- А я йому… А він мені…А потім… – долинали з кімнати дочки уривки телефонної розмови. – А сьогодні,уявляєш, подарував мені кулон у вигляді квітки…такий гарний… Сказав, що живі квіти всі зав’януть із заздрощів до моєї краси… Ой, Любо, він в мене такий оригінальний!Як же мені пощастило!
Галина Федорівна нахмурилась:
-Знову подружці вихваляється. Ось побачиш, не мине й години посвариться зі своїм Євгеном.
Андрійку було байдуже. Він дивився як мама перетворює продукти в тісто і з нетерпінням чекав млинців. Та коли через півгодини з кімнати сестри почулись крики і сльози, здивовано запитав:
-Мамо,а ти що вмієш бачити майбутнє? Ти пловидиця?
Мама засміялась:
-Інколи,для того щоб знати майбутнє не потрібно бути провидицею. Воно і так очевидне.
-Як так?– здивувався хлопчина.
-Ось так. Це все закономірно. – Галина вилила нову порцію тіста на пательню. –Скільки разів їй говорила, що не можна про все подругам розповідати.
-Чого?– округлив очі Андрійко.
-Бо щастя, як і серце, від чужих очей ховати потрібно. Знають, що в тебе воно є – і досить. А показувати не варто.
-Бо подлуга мозе вкласти щастя?
-Ні,ті подруги, які крадуть щастя і хлопців, заздрять та прагнуть твоїх поразок –то не подруги зовсім. Але є і такі. А потім ще й виправдовуються: «Ти ж так свого хлопця хвалила, що я не втрималась. От і перевірила».
Я про хороших подруг. Про відданих, добрих і надійних.
-Невзе й вони мозуть злобити щось погане щастю? Як?
-Дивись.Коли наша Катруся розповідає Любі про свого Євгена, вона не вихваляється, а просто хоче поділитись своєю радістю. Та дочка забуває про те, що у Люби хлопця немає і в яскравих подробицях описує їй всі події.
-Не лозумію..
-Зараз поясню. В тебе є найкращий друг Михайлик.
-Є. –кивнуло головою хлопча.
-Ось уяви, ти голодний-голодний. Дуже хочеш їсти. – Андрійко подивився на зростаючу гору млинців і облизнувся. – А тут приходе Михайлик, і каже, що тільки що пообідав. Це нормально, так?
-Так.
-А якщо він скаже, що він їв, наприклад, млинці з м’ясом, а ще із шоколадом і суницями?
-Нолмально.
-Нормально.А якщо він почне в подробицях розповідати, які вони були на смак, якими соковитими були суниці, як багато було шоколаду і як він все це їв?
-Так не чесно! Навіщо він так? Я ж голодний! А він таке лозповідає…
-Ось так і наша Катруся… Розповідає, не розуміючи яких завдає страждань… А у Люби десь в душі, без всякої злості чи єхидності, зароджується заздрість… Хай навіть біла… А заздрість просто так по світу не ходить… Ось відносини Каті з Євгеном і псуються… Крім того, сама того не підозрюючи, вона завдає подрузі болю… А за чужі сльози, принесені тобою, теж платити потрібно. Бо не можна при голодному їсти, при бідному рахувати гроші, а при спраглому пити воду. Тому, ділитись з подругами, звичайно, потрібно, але так, щоб від цього вони не страждали.
Тримай свої млинці.
Андрійко наминав за обидві щоки, але розмови не облишив:
-А ми сьогодні абликоси їли.
-Знов у баби Зіни в садку нишпорили?
-Угу.
-Отже завтра прийде на вас бідкатися! Ну навіщо ти?
-Ну мам… Всі хлопці їли! Крім Сергійка…
-А він чому ні?
-А внього на абликоси цей..як його..алелгія! Та в нього цукелки були.
-Біднийхлопчина. – тільки й вимовила мати.
… Вночі Андрійку наснився дивний сон. Ніби він з друзями полізли в садок баби Зіни, і всі їдять абрикоси, а йому не можна. Бо у нього від них дуже болить животик, з’являються висипи на шкірі і стає важко дихати. Та й мама заборонила. А так хочеться! Можна з’їсти шоколадку, що лежить в кишені. Та хіба ж вона замінить ці теплі круглі плоди, що пахнуть сонечком, літом і медом?
Андрійко бере абрикос, вдихає його солодкий аромат і їсть. Стає важко дихати. В очах темніє. І хочеться закричати, та горло стисло невидимою рукою…
-Мамо!Матусю!– Андрійко забігає в кімнату і обіймає пробуджену криком Галину. – Матусю…Я все злозумів… Я більше не буду їсти абликоси пли Сергійку… Більше не буду…
