* * *
Тихо вранці. Я прийшов на озеро, коли ще вода була прозоро-скляна, коливалася непомітно – дихала - і шепотіла мені чудернацькі історії свого довготривалого хвилювання.
…Омивала берег, перебирала пісок, зрівнювала його, гралася, і все уповільнювалася, затихала… Лише шелест, плескіт і спокій.
У такі миті я просто лежу на пісочку, відчуваю, як гріють сонячні промені, дивлюся на Сонце, поки очі самі заплющуються від його яскравого світла. Тоді – слухаю ластівок і вітер…
* * *
Майже біля самої води росте величезна липа. Стара вона, мабуть, і хвора, якщо дерева нездужають. Я стільки не проживу – не той ритм життя: дуже активний і нервовий. Кажуть, щоб прожити довго, треба спокій, здорове харчування, любов і ще щось… Де ж їх знайдеш? У цьому місті я шукав – нема, точно нема! Хоча, є ще забуті куточки, де збираються деякі з нас, але, напевно, там на мене вже того не вистачить…
І от липа вміє розмовляти! Вона розкаже чимало цікавого, якщо послухати. За браком слухачів її голос лунає все тихіше й тихіше, проте її історії ніколи не повторюються. Здається, вони живуть своїм життям, розсипаються, от тільки сьогодні їх також нікому збирати. Може, якимось іншим завтра?
Коли мені стає сумно або в сильний дощ, я прибігаю до цього дерева. Вмощуюся між його коренів, що виглядають із землі, й, відчуваючи легке, ніжне тепло від кори, дрімаю або просто дивлюся кругом і спостерігаю. Дивуюсь, як змінюється світ, коли дивишся на нього звідти, де тобі добре й тепло, де тебе, може, трішки люблять…
* * *
Свого нового друга я зву Рексом – йому подобається таке їм’я! Взагалі, у нього своєрідна манера спілкування: дотиків і рухів. Причому, в залежності від настрою вони набувають різного змісту. Проте Рекс навчив мене розуміти себе. Виявляється, я здібний учень!
Не дарма кажуть, що друзі найчастіше схожі у чомусь один на одного! У нас із Рексом насправді багато спільного: найулюбленіше місце – старий пляж біля невеличкого озера, ми любимо гуляти під дощем (тоді почуваєшся вільним від усього світу), заривати пальці (лапи) у пісок, слухати шелест листя над головою, багато ходити, спостерігати за нескінченним рухом довкола… Та й не перелічиш!
Найголовніше – Рекс учить мене розуміти людей! Так! Я навіть не здогадувався, але тварини нас набагато краще розуміють, ніж ми самих себе. Головне – позбутися звички говорити порожніми словами. Тоді – легше почути і себе, й інших.
* * *
Знову дощ… Ви бігаєте, спішите, вода заливається вам у чоботи, за комір, в очі… Смішні. Машини прорізають ріки на дорогах - летять бризки, летять краплі… Намагаєтеся сховатись, щось вимовити, почути, побачити…
А ми із Рексом на нашому улюбленому місці. І не холодно, лише трошки мокро, але широко розкрите листя – надійна парасолька. Думаю…
…Знаєш, відбитки наші скоро змиються, слова не розчуються, назви колись забудуться, картинки розмиє пом’ять… Все загубиться у наших численних відтвореннях. А нам знову дозволять все змінити заново. Ми вигадаємо нову мову. І хтось назве когось незрозумілим леметом…а він не зрозуміє … піде. Назбираються помилки, засиплять між нами дороги… І хтось назве це новим світом, і житиме в ньому… і шукатиме в ньому істини, і називатиме їх, відтворюватиме, помилятиметься… без кінця… без кінця… Знаєш, Рекс, все не має кінця… все має лише початок… хоча…
Я знаю, що ти мене розумієш…
* * *
Із друзями можна не говорити, з ними можна думати!
