– А оце лежить його полюбовниця. Пережила його всього місяців на два.
Ольга зацікавлено вдивилася в потріскане зображення на хресті:
– Вона була сліпа, мамо?
– Та ні! Чого ти так подумала?
– Та таке наче в чорних очках.
– Очі були глибоко посажені, блищали, як з ями. А бачила вона добре, ось тільки була глухувата. Пішла збирати на путя кокс, та й не почула поїзда за собою. Машиніст угледів її пізно, сигналив-сигналив… Протягнув метрів з двісті, поки спинив паровоза. От і поховали її рядом з любовником, моїм дідом.
– Слідом, значить, забрав, до себе.
– Та якби він усіх своїх баб забрав, то тут би вже й місця для могил не осталося! Було їх у нього – на каждій станції. А він же об’їздив увесь Союз. Один Бог знає, де його не носило після того ГУЛАГу. Жив під двома паспортами, надовго ніде не засижувався. Любив вольницю і роздольницю, а не робив ні дня! Казав: я на цю власть робить не буду! От і жив воровством. Поки не попався.
Слухаючи матір, Ольга вигрібала з густого любистку листя. Граблі кілька разів скреготливо зачепилися за ржаву оградку сусідньої могили, сіпнули коріння здичавілого бузку. Мати, мабуть, почула ті звуки, озирнулася:
– Отож, як поховали її діти, поставили хрест, обнесли оградкою та й забили вход наглухо. І після того тут не були. Бач, заросло все чисто! Якби не було тої огорожі, то я б, дивись, пройшлась якийсь раз граблями та хоч оту поросль повирубувала. Хіба важко? А так – літом і хреста не видно. Оцей бузок і кленовище геть захаращили могилу. Нікому воно не нужне… А, було, приїде дід до нас із черговою курвою – і до баби: «Стели, Дусько!». Баба – у ґвалт: «Та Федоте, та хіба ж можна?! Та ось же і дочка, і онука!.. Та Бога побійся!». «Стели, кажу тобі, сучко!». Стелить баба постіль, сльозами давиться і хреститься, щоб він не бачив. «Я тобі оті хрести на спині позав’язую! Пошла вон!». Баба, мати і я заб’ємося, було, в сусідню комнату і трусимося там усю ніч од страху. А я ще мала була, школьниця, визираю з-за одвірка. «А-а-а-а, зінське щеня! І чого тебе мати в кропиву не висцяла!» – як гарикне отак, то я, було, з переляку й сама мало не всцюся. Ох, і боялася ж я його! Вже і як лежачим був, перед смертю, і тоді я боялася до нього підходить. Мати, було, піде в ночну смєну, а я з ним одна, бабусі вже не було. Я всю ніч не сплю, прислухаюся, чи не встане, бува. І за пару днів до смерті він таки встав! Помню, гукав він мене, щоб я води подала, та все матюками крив «зінське щеня», та все про ту кропиву згадував, у яку мене мати не висцяла. Кружкою металічною гепав об табуретку – так, що аж посуд у суднику підскакував, а в мене серце тіпалося в грудях, наче по ньому молотом гатять. Забилася в спальні на кроваті в куток і дихать боюся. Тільки через отой страх чую в собі зловтіху: а-а-а, погано тобі, діду, а не встанеш, не достанеш мене… Аж чую: рипить під ним сєтка металічна, гупають ноги об пол! Устає!!! Я вже думала, тут мені й смерть буде. Дід був здоровенний, під два метри росту, широченний у плечах, а руки – як граблі. Йому б віку не було, якби не той рак, та не тюрьма, та не ті ссилки на Крайній сєвєр… І ось чую я: хапається він за стіну і суне в нашу з матір’ю комнату. Вже й за одвірки взявся, вже йому до мене – з півтора метра, тільки руки простягти. А в спальні – хоч в око стрель: на ніч ми зачиняли ставні. І так мені страшно, так страшно, що й зараз, як згадаю, піт у душі проступає. Дід намацав мою постіль і добрався до «зінського щеняти». А в мене тоді довга коса була, то він схопив за неї і давай сіпать з усієї своєї страшної сили. А сила у його руках була до останнього дня. Я мовчу, хоч і болить, та більше – страшно. А він гепає мною об подушки і матюччя гне. А потом сіпнув мене різко додолу, я вдарилася об бильце – і звалилась без пам’яті... Вранці мати знайшла мене на полу. Дід же в себе лежав і мовчав, наче йому річ одібрало. Мати не повірила мені, що він вставав, тільки з тої ночі, вже аж до його смерті, зо мною ночувала моя тітка з сусіднього кутка. Бо я сказала, що більше одна з дідом у хаті не останусь. Та він уже й не вставав, слава Богу…
Вони вдвох повисмикували з могили свіжі кленові пагони, потім почали рвати довкола кропиву. Її було багато, вона доходила аж до рову, куди люди зносили вирубані деревця й гілки, вигребене листя, перемиті дощами і вицвілі на сонці віночки. Весь цей мотлох упритул підступав до крислатих ясенів і чагарнику – межі цвинтаря. Дідова могила – крайня: хоча між нею і ровом ще є місце, але тут уже не поховають нікого.
Ольга почала насипати піском на могилі хреста. Такий звичай. Хрест викладала довгий, та рука їй зрадила і лінія вийшла кривувата. Білий річковий пісок западав під кучеряве листя любистку, під голубенькі дрібні квіточки, наче хотів заховатися. Це була остання могила, яку вони цього дня опоряджували, тим часом піску лишалося ще піввідра. Отже, весь він мав піти на її прадіда – назад, із цвинтаря, нічого виносити не можна. Молода жінка стала обсипати горбок по контуру – щедро, повними жменями. Із сусідньої могили, крізь густу сітку ще безлистого гілля, наче крізь ґрати, за нею стежили чужі очі – Ольга відчувала на собі невідчепний, важкий і темний погляд; він наче докоряв їй за щось, а може, навпаки, хотів поділитися своєю безпросвітністю. За кілька днів тужна самота тієї могили стане ще більшою: буйна зелень поглине і облущений овал, і сам уже перекошений хрест, який чомусь стоїть не поруч із дідовим, а навпроти, трохи навскіс. Огороджений маленький шмат землі, де покояться останки невідомої Ользі жінки, яка грішила з її прадідом, заховається в листі, зіллється з тлом, зануриться в гущу, наче затаїться – аж до падолисту. Йому буде біло тільки взимку, та й то тільки якщо впаде сніг. «А може, вона його дуже любила, а грішив дід?» – чомусь подумала Ольга, пригадавши своє недавнє розлучення, і важко зітхнула. Вирішила не встрявати в материну розповідь – хай виговориться. Хоч тут. Хоч сьогодні…
– Помню дідів похорон. Я його і в труні боялася. Була пізня осінь і лютий мороз. Такий лютий, що мужики не знімали шапок даже на кладбищі, а батюшка, як зараз бачу, був закутаний у пуховий платок. Копачі нас кляли, – бо їм прийшлося довбать удвічі глибшу, чим обично, яму. Дід загадав поховать його крайнім од поля і так глибоко, щоб, як він сказав, «ці кляті совєти мене не достали». Ось і поховали його тут, скраю. А могилу викопали таку, що як труна гепнулась об дно, то мені здалося, весь світ загойдався, – рушники виявилися короткуватими.
Мати розігнулася, тримаючись рукою за хрестовину.
– Ось уже і «совєтів», діду, нема. Кончились «совєти»! – Вона трохи помовчала, потім заходилася мити хреста водою з порошком, – його фарбували минулого року. – Дід не простив «совєтам» ні землі, ні коней, яких у нього забрали. Десь там, у Гужовці, на його рідній Чернігівщині, казали люди, й досі лежить здоровенний камінь од його млина. А землі було в нього сто шістдесят гектарів. А коні, кажуть, були найкращі в районі. Ні в кого таких не було, і він ними дуже гордився. Тож коли їх прийшли забирать, він і полоснув віжками комісара, чи хто там був. Його й скрутили тут же, бо який він не сильний, а їх же багато. Дітей з жінкою замкнули в хаті, а клуню підпалили, і вони дивилися з вікна на той пожар, – мені мати розказувала… Жінку Дуню – мою бабусю себто – десь через місяць тоже забрали, то ж діти – моя мати і дядько Сашко – зосталися самі. Їй тоді було восім, а йому – чотири. Вона пішла у найми до багатшої рідні, яку лиха година обминула, а трохи пізніше – до колгоспного начальства: худобу пасла, дітей няньчила. А Сашка взяли чужі люди, і жив він у них, аж поки мати із Сибірі не вернулася. А на дідових землях зробили колгосп… Так отож, коней він любив так, що де б не був після войни, а на майські всігда його бачили на іподромі в Дубровці. Любив він форсонуть на широку ногу, – мати розігнулася й повернулась до Ольги: – Це в тебе од нього, навєрно, така любов до коней. Тільки ти їх вишиваєш і картінки купуєш скрізь, а він любив натуральних.
Ольга дужче нахилила голову, наче відчула якусь вину, – бо справді дуже любила коней, хоча ні разу не каталася верхи. Вона вдруге обсипала піском прадідову могилу. Горбик був тепер такий білий та чистий, наче під ним лежало непорочне дитя. Мати глянула на освіжену могилу й продовжила:
– Бач, яка висока! Ми з твоєю бабусею разів з п’ять насипали. Бо коли на весну після похорону послала вона мене красить хреста перед поминками, могила провалилася прямо підо мною. Господи, як я злякалася! А було так. Стала я на могилу, щоб хреста покрасить з цього боку, і тут земля під ногами – шурх! Я й упала без пам’яті. Навєрно, мені, дитині, здалося, що дід з могили підводиться. Прийшла до тями од холоду. Над головою – зорі, як кулаки. Ніч! Я як чкурнула з кладбища – і краску забула, і про відро не згадала. Мені було тоді тринадцять. «Більше не піду, хоч убийте!», – кажу матері. То ми пішли вдвох, досипали землі, мати втоптала, докрасила хреста, посадила барвінок…
Мати витягла з пакунка кілька яскравих карамельок, поклала на могилу.
– Звиняйте, діду, завтра ми сюди не прийдемо. Завтра будемо на другому кладбищі, біля Вашої дочки горемичної, – вона тернула кулаком у кутику ока, і в цьому русі було щось таке дитяче, щемливе й беззахисне, що Ользі клубок до горла підступив. – Оце Вам солодке, Ви так його любили. Ох, як любили! – І продовжила, наче вернулася на дорогу з манівця: – Баб любив і горілку. Накришить, було, в миску хліба, заллє самогонкою – і їсть ложкою. Страшно було дивиться. А солодким любив зманювать баб. Я тоді канфет і не бачила, для мене грудочка сахару із зубок часнику була щастям. Коли мати у буфеті продавала халву, то приносила додому обгортку. Я, було, її шкребу-шкребу, шкребу-шкребу, а потом висмокчу всю і до-о-овго жую, як оце зараз діти жвачку… А дід привозив цілі чемодани шоколаду. Він довго жив у Харькові, з якоюсь женщиною, що робила на кондітерській фабриці. Вони удвох оттуда тягали продукцію і приторговували. На тому шоколаді він і попався в п’ятдесятих. Отоді й випливла вся його біографія: і розкуркулення, й оті два паспорти, за якими він жив після войни. Припаяли йому посмертно. Та він у тюрьмі пошти й не був – його добивав уже рак жолудка. Того й одправили вмирать до законної жінки, щоб не морочиться… Так отож, привезе він цілий чемодан канфет. Чемодан був великий, як сундук, дерев’яний, із замочком, і він його всігда держав замкнутим, а ключ носив із собою. З того чемодана так пахло! Я, було, потай притулюся до щілинки і нюхаю. А він одкриє його, набере скільки йому хочеться, замкне знову – і з хати, до якоїсь у гості… Мене не вгощав ніколи, мені була тільки кропива і «зінське щеня»... Аж раз бабуся рішила його обдурить, щоб добраться до того солодкого клада. Взяла ножичок і потроху ним розширила стулки чемодана. Старалася замок не зачепить, щоб не розламать, бо ж буде! Їй вдалося збільшити щілину настільки, що з того чемодана вже можна було витягти якусь канфетину, надовбати крихт од шоколадної маси (бо ж там усе було без обгорток, із конвеєра, полуфабрикати). Отак ми врем’я од времені й причащалися з чемодана дідового. Більше нюхали та лизали, чим їли, бо треба ж було брать незамєтно, потро-о-шечку, щоб дід нічого не заподозрив. Він був дуже недовірчивий, та що там казать – він сам собі не вірив...
Почав накрапати дощ. Ольга підвела голову – над ними стояла важка чорна хмара, мов кінський табун. Краплі густо зашелестіли в листі, щомиті голосніше. Пісок мокрів і темнішав на очах, сповзав до землі і зливався з нею. За кілька хвилин від майже святешної чистоти не лишиться й сліду. «Завтра поминальний понеділок, і тут буде знову темно – як у минулому», – подумала Ольга і зітхнула.
– Пішли, дочко, може, вдасться не дуже змокнути. Ми все, що треба, тут зробили, – мати поправила на голові хустку і хлюпнула брудною водою у бік рову.
Дощові краплі бігли по металевій поверхні щойно вимитого матір’ю хреста, наче були невдоволені її роботою й хотіли все переробити по-своєму; вони наздоганяли одна одну, що ближче до землі, то швидше, і здавалося, хрест плаче. Ольга знову відчула на собі погляд. Підвела голову – з облупленого хреста навпроти до неї темніли чужі очі, як два провалля, вимиті півстолітніми зливами. Він теж плакав. Десь голосно тріснула гілочка. Жінка механічно повернулася на звук: згорблена, вже мокра, материна спина віддалялася, продираючись крізь хащі старого цвинтаря, і ті гойдалися їй услід, наче щось хотіли сказати чи посварити всіма своїми прутиками за те, що їх потривожили. У порожньому відрі з-під піску дзвінко торохтіли, як м’ятне драже, краплі квітневого дощу. Впіймала себе на недоречній думці: «Добре, що вчора обсадилися, ця гроза – на врожай», – і швидко рушила вслід за матір’ю в бік дороги, на узбіччі якої, як у засаді, стояв голубий «москвич».
Батько нервово барабанив пальцями по керму і навіть дверей не одчинив. Мотор уже гув і, щойно жінки забралися в машину, вона рвонула з місця, мов кінь, уперіщений батогом. Батько скоса метнув у їхній бік дві блискавки:
– Довше не могли?! Чого там вошкаться?! Наче більше діла нема!
– Та, Вітю, та чого ти? – улесливо-примирливо прошепотіла мати.
Ольга втиснулася в заднє сидіння: вона добре знала, що захищатися від батькового гніву – марно, що найкраще – перетерпіти мовчки. Знала про це й мати, але цього разу вирішила не змовчати.
– Воно так кажеться, Вітю, шо там нема чого робить. Як-не-як – чотири могили… – намагалася пояснити.
– Ага! І ти на всі крайня, суко! – гарикнув батько і додав газу.
Ольга скрипнула зубами од безсилля, але зважилася ризикнути:
– Батьку, не лайтеся. Ми ж не десь, а на кладбищі були.
– А ти сиди мовчки, грамотна! Два часа удвох чухалися там! Уже давно пораться пора, а я тут сижу як дурак і жду вас!
– Ну чого ти… – мати заплакала. – Ну а хто ж це зробить? Це ж раз у год!.. Я одна на всіх… одна… Це ж мій рід, Вітю… Не лайся, прошу тебе, молю... Мертві не винуваті… А як і винуваті, то шо вже зміниш? А все’дно од людей треба хоч трохи... шоб не стидно було… Ти ж усе понімаєш…
– Шо тут понімать! Діди, баби, прадіди – то вже далеко! Мій батько десь під Москвою лежить – не знаю й де. Так шо мені – должно буть стидно? Про живих нада думать!
– Та нада… про живих, – мати шморгала носом. – І про мертвих нада… Лежали б тут твої – коло них були б… А попораться встигнемо, де ж ми дінемося….
Сварка стихла тільки біля двору. Ольга шмигнула в хату і забилася в дальній куток. Наревівшись од душі, вона провалилася в важкий сон.
…Батько гнався за матір’ю, а вона, лементуючи на весь куток, тікала через двір до хвіртки, хапала клямку, натискала на язичок, а він «заїдав». Батько наближався; асфальтована доріжка злякано добігала до паркана і випорскувала з-під нього на вулицю, – залишаючи матір битися грудьми об штахетини хвіртки, що чомусь не відчинялася. «Мамо, мамочко!» – верескливий крик маляти з порога прозвучав голосніше за жіночий лемент і несподівано для обох. Батько спинився, мов наткнувся на стіну, що враз постала перед ним, і важка дошка глухо, майже без звуку, бухнулася в густий спориш; мати завмерла, притулившись спиною до холодної клямки, і та вгрузла в її опасисте тіло. Півколом обминаючи доріжку, на якій укляк батько, дитя лопотіло пухкими ніжками по траві до матері; мокрі штанці липнули до сідничок, а зарюмсане личко перелякано, але невідривно тримало поглядом батькову постать, наче знало, що поки воно дивитися, він не зрушить з місця. Дитя бігло й кричало, а сонце тим часом намацувало променем, як сліпець костуром, дорогу в червневе небо і повільно здіймалося знайомим шляхом уверх, не зустрічаючи перешкод…
Ольга знала, що це сон, бо він снився їй не вперше, та лише тепер вона змогла розібрати, що шепотів батько, проводжаючи поглядом дитячу постать. Напруживши зір, вона, як німа, прочитала по його губах: «З-і-н-сь-к-е-щ-е-н-я», – і злякалася, що не зможе прокинутися ніколи.
