Небо було таким монотонно сірим, наче задули його прискавкою - пульверизатором оті малярі, що фарбують тильну, безвіконну стіну старого триповерхового будинку. Один, той що старший, такий невисокого зросту з великою задницею і звисаючим над широким монтажницьким ременем черевом. Обличчя його, не те що худорляве, а витягнене до низу, з обвислою, як плащ шкірою на підборідді та шиї. Чоло його рясно скроплене дрібними крапками. Набризґ сірої фарби по всьому обличчі; на щоках, на рудих й прямих з гострими кінчиками у різні боки “австрійських” вусах, на носі, на якому вмостилися замазюкані й розтертою пальцями фарбою, масивні товсто лінзові окуляри в грубій пластмасовій оправі, ще й зв’язані гумкою на потилиці, щоб не спадали. Одяг його - темно-синій обвислий комбінезон, геть увесь густо затрасканий сірятиною, з під якої пробиваються старі, різного походження плями, серед яких домінують білі, червоні й зелені. Від цього вся його постать скидається скоріше на якогось циркового блазня ніж на маляра. Він помпує двома руками вставленого у відро з рідкою сірою фарбою, старого, бозна з яких ще малярських часів насоса. Помпує він завзято, немов надимає повітряну кулю, чи переливає воду з озера у річку. Помпує він поспіхом, навіть якось приречено, наче боїться що на тім кінці шлангу є величенька дірка і все що він нагнітає насосом, витече, варто лиш йому зупинитися хоча б на мить. Він впрів добряче і навіть не встигає втерти забрудненого обличчя рукавом. Другий, ще зовсім молодий, певно щойно після школи, але теж вже добряче замацьканий по самі вуха, пирскає пульверизатором на стіну. Обличчям він схожий на старшого, тільки круглолиций з горбатим носом і опущеними додолу ріденькими вусами, що видають його молодість. Він дещо розгублено тримає в руках довжелезного патика, такого крайнього обрізка дошки, де на півкруглому боці ще збереглась місцями соснова кора. До цієї тички прив’язано алюмінієвим дротом розприскувача, з якого густим й дрібним струменем сіра фарба заливає рівним тоном стіну. Стіна ця звичайна як і будь які інші “глухі” стіни будинків міста. Місцями вона свіжо підмазана розчином, що вказує на те, що тут вівся зовсім недавно якийсь ремонт, а місцями поверхня її перетворена на справжню стінну газету з ілюстраціями. Ці місця є найцікавішими з огляду на автентичність розписів, чи то крейдою, чи то вугіллям, чи цеглою. Розписи оригінальні і зрозуміла річ неповторні. Тут можна побачити не тільки проби з каліграфічних вправлянь в написанні всіх відомих людству матюків, а й шедевральні анатомічні ілюстрації до них, що полишило по собі не одне поколіннями мешканців оточуючих будинків. Робиться навіть жаль, що все це вкриває сіра фарба.
Пульверизатор часто забивається і щоразу коли це трапляється, малярі ліниво кидають все те причандалля, сідають і закуривши, мовчки дивляться на ще не дофарбовану стіну, як на гору, на вершину якої сьогодні їм обов’язково треба видряпатися. В очах їхніх не те що злість, чи байдужість, а якийсь, немов одвічний смуток, сірий відблиск невідворотності всього що діється довкола. Обидва вони зв’язані шлангом від насоса до пульверизатора, мов Лаокоон гадиною і справді видаються батьком й сином, що вляпалися у цю марудну фарб’ячу справу.
Час од часу хтось із них розкотисто вихаркається на поплямований сірою фарбою, з немов відксереними слідами “кирзаків” асфальт подвір’я, або мугикне собі під ніс якого гугнявого, тільки їм обом зрозумілого слівця, тоді вони ліниво встають і беруться розбирати пульверизатор і насос. Чистять, продувають форсунку, проціджують через стару панчоху розчин і знову все склавши докупи, продовжують помпувати й прискати. Це триватиме увесь день і якщо до ночі ця стіна будинку не буде помальована, то ніхто з мешканців двору навіть не здивується, адже попереду завжди є наступний день. Літо не для поспіху пора.
Простора, з високою стелею кімната обставлена типовими “совковими”, лакованими “під горіх”, меблями. В кутку масивна й висока піч викладена з темно-зелених кахлів на яких барельєфом виліплені листя кульбаби. Крізь навстіж відкрите вікно видно невеличкий двір, що впирається у “глуху” безвіконну сіру стіну сусідського будинку. Кольоровий екран телевізора мерехтить за плечима чоловіка якоюсь передачею. Чоловік той ще не старий, з чорнявим, ледь посивілим на скронях волоссям і з маленькою, ледь піддутою сивиною, іспанською борідкою, сидить за столом і попиває з філіжанки каву, його сіро-зеленого кольору очі обрамлені дрібними зморщечками по кутках, спалахують щоразу як сьорбне він кави;
- Час є дивною рікою, що не завжди спливає тільки від почату до кінця. Буває, що й навпаки. А ще буває, що ні ти, ні будь хто інший, не в стані пояснити що, чому і як та через що... Сам добре знаєш, що іноді в своєму житті, ти чиниш так, що й уявити собі не посмів би, а все ж вчиняєш, бо не можеш не вчинити, бо якось так складається твоє життя. Скажеш собі, - Доля! - і на якийсь час ніби й заспокоїшся? Та все ж, приходить мить, коли ти знову й знову пробуєш все собі пояснити і не можеш. Навіть при найглибшому аналізі, все одно не знаходиш єдиновірної відповіді... Розум твій відмовляється погодитися з простим збігом обставин, а з роками, взагалі ніяк не може цього зрозуміти. Може й справді, все що трапляється у твоєму житті, є не просто збігом обставин, а чиєюсь з тобою забавою, чи грою... От тільки переграти наново цю гру ще нікому не вдавалося.
Купив я колись мотоцикла “ІЖа”. Я ще тоді був “молодожоном”, як тоді прозивали щойно одружених. От, здається, що це було зовсім недавно, наче щойно, буквально, чи не сьогодні!
Купив, значить я “ ІЖа”, але після кількох сотень кілометрів пробігу, мотоцикл цей несподівано проявив свою хворобу. Як потім виявилося, мотор був бракованим. Правий сальник колінвалу неакуратно запресований, тому моторне масло потрапляло з картера прямо у циліндр, через що права вихлопна труба диміла так, наче б то який маляр хотів задути густою сивою фарбою не тільки всю дорогу за моєю спиною, а й увесь бачений мною білий світ. Мотор довелося “колоти” тобто розбивати навпіл і заміняти сальника на нового. Ясно що “колотий“ мотор, вже не є новий мотор і майстер з гарантійки, де провели цю “операцію”, порадив мені якомога швидше позбутися цього “москальського цундапа” і купити нормальну “Яву”, мовляв; - “чехи, як роблять, то вже роблять”! Легко сказати позбутися! Про цього “Цундапа” я може мріяв не один рік, ще від першого свого “дирчика”, - мопеда “Верховина”, доречі абсолютно безнадійного в сенсі якості. До “Яви” якось думки мої ще не досягали, це було явно не по кишені. Але тепер, “Ява” стала все частіше навідуватися в моїх мріях. Будь яка тріскотня на вулиці, то очі мої одразу вихоплюють якогось мотоцикліста і обов’язково на “Яві”. І так увесь час. Це ставало схожим на хворобу, котра таким чином вказувала на свою наявність проявою на яву. Тож тепер мені вкрай треба було позбутися того “курящого москаля”, щоб здобути собі незайману красуню “чешку”. Я вже навіть знайшов вагомі аргументи щоб переконати дружину на користь “Яви” і навіть отримав схвальний відгук що до такого проекту, але наперекір всім моїм мріям сталося несподіване. Єдиний домашній обезболювач і заколисувач жінчиної душі, - доволі старенький телевізор, з такою науково-популярною назвою “Електрон”, несподівано “гавкнув”, - перегорів кінескоп. Я зрозумів, - вектор майбутнього капіталовкладення різко помінявся у голові дружини.
Якось... Петро, товариш мій, ми з ним тоді ще й в одному театрі грали, сам проговорився мені, що нібито його двоюрідний брат Василь, працює на тому самому заводі, де ті кляті “Електрони” й виробляють, то складає він їх вдома і нормально так тими ящиками фарцує наліво й направо. От тільки за скільки дерев’яних Вася продає тих клятих “Електронів”, - Петя не знає... Я про всяк випадок запитався у Петра навмання, чи не хоче, мовляв, той брательник просто так, бартером, махнутися телєком на мотік? І мені простіше і йому – Василеві, теж. Мотік все ж таки не тєлєк. Мотік, корисніша річ, тим більше, що тєлєків у Васі хоч піраміду складай, а мотіка немає, до нього ще й люльку, тобто, візочка, можна причепити, а до тєлєка окрім антени якого лисого вчепиш? Петя сказав що довідається і відразу повідомить. Я став чекати, сподіваючись хоч ще раз з’їздити на рибалку, чи по гриби, але в мене сіріло на серці від думки, що вже ніколи на сяду ні на свого “Їжака”, ні тим більше на Яву. В мене завжди так, - бідному женитися – ніч коротка!
На дворі щось важко грюкнуло і екран телевізора раптом замиготів. Чоловік підвівся підійшов до телевізора і перехилившись збоку, зазирає ззаду і щось поправляє рукою. Зображення не відновлюється. Раптом екран вкрився сірим монотонним миготінням і рівний шум з динаміка лиш відгонив приреченою байдужістю. Чоловік стукнув кулаком по ящику телевізора раз, другий, - нічого. Раптом він посміхнувся й тихенько підсвистуючи вимкнув телевізора. Стало тихо. Чоловік постояв з хвилину, дивлячись у підлогу, потім підійшов до прочиненого вікна і обіпершись на підвіконня, закурив. Стоїть довго, лиш час од часу переминаючи ноги. Знадвору доносяться чоловічі голоси, нерозбірливі вигуки, тихе шипіння пульверизатора та поскрипування помпи.
Очерет був густим і добряче тримав масивне, сіре в темні тремтливі паски, тіло кота. Десь зовсім поруч примостилося мишаче кубельце, там роївся цілий виводок. Чулося тихеньке попискування, часте і різке шарудіння. Кіт тримався лапами грубих очеретяних тичок, як артист вуличного театру на ходулях і ось вже хвилин з п’ять, а може й довше, причаївшись завмер. Здавалося, що це якийсь клубок перегнилого сіна перечепився й застряг поміж очеретинами. На протилежному березі двоє чоловіків залізши по коліна у воду похапцем мили руки у воді і роздивляючись відтирали бруд на одязі один одного, раз у раз зачерпуючи долонями воду з озера. Мотоцикл обіпершись на лапку стояв тихо, сумно схиливши убік свою єдину велику фару. Переднє коло повільно крутилося і здавалося, що ніщо у світі цей рух не зупине.
На краю гущавини очерету, на збитому з дощок рибальському помості, що виходить у чисте плесо води, сидять у розкладних кріслах-фотелях двоє рибаків. Один, - середнього віку, лисий з циганськими чорними очима і такими ж вусами, зодягнений у військовому з маскувальною розмальовкою комбінезоні й вицвілій афганській панамці на голові, мрійливо попиває з літрової пляшки пивце. Другий, - вихудлий, трохи згорблений, але жвавий чоловік, у червоній бейсболці, сірому, з багатьма кишенями фотожакеті вбраному поверх червоної спортивної вітрівки, в продертих на колінах зелених штанях і рибальських гумовцях. Він розмотує “бороду”, - так називають рибалки заплутану волосінь спінінга. Руки його вмілі і рухи впевнені. Він трохи “гундосить” і час од часу покашлює спльовуючи у воду;
- А я зажди боявся, що зі мною щось станеться несподіване і нагле і що прикро, я відчував що це наче вже сталося у моєму житті, просто воно якось немов затаїлося, як бракований, засвічений шмат плівки у новенькій фотокасеті, про який ще ніхто не знає і лиш тільки відзнявши всі кадри ти раптом, при проявці, виявиш що там було щось не так. Їхали ми із Северином до мого двоюрідного брата у Русин. Севкові треба було дістати телевізора, а братан мій Вася на той час якраз тєлєками і промишляв. Отже, грошей в Сєви катма, але є мотоцик, новий мотоцик, - “ІЖ Юпітер”. Ну братану “Ява” ні до чого, бо в нього коляска є від подібного “Їжака” тільки старшої марки, ще сімдесятих років. А мотоцик той у Северина у місті в підвалі вже з пів року стоїть, новий зовсім, ще муха не розписалася на ньому. Ну, то Сєва мене питає з одного боку, - де і як? Василь, братан мій, теж коли не приїде до міста, теж питає мене чи хто не продає. Йому треба, там, - тєлєки з два привезти, трави кролям з поля, бульби мішок, другий. Ну, коляска в нього є ще від старого мотоцика, того, що старий його колись купив, та щось там сталося і мотоцик той згорів, якась там пригода була, що просто неба на дорозі... Загорівся і все. Старий пробував гасити, але де там, вогонь ще більший. Словом, старий ледь відскочив, як бахнув бензобак. Гасити нічим, ні душі живої щоб допомогти. Сам на дорозі, недалеко тут кілометрів п’ять від села. То він зняв штани і штанями тими давай збивати вогонь, а штани з якогось, блін, волокна... Поплавились... Словом, ні мотоцика, ні штанів. Прийшов додому в самих трусах, налив собі літру залив очі і... Другого дня коли пішли з Ваською по мотоцик, а там, мало чи не сама коляска залишилася і жодного колеса. Все що можна було, все розібрали ті суки, рагулі! От тобі і щастя, - коли в тебе що не так, - нікого! А тут, ніби навмисно, всі тільки те й робили, що чекали коли вже в тебе щось трапиться, то раз, із ключами, отвьортками... Ну і той...
Ач, яке бородище замоталося. Я краще нову котушку почеплю, а цю трахомудію просто відітну і..
Ага... Коляска залишилася, то вони той скелет з коляскою додому підводою ввезли у двір... Там кури несуться вже другий рік. Вуйко після того захворів, то вже й не до мотоцика йому було. А то на весні, якраз торік, несподівано взяв і помер. Блін... Я так тоді і не приїхав на похорон через роботу. Вуйко Степан був класний чувак. Був майстром на всі руки. Вони з Ваською навіть шабашили у місті. Брали в ЖКУ якусь неліквідну роботу, типу перебілити там якийсь мур, чи де бригада не допрацювала, стіну будинку помалювати, чи засклити вікно. То вони з Ваською, а він тоді ще зовсім пацаном був, влаштуються малярами, чи столярами і якусь копійку та завжди заживуть. Вимажуться, як чорти, тою фарбою. Вуйко Стефан був добрим господарем і сина свого вчив усьому що знав і навіть того що не знав...
Дай ножа! Та не того! Розкладного, блін, я ж не акулу буду колоти!
Ага ... А про що то я? А... Ну ми з Сєвою про все домовилися, Васька чекає нас у Русині. Я зранку встав, ще приніс молока бо моя якраз народила і все молока їй тре було. Ну, я щоб вирватися на цілий день, як світ встав, то і молока приніс і зварив там чого їй треба, а сам вбрався як у похід і на площу дожидатися Сєву пішов. Тоді ще мобілок не було. То вирвався з дому і... Спокій! Добре. Тримай ножа! Отак...
То... Ідемо ми з Сєвою на тому “Їжаку”, а я ж, до того ніколи на мотоцику не те що не їздив, не сидів навіть ніколи. То ж сиджу тепер ззаду, тримаюся за Сєвку, як воша за волосок, аж тут, глип, - на комиші, ну на очереті повз який ми проїжджаємо, сидить блін, отакенний котяра. Їй бо що не брешу, є ж така порода, - “Очеретяний кіт” називається. То от. Сидить він сука, така величезна і хоч би йому хни! Розчепірився, як на ходулях і витріщився своїми баньками на мене. Я кричу Сєві, - “Диви Очеретяний кіт”! – А Сєва не второпав і мало що не в болото! Ледве вирулив.
Ну добре... Ми тоді вже майже при самому селі, і що дивно, майже що не на тому самому місці, де вуйків мотоцик горів, в генделика зайшли. Сєва, блін, захотів дуже пити. Я йому кажу, - “Тут вже недалеко, ти потерпи давай! - А він мовляв - я пива хочу. Зайшли ми значить до того генделика... Його там раніше не було, коли я минулого разу їздив з жінкою по гриби. Нічого тут не стояло. Ну, там у тому, блін, генделику... Стоїть за прилавком така, блін, доця прищувата і фіксами золотими в писку світить. Що вже там в ній такого той Сєва побачив? Хвоста розпустив і до неї! Типу того, що вона така класна дівка, словом ля –ля - тополя. А та шкіриться, щоки як буряки, їй же ніхто тут у селі так не підморгує і не скаже ніхто й слова навіть доброго, не просто так як ото чоловік жінці мав би сказати, а взагалі ніхто ніколи доброго слова. Тільки, - “Хліб свіжєй? Пиво є?” - А пацани, ті взагалі тут дикі. Просто, як щось не так, то мац за цицьку, чи по морді. Зуби ж їй вибили? Вибили. А хто? Такі от і вибили. Та мало того що вибили. Там що хтіли вони, те з нею і зробили. То ж за селом. Ну, перехрестя це... Люди з тих дальніх сіл, щоб до району не їздити в того генделика і пруть. То ж всі все знають і всім у той же час похєр! А жалітися кому? Ото ж. Одним словом, дикі люди у нас, геть чисто.
Кинь мені цигарку. О... І запальничку...
Значить... Ми того... Щойно увійшли, як тут же за нами завалюють отакі два бугаї, такі налисо стрижені-голені, блін і до тої малої, та що і чого, та де! Видно, вона їм щось завинила. Так один, значить, давай гроші з каси забирати, а другий, - що дорожче з полиць та у торбу. Я бачу що діло блін паленим пахне, давай смикати Сєву, щоб того, ну, мовляв, - змиватися треба звідси! А він, блін, стоїть як Ейфелева вежа! Так, той... Один з тих биків, щось до Сєви, давай, типу – зирк, смик, а очі в самого так холодом і світять. Я мало не зомлів. Думаю все, капець! Той, значить дивиться так на Сєву і вже рота й розкрити хоче... Як раптом тільки стальний зблиск ножа у повітрі....
Стрімко летить чайка. Низько летить, понад самим очеретом, що виструнчився вздовж усього пологого берега озера. Високо підібгавши сухі листя, як дівка сорочину довкола міцних струнких ніг, кожна тичина здійнялась навшпиньки над водою і вперто вихваляючись одна перед другою киває своєю чорною китицею, як лялькою-мотанкою, дражниться з чайкою, зазиває вітри і хмари. Густим гребенем стебел своїх ловить очерет кожен подих вітру. І щоразу, як тільки новий вітрисько - батяр шурне по долині при самій воді озера, то за мить очеретяний ліс завиє диким звіром, заграє, як гуцул на “ребрі” шпаркої коломийки і, затихне. І вмить все стане в дзеркалі води, лиш будуть зазирати під сірі важкі спідниці хмарам, дрібні очеретяні мешканці, комарі, мухи та стрикози, пташки, миші та водяні щурі, чекаючи, - а що подарує небо землі, - сонце, чи дощ?
Повис тримаючись міцно за стебла очеретяний кіт, заслухався пісень очеретянок. Дорогою, що виривається з корчуватого лісу, летить мотоцикл на якому двійка людей. Той що позаду різко вимахує рукою і вказує у бік очерету. На зустріч йому трясеться по ямах малий автобус “Пазік”. Крізь лобове вікно видно що в салоні зовсім мало пасажирів, там на задньому сидінні сидить купка дівчат. Щоразу жваво гомонять, коли одна - червонощока, переводить дух зробивши паузу у своїй розповіді. Та ось вона знову продовжує;
- Не встигла я роздивитися добре того мужчину, коли завалюють Колян і Штир. Бляха – муха, я мало не зомліла. Васька мене від них минулого разу відмазав, виставив чи не ящик горілки. Я добре запам’ятала як Штир мені тоді шепотів, що нікуди від нього не дінуся і не сховаюся. І тут на тобі, таке явлєніє народу. Серед білого дня. Ну, очі в них заправлені добряче. Тупо так ввалюються і незважаючи уваги на покупців тай просто на мене. Штир, руки зразу в касу, гроші не рахуючи в кишеню. Колян бере без розбору все що на полицях. Я - ще трохи і потечу. Коли, раптом, отой перший купець, зробив якийсь рух, а Штир розвертається та й до нього. Серце стало мені і впало у п’яти. Штир тому купцеві тільки хтів щось сказати, тільки рота відкриває, як той, раптом, - хап ножа з мого прилавка, того що я ним хліб ріжу, та в горло Штирю! Раз! Два! Три! Кров, як з брансбойта на мене, тай на того. Я в крик, - Коля! – кричу не своїм голосом, - Коля! Ну, їй богу, сама не знаю чого я його тоді кликала... Колян на крик повертається, а той ножем, тільки – жа-а-ах! Весь прилавок у крові. Колян і Штир в корчах судомних дригаються, один перехилився через прилавок, другий у мене під ногами... Я зі страху, вірите дівки, рідким зійшлася у труси. А той купець, схопив свого друга за комір і мовчки витяг на двір. Дверима геп! І тільки загуркотіло за ними. Я до Колі і до Штиря, а в них вже очі блистять, як риба лускою...
Сонце навскоси кинуло останнє жовто – гаряче проміння на вікна й на сіру стіну триповерхового будинку, збудованого ще за часів цісаря для військового госпіталю. Під довжелезним, низьким, заледве на зріст людини, дерев’яним балконом першого поверху, обіпершись спиною на вичовгану і засмальцьовану стіну сидить на лаві чоловік, років так, - за шістдесят, з пишними вусами – “австріяками” і курить цигарку. Чоловік той сидить побіля старенької, худенької бабці із геть порепаним глибокими зморшками і зсохлим, як сушена грушка, лицем. Вона вбрана у чорну хустку, темно-гранатову вовняну кофтину і чорну спідницю. Бабця, за звичай, сидить тут у теплу погоду щоднини, від самого світання, аж до смеркання. Живе вона поруч, у півпідвалі, в малій однокімнатній квартирі з кількома лише котами. Один з них, великий такий, сірий, з кривими темними пасками на спині і лапах, сидить зараз у неї на колінах і вилизуючи праву лапу, шпарко втирає собі величеньку кирпату морду. Кіт час од часу озирається на чоловіка і блиснувши своїми сірими, повними байдужості очима, тихо нявкне. Бабця глуха та й не бачить певно, бо сидить вона увесь час каменем із заплющеними очима й мовчить... Чоловік пахкає цигаркою і неголосно промовляє, чи то до себе, чи до старої;
- Яке то життє! Курва, я вже три дни не сп’ю. Нє, то не життє... Вчера ми з Василем тілько кінчили того мура білити, того що навпроти костьолу, єк Григорович каже, - маєте завтра під девятков тильну стіну “задути”. Коли?, - питаю. – А во навіт зара можете починати, - каже Григорович. Курва, я ж то знаю, що коли тілько скажу, що нє, то більше жадної роботи не дасть. Він, той Григорович, мужик “що тре”, тілько єк щось не по його, то всьо. Я, значиться, Василеві кажу, - “Завтра до дому не їдемо, мусимо ще один об’єкт задути”. А той, - “Тату, та що ви собі думаєте? Та що я все життє маю тут тим вапном дихати? Я йому кажу; - “ Ти Василю хочеш сі вчити? Не хочеш? Але мусиш! А гроші треба дати? Треба. А де їх курва взєти? Той технікум хоч і не медичний інститут, а гроші, курва, всі ті викладачі люблять. А що? Хіба не так? Так! А станеш студентом, треба тобі теж гроші які – не – такі, а мати. А де заробиш? Поки сі навчиш телевізора ремонтувати... О! У Григоровича, завжди яку – не – таку, а копійку та заробиш”.
Він ще малий, “Нє опитний”... То ж вчити тре? Тре! Ну то ми з самого рання встали. Я ту прямо в столярці в каптьорці маю диван, такий бомбетель. Жиди одні виїздили, то залишили всілякого барахла багато. То я того бамбетля взєв, розібрав, потруїв, всіх блощиць, а їх там було, що най бог бороне. Руков так - мац, там де підшито такою полотняною матерією, то тілько кров єк фарба на пальціх. Так та плюсква нассаласі тої жидівської крови що... Григорович впиравсі, але я му, курва, флєшку коняку і всьо! І всьо пішло єк я хтів. Бомбетель зібрав на місци, там постіль яку-таку з хати привіз і всьо. Маєм де переночувати? Маєм! Ту роботи до холери. А в селі шо? Тільки, курва, горівку пити. Я знаю, то не всі такі, але...
О! Вчера... З самого раня, тільки с мо почали, фарбу розводити, виходит, курва, один артист, ту таки мешкає під девятков на першому поверсі. Такий мамусь, причесаний, такий, курва, вифрантований, в джинсах і в такій самій куртці. Витяг з пивниці мотоцика. Нового зовсім. Витяг го і так го, курва, пуцує, миє ... Та що там мити? Новий зовсім. В мене колись був такий “ІЖ” з коляскою. Вісімнадціть кінських сил. Курва! З коляскою! То я тим мотоциком ген аж у Закарпаттє їздив! Бігме, курва! У господарці то маєток. Туди відвіз міх бульби, з відтам міх цукру, там комбікорму виміняв на цукор і куром, - най жрут. А свиня? Айя! О то, курва, була історія!
Возив я раз свиню до ветлікаря. У нас в селі нема ветеринара, хіба аж за три села є один на весь район. Бо там була ферма і один старий, добрий такий чоловік, ще приймає людей. То ж моїй свині, курва, щось поробилося, що не їсть, Ні хліба, ні лупини, ні води не п’є!. Не хоче, курва, нічого. Худне на очох! Я вже не знаю що й робити, а Микола сусід, ну той, сліпий на одне око, каже мені що є такий один, свинський лікар, ген аж у Грушові. То я свиню в коляску, прив’язав її добре, щоб не дай бог не вискочила мені де по дорозі тай ходу. Їду, а то дорога, хоч і не така далека єк до Закарпаття, а все ж, курва, кавалок то є. Проїхав кілометрів з п’ятнадцять. Якраз коло хреста на честь скасування панщини став, бо нагрівся мотор дуже. Та пішов до вітру в корчі. Коли нема, курва, як чую, ніби то мотор хто заводить! Я штани натягаю, з корчів, - дивлю, а то двоє якихось батярів завели “ІЖА” сіли і вже їхати. Куди?!! Курва!!! Стій!, - кричу їм. А вони мені показують ліктя! Я до них бігти, то один, той що ззаду, як зіскочить, та до мене і як дасть мені ту во в лице кулаком. Курва! Я впав і зомлів... Пробудивсі, хап, а на мені штанів нема. Курва, стєгли з мене сподні, аби не побіг де по міліцію! Ті, курва, поїхали... Я в самих трусах і маринарці, курва, як вар’ят! Бреду за ними, курва, по слідах, але де там... До асфальту дійшов! І шо? Ні свині, курва, ні штанів, ні мотоцикла! Я до дому та й в міліцію, я до влади, та де там! Ніхто нічого не може вдіяти. Кажуть - треба гроші дати в певні руки у районі, курва, то може повернуть того мотоцикла, а про свиню, кажуть,- забудь чоловіче і не думай навіть. О!
А той артист, сів собі файно, гельму на голову, другу причепив до багажника. Певно до якої, курви, поїде. Василь тілько сумно дивиться. Жаль мені його. Знаю що хтів мати такого самого мотоцика... Але то нічо! Ми ту стіну, курва, нинька задули. А завтра єк дасть бог, поїдемо додому. Треба, курва, на городі і в хаті порядок зробити. А що, відпочивати? Спати? За спанє, курва, не купиш конє!
Вечоріє. Темно-синє небо вбралося в зорі. Тихо і тепло. Скрізь у вікнах вже засвідчено світлом у кого якого кольору фіранки й штори. З прочиненого вікна, що на першому поверсі, тихо лунають музика і голоси. Йде трансляція по телевізору якогось кінофільму. Чути постріли, чиїсь злорадні вигуки й жіночі верескливі крики. У світлі вікна силует. Обіпершись на підвіконня стоїть чоловік. Червоне око цигарки, як семафор на переїзді мигтить раз у раз. У повній темряві під балконом хтось сидить... Великий очеретяний кіт поважно йде через усе подвір’я, заходить у арку, з якої яскраве світло кидає на асфальт довгу тінь хвоста. Хвіст колишеться, наче прощається. Десь на вулиці, зовсім поруч тріскотить мотоцикл.
