Нині хочу розказати , про події в Улючі у 1946 році, про які розповідає Пан Ярослав Холявка, а розповідь доповнює його жінка – дружина, Софія. Панство Холявки це діти Улюча, що тепер проживають у Сяноці.
Панство Софія і Ярослав Холявки були і є організаторами з першого по цьогорічній З’їзд Улючан. Завдяки їм і людям того змісту, що вони улючани приїжджають на землі своїх предків, щоб відвідувати і відзначати чергові роковини спалення польським військом такого гарного і великого села, яким був Улюч. Нині, в часах Інтернету, про історію, красу та релігійно освітню діяльність того села може дізнатися кожна людина. Але є епізоди з життя Улюча, про які знають лишень ті, які їх пережили. Багато хоч маленьких, а як важливих подій для майбуття нашого села, а тим самим і нашого народу забрали з собою наші предки, коли йшли на вічний спочинок до Господа. Я пробую виловлювати від живих свідків історії все, що можливе, щоб не відійшло воно в забуття і давати читачам під роздум. Про такій спогад я розкажу всім вам також нині. Послухайте спогадів Панства Холявків які думками входять в пам’ять, в якій зберігали свої молодечі епізоди життя, що мали місце в Улючі. Їм в ті жорстокі часи було по кільканадцять років і трагедія тих років їм по нинішній день жива.
Прийшло польське військо до Улюча і почало палити хати. Хати в Улючі в більшості були криті стріхою – соломою. Тут я наведу як це мало місце з хатою моєї жінки Софії. Жовніри кинули гранату в стріху її хати і скоренько ціла хата ставала в огню. Ти не оглянувся , а тут була хата, і вже її немає. Її мама скочила до хати, винесла з неї перину і встигла випровадити корову на зовні. Тут треба сказати що тодішні хати були так будовані що хата лучилася з стодолою (клунею). Скоро згорів дах хати і заломився а все що було в хаті пішло з вогнем. Коли згоріла хата, їх прийняла сусідка – Кровячка і там перезимували. В тому часі в Улючі панував тиф. Він дуже заразливий , а лікуватися не було змоги, бо не можна було поїхати хоч би до сусіднього села за Сян, чи до Сянока по які-небудь ліки. А і не було ні часу, ні чим, а і люди боялися, щоб поляки їх не повбивали. Це були страшні часи. Щоб їх пережити, то надія була тільки в Єдиного Бога. Іншого порятунку не було. На цей же згаданий тиф переважно умирали старші люди. Доля моєї жінки була така. Сусідка взяла, щоб переховати мою жінку і її брата та маму. У той час незабаром захворіла також ця сусідка і сусідки її мами, коли пішла що-небудь занести до пиття хворим, бо хворі на тиф мали велику гарячку і їм дуже хотілося пити. Занесла її так звану в Улючі “ябчанку”, тобто юшку з сушених яблук, а іншим разом хоч би ковток холодної води, щоб зволожити губи. І власне бувши там, також заразилася і захворіла її мама. Захворіла , лежала, а моя жінка зі своїм братом ходили коло неї і доглядали. Якийсь час вона говорила з ними, а потім тільки дивилася на них а з її очей стікали сльози що сповіщали кінець земного життя. Люди, які були обізнані в тій хворобі говорили, що людина, яка переживе скількись там днів в тій хворобі, (говорили скільки, але не пам’ятаю), то буде жити. В неї це була остання ніч, яка давала надію. Раннім ранком, коли когути запіяли , мама “захрипіли” і віддали Духа Богові. Померли . Щоб пережити забракло їм того одного дня. Зося, моя дружина зараз з ранку пішла до своєї “тютки”, бо так в Улючі звали тітку, що жила на “Шовтистві”- то там де тепер стоїть хата Яворницьких, щоб дати знати о, що померла її мама. “Шовтиство” – то частина Улюча в його центрі. Так зараз вуйки прийшли , з дощок збили труну і завезли на Дубник конем, який один на той час в селі залишився, бо всі коні польське військо забрало. Хоронив її отець Гривняк, який прийшов на нашу парафію після смерті пароха Солтикевича. Він прийшов десь з Вари. Це був старший віком і досвідом священик. До Улюча не давали молодого священика, бо то була велика знана і заслужена парафія. Цей похорон мав місце пізньої весни 1946 року. Тут власне ми поставили той хрест. А той другий хрест, то хрест на могилі моєї жінки брата, якого після спалення хати пригорнула друга тітка. Але і цю хату спалили поляки, які прийшли в невдовзі. Треба знати, що Улюч палили тричі. Тоді їх всіх пригорнула родина Полянських. То була польська родина. Це була одна з багатших родин. Вони на там той час вже мали “кіерат”, тобто кінний привод . Вони мали вже молотарку до збіжжя, яку приєднували до того ж кіерату. Коли стався той неспокій в Улючі, ця родина поляків боячись що українці будуть мститися на поляках за спалення села втекла за Сян, на польську сторону.....
Вертаючи до скоріше сказаного ось одна тітка взяла Зосю до хати на Шовтистві там де стояла нова школа. ....
Помер вуйко. Померла тютка, померла Кася, що то повернула з Німеччини, яку німці коли прийшли до Улюча забрали на примусові роботи. Помер також Іван, який повернув з робіт в Німеччині. Він був привіз вертаючи до Улюча багато різного роду одягу. Коли помер, його одягнули в гарний одяг привезений з Німеччини. Вони всі лежали в хаті згаданого скоріше Полянського. Іван в збиті з дощок труні а хворі біля нього. Коли прийшли поляки з Вітрилова, як говорив Микольо..., то з померлого Івана гарне вбрання стягнули, а нього, вже мертвого в тій же труні ще застрілили. Як кажуть ті, що пам’ятають жорстокі часи , то він мав три смерті – помер на тиф, був застрілений поляками і через тих же поляків спалений в хаті. Поляки підпалили хату разом з тими ще живими хворими які лежали біля нього. Тим двом хворим вдалося якось вискочити на ґанок з хати яка горіла і врятуватися виповзаючи на можливо безпечну віддаль. Тих врятованих хворих на тиф хлопців люди помістили в хаті іншого Полянського, також поляка. Люди боялися доглядати хворих, щоб себе не заразити. Коло тих хворих доглядала Ганця Окряк , жінка Василя Холявкі , того як його називали “Василь без ручки”. Вона дякувати Богові не заразилася. Ганці мама і Зосі мама то сестри, бо Окряк женився два рази. В сорок шостому році нова влада робила ладанки і вивозила людей в Радянську Україну.
Робили збори в селі Добра (бо Улюч був вже спалений). Збори вів гарною українською мовою якийсь мабуть енкаведиста який говорив: Люди, ви виїжджаєте на Україну, там вам буде добре, там ніхто не буде вас переслідувати чи карати, а тут поляки будуть знущатися над вами, будуть вас вбивати. Якщо ви тут залишитеся, то ми вам не будемо в змозі в чим не будь допомогти. Але люди з Улюча не були вже такі дурні. Вони пам’ятають я у 1939 році прийшла радянська влада і говорила, що від нині вже більше польські пани не будуть вас переслідувати і знущатися над вами. Тепер буде свобода. Вся земля буде ваша. Деякі думали, що так фактично і буде. Але переконалися, що це була тільки пропаганда. Коли встановили в Улючі свою владу, зараз розпочалися переслідування і арештовання і вивізка у Сибір. Люди вже були освідомленні з руською свободою. І таке то було.
А тепер вертаючи ще до попередньої думки. Один з тих хлопці з часом помер, а другий Никольо, ще живе по нинішній день десь біля Тшцянкі у Велико польському воєводстві. Їх вивозили у 1947 році разом з Добрянинами, тобто жителями села Добра, яке біля Улюча . “Ось про ці події я хотів сказати для потомних. Так на могилах, де спочивають рідні моєї дружини Зосі я поставив хрести, щоб говорили тим, які будуть відвідувати будуть нашу старовинну церкву на горі Дубник, що тут також лежать улючани, а їх доля була яка була”. Так закінчив свою розповідь Пан Ярослав Холявка.
Це є чергова картина історії Улюча, нашої історії.
З повагою Василь Шляхтич
