три пиріжки красивим вузликом, перевіряють чи тепло я вдягнений, і проводжають мене слушними порадами: „Починай з того краю, од Польки, або з цього боку, од Наталки крайньої. До Йвана штунди не йди, бо там собак арава. До Горбенок не заходь, в них тиждень як дід умер, гляди ж…”
І я йду. З вузликом і ціпком – на випадок непередбачуаних собак. Сама система носіння вечері нескладна і головне – не збиткова: я тільки кажу, що приніс вечерю, але за звичаєм її не віддаю. Господиня за бажанням може „замінити пиріжки” – взяти наші, а покласти свої. І в наступну хату я вже піду з її пиріжками. Словом, дуже зручно придумано – додому не треба бігати десять разів і жодних матеріальних втрат. Проте трапився якось зі мною казус. Щойно почавши свій „рейд” і побувавши тільки в одній хаті, я зайшов до баби, яка жила в нашому селі зовсім недавно. Почувши заповітні слова „прислали батько й мати вечерю” і не запідозривши в них підступної алегорії, баба взяла в мене з рук вузла, розв’язала і… забрала пиріжки, рясно дякуючи і мені, і „батькові з матір’ю”, таким же алегоричним, як і пиріжки. Десь із хвилину я стояв з тією хусткою і роздумував що робити. Додому вертатися – далеко, і головне – можуть уже не пустити знову. Пиріжків узяти більше ніде. От і довелось мені пояснити нічого не тямлячій у наших звичаях жінці, що „в нас так не роблять”. Вона спершу здивувалася, потім розсміялася, і випровадила мене, тицьнувши карбованця, і насипавши в передбачливо взяту з собою торбу („Може хто кусок сала вкине”) цукерок.
Передвечірня мандрівка ставала вже майже нічною. Сніг блищав при місяці. Дерева стояли вкриті інеєм. З димарів ішов дим, вікна світилися, собаки гавкали. Повітря було синім. І досі зимовий вечір у селі бачиться мені у густо синіх кольорах. Врочисті тітки дякували мені, міняли пиріжки, давали грошей і солодощів. Я ходив од двору до двору, вміло обминаючи собак, ввічливо обтрушуючи ботинки від снігу на порозі. „От спасиииибі. От молодець шо прийшов! А ти сам чи з дідусем? Сам? От молодець який! Ну передавай дідусеві й бабусі привєт!” В деяких хатах пропонували сісти за стіл, але я завжди відмовлявся – за негласним звичаєм Свят-вечір вважався в нашому селі суто родинним святом, і сторонніх туди запрошували тільки для годиться…
Я вже не знаю, що то було, але йдучи мимо хати, яка вже за моєї пам’яті була пусткою, я побачив світло у вікнах. Це було страшно – закинутий двір, напіврозвалена хата, підперта зусібіч паліччям, ржава сітка, чагарники, снігу по груди, і світло з вікон. Долаючи страх, я зайшов до двору – через щось переліз, через віщось продерся, і опинився біля вікна. Зазирнув – у хаті світила лампочка, на побілених стінах висіли рушники і портрети. Я вже підніс руку, щоб постукати, але раптом закляк від жаху – з хати почувся голосний жіночий плач. Так плачуть за покійними, за кимось дорогим, раптово і назавжди втраченим. То було, власне, голосіння, заламування рук, моторошний лемент у чотирьох стінах пустки. „ Ой ти ж мій!!! О Боже ж мій Божечку!!! Ооооооооойййй!!!!!” Чулося, мов хтось б’ється чи то руками об лаву, чи то головою об стіну. Вічуваючи, що волосся вже підняло шапку на голові, я дременув геть, і біг звідти, біг, аж поки не побачив світла у живих обійстях. Я досі не знаю, що то було, і як таке могло бути. Хто тужив у тій хаті? Привид господині прийшов з кладовища побути на Різдво у своїй хаті? Випадкова подорожня зайшла туди, випрала рушники і впивалася своїм горем? Чи то була сама самота, сама душа всіх на світі пусток, яка тількии раз у тисячу років на Різдво пробивається через сніги, проходить крізь стіни, топить піч і тужить до ранку?..
Додому я вертався з затуманеною головою і мокрими „як хлющ” ногами. Баби мене садовили на ліжко, самі сідали обабіч і розпитували. Ті прості розпити поволі виводили мене з дурману таємничої Різдвяної ночі. „А в тьоті Галі був, у куми? Шо вона там? Дід Грицько п’яний?” „Ба, я заходив до однієї бабусі, не знаю як звать, напротів Ноженок живе, вона дала тільки двадцять копійок, така старенька-старенька, мабуть бідна, грошей мало получа, так мені її жалко було”. – „Параска?! Та Параска ж! То бідна, якраз. Водовозу грошей на машину позичала.” Так руйнувалися дитячі міфи.
Потім я вечеряв борщем, пиріжками, домашньою ковбасою, кутею і узваром, передчував завтрашнє колядування, і вкладався спати разом з усіма, потомленими й умиротвореними. За вікнами гуло й порощило, на всю хату хропів дід, баба спросоння зойкала, розтирала натомлені руки і бурмотіла „Господи, Господи, добав мені віку ще хоч трошки”, стрибав на стіл кіт, якого забули „викинуть до корови”. Заснути було важко – надто багато різних вражень жили в голові своїм життям, копошилися, перегукувались, не хотіли йти геть. А в душі поволі прокидалося почуття якоїсь сумної звершеності і жалю. Свят-вечір скінчився. Завтра Різдво, але то вже не те... Вранці вже не соватимуться листи по столу, не пахнутиме олією, не буде отієї затишної метушні. Аякже – сьогодні напекли й наварили. А скоро й у школу, й додому. Як же не хочеться додому, як же не хочеться!.. І такий день у мене буде тільки через рік – знов крізь сон я почую ласкаві голоси, а через комин проб’ється до мене райське світло. Тільки аби баба дожила, аби дожила. Господи, добав їй віку…
