- Не бути цьому шлюбу! – сказала висока темноволоса жінка.
- Невже все так погано? – запитала її сусідка – кругленька білявка, на вигляд якій було не більше сорока.
Вони сиділа на лавці у міському парку. Був погожий весняний ранок. На небі, де-не-де поцяцькованому хмарами, високо стояло сонце.
Незважаючи на те, що був вихідний, о цій порі в парку майже нікого не було. Центральною алеєю прогулювалась молода жінка з дитячим візком, а на газоні одна літня жінка у теплому в’язаному кардигані вигулювала свого спаніеля.
- Олю, то що там з твоєю донькою? – поновили розмову уже знайомі нам жінки.
- Вона ніби збожеволіла. Хоче вийти заміж за того ледаря. Я говорю, що не буде їй з ним життя, але вона і слухати мене не хоче. Катю, ти тільки уяви: вона сказала, що піде з дому, якщо я не погоджуся на їхній шлюб.
- А якщо і справді піде? – схвильовано запитала Катя.
- Не піде! Немає їй куди йти.
- Що ж ти робитимеш?
- Вдам, що не проти їхніх стосунків. Але пораджу їм не квапитись із весіллям. Тягтиму час, доки не вигадаю, як їх розлучити.
- Це ви даремно, - раптом почули вони позаду незнайомий голос. Обоє одночасно обернулися і побачили ту саму жінку у в’язаному кардигані, біля ніг якої лащився чорно-білий спаніель. - Вибачте, але я випадково почула вашу розмову, - вела вона далі. – Не знаю, чи послухаєте ви сторонню людину, але прошу вас не втручатися в особисте життя вашої доньки.
Поява цієї жінки і її слова стали для Ольги такими несподіваними, що вона й не знала, що відповісти. Тому просто кивнула своїй подрузі і обоє піднялися з лавки.
- Зачекайте, - покликала їх незнайомка. – Прошу, не йдіть. Розумію, я не маю права давати вам поради, але мені дуже не хочеться, щоб ви повторили мою помилку.
- Вашу помилку? – перепитала Ольга.
- Так. Якщо ви дозволите коло вас сісти, то я розповім вам свою історію. А ви вже самі вирішите, прислухатися до моїх порад, чи ні.
- Будь ласка, - Катерина звільнила для неї місце.
- Дякую. До речі, мене звуть Віра.
- Ольга.
- Катерина.
- Дуже приємно.
Віра сіла між своїми новими знайомими.
- Бінго, іди побігай, - вона відв’язала ремінець і спаніель, весело гавкаючи, погнався за зграйкою горобців, які мирно чистили пір’ячко на газоні.
- Тетяна – моя єдина донька. Вона була у нас з чоловіком пізньою дитиною і ми її завжди надто балували. Найкращий одяг, дорогі подарунки, приватна школа з поглибленим вивченням англійської мови. Тетяна завжди була дуже здібною дівчинкою. Її хвалили вчителі і я вірила, що колись вона зробить собі блискучу кар’єру. Розумієте, ми з чоловіком жили не надто багато. Інколи, дивлячись на своїх знайомих, які досягли у цьому світі більшого, ніж я, шкодувала про втрачені можливості і мені дуже хотілося, щоб моя Тетянка добилася у цьому житті більшого, ніж її мати.
Після того, як вона закінчила школу із золотою медаллю, Таня посупила до одного з найкращих столичних вузів. Коли вона навчалася на першому курсі, від хвороби серця помер мій чоловік. Він був дуже хорошою людиною і для нас його смерть стала страшним ударом. Тепер вся моя любов належала тільки доньці і я поклялася, що зроблю її дуже щасливою, чого б мені це не коштувало.
З навчанням у Танюши все було добре. У нас були чудові стосунки і, взагалі, до четвертого курсу у нас з нею не виникало жодних проблем. І ось в один день, який я називаю переломним моментом в житті нашої родини, Таня привела додому молодого чоловіка. Приємного на вигляд хлопця на ім’я Денис я зненавиділа з першого погляду. І зараз поясню, чому. Просто він виявився зовсім безперспективним. На відміну від моєї доньки, він ніде не навчався. Хлопець був сиротою, жив у якомусь гуртожитку, працював в кафе барменом. Йому подобалася його робота і він не збирався нічого змінювати.
Звісно, я мріяла не про такого зятя. Моя донька після закінчення навчання, без сумніву, стане успішним адвокатом. Вона зможе знайти гідну себе партію. А тут цей Денис. Адвокат і бармен. Гарне поєднання, чи не так?
Я теж вирішила, що не допущу цього шлюбу. Дениса просто приваблюють гроші моєї доньки. Ось і вся любов. Але моя Танюша була ніби засліплена, а Денис наполегливим, бо попри всі мої погрози, не збирався від неї відступати.
Вперше у житті донька мене не чула. Благання, сльози і скандали ні до чого не приводили. І я вирішила чекати, доки ця закоханість мине сама собою. Я вірила, що пізнавши його краще, Таня сама відмовиться від цього хлопця, але бачачи їх разом, у мене в середині все переверталося. Час минав, а вони тільки зближалися. Я почала панікувати. А якщо все зайде надто далеко? А якщо він зробить моїй доньці дитину? Цих «а якщо?» було надто вже багато. Треба якнайшвидше їх розлучити. Страх штовхнув мене, певно, до найбільшої помилки у моєму житті. Скориставшись моментом, коли Таня і Денис посварилися через якусь дрібницю, я відправила з електронної адреси доньки лист для Дениса. Від імені Тані я написала, що вона погоджується зі словами своєї матері про те, що їм краще більше не бачитись, бо у них все одно немає спільного майбутнього. Я не вибирала вирази, намагаючись підібрати найобразливіші слова.
Чесно кажучи, я не сильно розраховувала на цей план, але все спрацювало. Денис зник. Він навіть не попрощався з Танею. Вона довго його шукала, але єдине, що їй вдалося дізнатися, це те, що Денис звільнився з роботи і кудись поїхав.
Таня довгий час на нього злилася, а потім просто до всього збайдужіла: і до професії, і до майбутнього. Я намагався вивести її з цього стану, але розмовляти з нею в той час було те саме, що розмовляти із глухою і німою стіною. Її оцінки різко погіршились, існувала загроза, що вона завалить сесію. Я вже почала бити на сполох, не уявляючи, що з нею робити, але тут за Танею почав упадати її однокурсник Іван. Розумний і хороший хлопець, з гарної родини, матеріально забезпечений. Я відразу віднесла його до розряду «перспективних» і почала вмовляти доньку звернути на нього увагу. Їй, здавалося, і досі було до всього байдуже. Але, оскільки ініціатива зі сторони Івана не припинялася, я побачила, що Таня вже не ухиляється від його залицянь.
Після закінчення університету вони побралися. Я була дуже рада за доньку і ще більше укріпилася в думці про те, що зробила все правильно, розлучивши її з тим невдахою. Мені здавалося, що Таня нарешті піймала своє щастя.
- Я обов’язково буду щасливою, - на весіллі сказала мені донька. – На зло Денису. Хай знає, що і без нього я не пропаду.
Здається, вона і сама повірила, що зможе були щасливою. Лишалося тільки триматися обома руками за це щастя. Але, певно, не своє не вдержиш…
Невдовзі після весілля Тетяна завагітніла і народила донечку Оленку. Пологи були надзвичайно тяжкі і лікарі сказали, що у неї більше не буде дітей. Взнавши це, донечка стала Тетянці ще дорожчою. Всю себе вона присвятила Оленці. Коли мала підросла, Таня вирішила не віддавати її в дитячий садочок, а доглядати самою.
Минав час і я почала відчувати, що в цій, на перший погляд щасливій родині, не все гаразд. Очі моєї Тетянки світилися лише тоді, коли вона дивилася на донечку, а Іван став у відносинах з нею холодним і все більше уваги приділяв роботі, швидко просуваючись кар’єрною драбиною.
Коли Оленка пішла в перший клас, Тетяна влаштувалася в суд громадським захисником. Мене трохи здивував вибір доньки, бо мені хотілося б, щоб вона відкрила власну адвокатську контору. У неї відмінні знання у цій галузі. І, крім того, Іван колись обіцяв, що допоможе їй з цією роботою. Я не втерпіла і запитала про це у Тетяни.
- Мені байдуже, де працювати, - кинула вона. – Набридло вислуховувати від чоловіка, що я сиджу на його шиї.
- Та що ти таке кажеш? – обурилася я. – У тебе просто золотий чоловік. Ти маєш все необхідне. Він одягає тебе як принцесу.
- І не забуває нагадувати, що без нього я ніхто.
Більше ми не поверталися до цієї розмови. Деякий час все йшло нормально, а потім Таня знову почала змінюватись. Змарніла, стала неуважною, але на всі мої запитання відповідала, що все гаразд.
А потім настав день, якого я довіку не забуду, - Віра заповнила легені повітрям. – Якось увечері вони прийшли до мене разом… Тетяна і Денис. (Спершу я і не пізнала у худощавому чоловікові, який йшов, опираючись на паличку, Дениса). Виявляється, вони з Танею нещодавно зустрілися в місті і, коли він розповів їй про той лист, обоє відразу здогадалися, чиїх рук ця справа.
Я ніколи не бачила свою Тетяну такою сердитою. Донька сказала, що я зіпсувала їй все життя і вона ніколи мені цього не пробачить.
Деякий час Віра мовчки дивилася перед собою. Очевидно, спогади стали настільки реальними, що вона знову, ніби наяву, переживала цю подію.
- Що ж сталося далі? – нарешті не витримала Ольга.
- Таня розлучилася з Іваном. Але він використав усі свої адвокатські зв’язки і добився того, що Оленка лишилася жити з ним. Таня може бачитися з нею лише по вихідних. Тепер вона живе з Денисом в однокімнатній квартирці десь на окраїні міста. (Денис кілька років працював на будівництві у Москві. Тоді він думав, що Таня покинула його через те, що у нього нічого не було. Він прагнув заробити якомога більше грошей, щоб довести їй і мені, що він теж на щось здатен. На будівництві він сильно пошкодив праву ногу і, отримавши інвалідність другої групи, став майже непрацездатним).
Я і рада б тепер чимось допомогти Тетяні і її новому чоловіку, та не можу. Донька знати мене не хоче. Вона не відповідає на мої телефонні дзвінки. Коли ми бачимось в місті, відвертається і швидко проходить мимо.
- А ви попросіть у неї пробачення, - втрутилась в розмову Катерина.
- Вона мене не пробачить. Я це відчуваю.
- Все одно, варто це зробити. Навіть якщо вона вас і не пробачить, спробуйте визнати свої помилки і вам стане легше на душі.
- Та мені не за себе гірко, - похитала вона головою. – Я вже стара. Що мені тут лишилося? За доньку серце болить. Розумію, що і справді зіпсувала їй життя. Знала ж, що вона кохає тільки Дениса, але танком поперла проти її волі. Нехай Таня зараз по-своєму щаслива, але ж все могло бути інакше. Якби не моє нахабне втручання, її щастя не було б нічим затьмарене: Тетяну б не розлучили з донькою, а Денис не втратив би своє здоров’я.
Дорога додому сьогодні була особливо довгою. Ольга весь час мовчала і, здавалося, повністю заглибилась у свої думки. В кількох метрах від їхнього під’їзду вона все ж зупинилася і запитала Катерину:
- Як ти думаєш, у Віри є шанс порозумітися з донькою?
- Не знаю, - знизала та плечима. – Але я радила їй якомога скоріше з нею поговорити.
Ольга глянула на годинник.
- Певно, зателефоную доньці і скажу, нехай приводить свого хлопця сьогодні до нас на вечерю. Хочу краще роздивитися свого можливого зятя. Хто знає, може, він мене ще здивує? Як би там не було, не поспішатиму з висновками. Правда ж я ще встигну наламати дров? – усміхнулася вона.
- Що правда, то правда, - в тон їй відповіла подруга.
