Коли читачі з тобою сперечаються й щось уточнюють вже в процесі написання розвідки, це іноді примушує відступати від попередньо складеного плану і від хронологічного викладу подій. Ну й нехай. Так тому й бути.
Ось спитали в мене підступно, чи підходить редактор районної газети на роль літературного хрещеного батька графомана, і мушу все відкласти й писати про хрещених і хрещеників. Хоча абсолютно не уявляю себе в ситуації, коли питаю якихось порад чи й банального одобрямса в редактора своєї районної газети «Наш Печерськ», в якій друкують поздоровлення пенсіонерам району з Днем міліції та об’яви з цінами на броньовані двері. Мені здається, редактор справжньої районки має можливість висловлювати своє ставлення до текстів графомана діями, а саме – друкувати їх, якщо дозволяє формат видання. І цього цілком досить.
Звісно, він може бути при цьому для автора ще й літературним авторитетом, до порад якого слід дослухатися, але це вже дуже особисте, бо авторитетів для себе кожен графоман обирає за своїм смаком. У оповіданні О.Генрі «Шляхи, які ми обираємо» молодий поет питає поради взагалі в бібліотекаря і з готовністю стріляється з дуельного пістолета, коли чує вердикт, що у його віршах нема нічого оригінального. Невідомо, чи питав порад в бібліотекаря сам О.Генрі, бо якщо й питав, то чи відповідь отримав іншу, чи пістолет був не заряджений, чи йому було не до того, бо він саме писав нову гумореску.
Але в кожного графомана, незалежно від кількості публікацій і виданих книжок, мабуть, є беззаперечний літературний авторитет, чию думку про свою писанину він хотів би почути більше за все на світі. Звісно, це якийсь метр, чиїми творами захоплювався чи не з підліткового віку. Наприклад, Жуль Верн. Андрій Кокотюха жартома дякував у післямові, здається, Роберту Льюїсу Стівенсону та Майн Ріду за допомогу в написанні свого пригодницького роману «Шукачі скарбів». За це ми і любимо літературу – вчитися можна хоч у самого Гомера. А ось для того, щоб і тебе визнали своїм учнем, бажано все ж обирати собі кумира помолодше, бо Кокотюха тепер так ніколи і не довідається, що сказав би Стівенсон про його книжку, чи правильно було заховано скарби і таке інше.
Тому зазвичай графоман обирає собі жертву з ще живих класиків, «випадково» зустрічає її на сходах кафе «Еней» в застінках Спілки письменників, хапає за ґудзика й починає допитувати, чи не читав він часом журнал «Уральський слідопит» за червень-місяць 1986 року, де надруковано його, графомана, дослідження українського походження пісні «Напрасно старушка ждет сына домой». Якщо ґудзик метра пришито погано, той зазвичай виривається й тікає вулицею Банковою в напрямку адміністрації президента, під захист озброєної охорони глави держави. Якщо ж метрова дружина чи інша добра жінка пришили ґудзика намертво, виявляється, що те число «Уральського слідопита» графоман суто «випадково» носить з собою в портфелі аж з самого 86 року, і уклінно просить метра прийняти в дар на знак пошани разом із закладкою саме на старушці. І таке інше. А ви думали легко бути живим класиком?
Застерігаю графоманів, що вже заходилися планувати полювання на класиків, що до справжнього метра можна підкочуватися на кривій козі й хапати його за ґудзик лише з уже виданою книжкою, в крайньому разі – опублікованим в часописі оповіданням, але в жодному разі не з недописаним а то й не переписаним набіло рукописом. Бо якщо виявиться, що графоман не тільки шанувальник класика, але і його наслідувач (щоб не казати епігон), історики літератури, знайшовши потім у рукописі невідомого автора Пупкіна і творі нобелівського лауреата якісь схожі мотиви, ситуації чи й просто однокореневі слова, часто-густо і хвилини не вагаються, щоб не звинуватити у плагіаті саме нобеліанта, а не автора Пупкіна, чий рукопис знайшли в шухляді класика. Шекспір же не писав своїх сонетів, ви ж в курсі.
Бо кому цікаві викриття Пупкіна в епігонстві, справді? А ось те, що Шолохов не писав „Тихий дон”, чи Марко Вовчок „Народних оповідань” доводить вже не перше покоління непосидючих літературознавців. Останні такі сенсаційні викриття пролунали цього року і стосувалися Загребельного. Ще б Дюма-батька у тому, що то не він писав „Трьох мушкетерів”, викривати почали. Ну так, не він. Але після того, як він той сюжет „поцупив”, усі попередники якось абсолютно забулися в пам’яті народній і цікаві лише отим історикам літератури.
Тож не ставте улюбленого метра в незручне становище перед нобелівським комітетом - підсовуйте тільки вже опубліковані книжки. До речі дотримання цього простого правила позбавляє необхідності сподіватися на те, що метр, може, посприяє виданню того рукопису. Метри не видають. Ними міряють. З рукописами треба звертатися до видавців, про що буде в свій час.
Втім, як справжній графоман, я роздаю усі ці поради, методично усі їх порушивши у своїй власній практиці. Не те щоб я відривав ґудзики Джеку Лондону чи Богдану Жолдаку, але свого часу не втримався і надіслав на адресу одного видавництва з припискою „для Леоніда Тендюка” рукопис, який до недавнього часу вперто вважав повістю. Був у мене якийсь черговий приступ безнадії після чергового повернення з рейсу, характерний для графомана, якого десять років не хоче друкувати жодне стерво.
І як же я був здивований, щоб не сказати наляканий, коли наступного ж ранку задзеленчав телефон, людина у слухавці представилася Леонідом Тендюком, і з фірмовим жартом: „Що ви п’єте о цій порі доби?” - запропонувала зустрітися й поговорити про ту повість. Якось неймовірно швидко спрацювала пошта, Тендюк випадково був у видавництві саме в той день, прочитав повість за одну ніч двічі (!), і вранці зателефонував.
Втім, якщо ви сподіваєтеся, що метри в таких ситуаціях хвалитимуть, уславлюватимуть ваші незрівнянні графоманські таланти й всяко інако тішитимуть ваше самолюбство, ви помиляєтесь. Метри критикуватимуть. Недарма ж вони читали ваші вправи.
- Ось тут затягнуто.
- Цей епізод взагалі зайвий.
- Героїв забагато, читач в них почне плутатися.
- Нема жодного портрету, лише імена й мовні характеристики. Може не вистачити.
- Насправді читачеві нема ніякого діла до того, як було насправді. Це ж не протокол, а художній твір.
- Композиція розхристана, діалогів малувато.
- За ніч прочитав двічі. Перший просто не міг заснути, поки не довідаюся, чим закінчилося. Другий – з олівцем, щоб розібратися, як це зроблено.
- Вітаю вас, молодий чоловіче, ви в літературі.
Насправді, коли таке відбувається, графоманові важко позбутися відчуття легкого сюру. Ось начебто просто прогулюєшся парком Шевченка з сивим дядечком, з характерними моряцькими залисинами на лобі, видмуханими вітром, чиї книжки читав класу з сьомого, а відчуття таке, наче щойно випив пива з Жуль Верном. Хоча майже стовідсотково впевнений, що Жуль Верн, як порядний француз, пива і на дух не переносив.
Втім, хочу молодих графоманів і застерегти від дечого. Віддаватися на суд свого кумира – крайній засіб. Не варто вживати його у буденних ситуаціях. Інший письменник-мариніст, Віктор Конецький, колись розповідав, що не писав би, а можливо й не жив би, якби Віра Панова не приховала свого часу відгук Олександра Твардовського про його першу повість. А я одразу подумав:
- Тю. Ну хто такий той Твардовський, щоб прискіпуватися до самого Конецького?
Краще розчаруватися в кумирі, ніж в писанні. Не кажучи вже про життя.
