Блідо-синя невеличка квадратна будівля з намальованим на стіні, потворним у своїй вип’яченій правильності, черевиком кольору лайна. Раніше я палила тут перед тим, як іти додому, щоб мама не бачила. До такого звикаєш.
Потім – палила із Найдосвідченішим, щоб його жінка не знала. Ще потім – із Найдобрішим. Гарно, що тепер то все у минулому. Чоловіки бо звикають ще скорше.
Якщо підійти до стіни близько-близько - стає наче тепліше, майже зовсім не холодно, навіть коли навколо сипле сніжок. І запальничка не гасне.
Коли палити тут пізно ввечері – повз ходять маніяки у шапках-підарках. Їхні спортивні штані виблискують у темряві білими смужками з боків. Чорне шкіряне взуття із гострими носами. Мабуть, то таке модне віяння.
Під ногами плутаються бездомні пси. Великі, незграбні та перелякані з самого дитинства. Вони постійно у пошуках щастя, уособленням якого є картонна коробка, в якій можна спати, або теплий люк підземних комунікацій. На щось більше годі й розраховувати. Цього прекрасного вечора, так і не знайшовши де б погрітися та кого б загризти, вони вкладаються спати з вірою, що щастя буде завтра. Очевидно, воно прийде якраз після того, як попрокидаються та помітять, що місцями попримерзали до землі, і що їм болить поперек.
У мого друга чоботаря неймовірно блакитні очі, у них страшнувато дивитися. Підозрюю, що то від клею. А ще – зваблива вар’ятська посмішка. Ця квадратна споруда – його приватна територія, його фортеця, його власний світ, у якому весь час мерзнуть ноги. То він намалював те убозтво на стіні. „Дуже гарно, у цьому є експресія...”, сказала тоді я. Вдоволено кивнув.
Думає, я не знаю, що він підгодовує бездомних псів шматками розчленованих трупів. І собаки - вони у змові з чоботарем - повсякчас вдають, що випадково саме тут вештаються, розмірковуючи, куди б цієї ночі примостити незграбне тіло. Навіть думати не хочу, що чоботар має для маніяків. Для мене – лиш посмішку.
Палю вже другу. Чудовий морозний вечір у якому мені так затишно з усіма цими страшними та нещасними людьми і псами. Я тут своя, ніби частина нашого з ними маленького герметичного світу. І йду геть, кидаючи недопалки, але не гасячи їх. Тут це не прийнято.
