Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2616
Творів: 47773
Рецензій: 92636

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Горор

Старі гріхи

© Уляна Галич (Консуело), 05-07-2011
                                                                               – 1 –
Пляшка пива в його руці була не першою і, далебі, не останньою. Ковток… іще один… Хмільний напій додавав упевненості й приємно бадьорив, проте позначався на координації рухів. І на ясності мислення, певна річ. Не те, щоб дуже, але трохи. За звичайних обставин. Проте сьогодні ясність мислення покинула Сергія. Більше того – сьогодні вона його навіть не цікавила. Тож пиво пішло на користь. Правду кажучи, чоловік гадав, що не завадило б і щось міцніше, проте в неї більше нічого не було. Він перевірив. Навіть двічі. Хоча наперед знав, що нічого не знайдеться. Це виглядало жалюгідним – власне, це й було жалюгідним, але… Можливо, комусь в подібній ситуації й не потрібно було б вдаватися за допомогою до алкоголю. Можливо, якомусь холоднокровному покидьку. Але ж не йому. Ні, йому напевно ні. Сергієві стало себе жаль.
Він сидів на її кухні – гарно відремонтованій просторій кухні, оснащеній сучасною побутовою технікою (холодильник з величезною морозильною камерою, мікрохвильова пічка, блендер, те-се), – пив її пиво, цілих чотири пляшки,а потім іще одну, і думав. Ремонт було зроблено не за його кошти, що не могло не тішити. Будинок був її спадком від покійної бабусі, з походження польської аристократки чи щось подібне, а от гроші… де вона їх брала, він не знав. І ніколи особливо не цікавився. Хоча за теперішніх обставин, мабуть, було б краще, якби вона сильніше залежала від нього. Але ж ні… Ця хвойда ніколи не просила у нього грошей, відмовлялася навіть від дорогих подарунків. Щоправда, їхні уявлення про дорогі подарунки могли дещо розбігатися, але хіба це мало якесь принципове значення? Натомість важило те, що її з ним нічого – майже нічого – не пов’язувало. Вона сама так говорила, не раз. І це, звісно, було правдою.
Усвідомлення цього факту чомусь завдавало болю.
Біль.
Сергій добре знався на його природі, він любив завдавати болю іншим живим істотам, починаючи від настромляння цвіркунів на соломинки в дитинстві, до пари сталевих наручників й шкіряного канчука в нижній шухляді шафи. Звісно, вона не знала про ці останні захоплення – їх демонстрація призначалася для інших, більш мовчазних та люб’язних свідків. Як і деяке інше причандалля, значно серйозніше. Маленькі блискучі іграшки з гострими лезами, наприклад. О, він усе про них знав… Вони мали певну владу над ним. Але коли в його житті з’явилася вона, ця влада значно послабшала. Сергій міг би навіть цілком звільнитися від її впливу, повикидати свої забавки на смітник і зажити нормальним життям. Іноді він про це мріяв – у ті, перші, ночі поряд із нею. Це були хороші часи – коли він іще міг про щось мріяти. Смішно було зараз про це думати, але ще два місяці назад Сергій збирався їй освідчитись. Хотів звільнитися від усього цього, переймався тим, що не гідний бути її супутником.
А зараз… Зараз усьому настав край. Вона сама так захотіла. Сама.
Сука.
Її треба було покарати. Маленька сіроока сучка заслуговувала на покарання.
Сергій вперше за весь вечір посміхнувся. Його посмішка виглядала не більш божевільною, аніж кудлатий Ейнштейн з його висолопленим язиком на плакаті. Чорно-білому плакаті, що висів на її стіні. Той самий Ейнштейн, який вигадав теорію відносності. О-о… він, певно, мусив бути великим дурисвітом, той старигань. Проте щодо відносності не помилявся. Усе в цьому світі було таким відносним… Смерть, до речі, теж. Сергій знав це напевно, попри те, що більшість були схильні вважати її єдиним існуючим абсолютом.
Пиво у пляшці несподівано закінчилося. Пора було зав’язувати з усією цією філософією. Сергій уже знав, що саме повинен зробити. Залишалося дочекатися її повернення.

                                                                              – 2 –
– Піди до неї. Вона поможе, – сказала вчора Ганка, коли вони вдвох поверталися з прачки, надриваючи руки важкими вербовими кошиками, наповненими свіжовипраним біллям. Цьотка Зоя трохи відстала, аби попліткувати з якоюсь знайомою, і дівчата змогли поговорити відверто.
– Ні. Як можна… Це ж гріх. – Ядвіґа виросла в суворій католицькій родині, її татуньо працювали в пана грабйого головним лісничим, – побережником, як вони казали, – і з вихованням дітвори особливо не панькалися. Хоч загалом в очах пересічних селян Ядзя могла вважатися ледь не панночкою, її життя нічим не відрізнялося від життя інших сільських дівчат. Окрім того хіба, що вона вміла писати й читати польською та українською мовами, співала в костельному хорі, й кожного року на Різдво прикрашала у «великій хаті» високу, аж до стелі, смереку.
Ганка, натомість, росла здебільшого по наймах, її сім’я ледве зводила кінці з кінцями, майже всі зароблені гроші дівчина віддавала матері – тож, природно, не мала й близько таких гарних шовкових стрічок, угорських черевичків і лляних сорочок, як заможна подруга. Зате мала набагато більше свободи.
– Ти ж все одно постійно про це думаєш. То хіба не гріх? Ліпше вже один раз зробити…
– Не знаю. Страшно якось.
– Всім спочатку страшно. Але ж помагає…
– Як ти така мудра,чому сама до неї не підеш?
– Бо не хочу.
– Як то – не хочу? Всі хочуть, – Ядвіґа дещо насмішкувато глипнула на подругу, але тій,схоже, було байдуже до її шпильок.
– А я – ні.
– Знаю я, чого ти так кажеш… Це через того чорнобрового пана професора з руської школи, атож?
– І зовсім не через нього. Що мені з ним? Навіть не побалакаєш. Він такий пихатий, надутий, як сич. Та й у нього жінка є, сама знаєш.
– Сама ж мені казала, що жінка – не стіна, – Ядвіґа вже не сміялася, їй було направду шкода колєжанки. Ганка, певна річ, думала, що ніхто в селі не здогадується, як вона сохне за вродливим шкільним учителем. Але ж хіба таке приховаєш? В селі давно всі про це знали, але, за великим рахунком, пліткувати тут не було про що. Ганка десятою дорогою обходила школу і вчительський будинок.
– Ядзю-Ядзю… Чув би тебе наш панотець, щоб він про мене подумав? – Ганка вже близько року служила в старенького ксьондза Єжи, і дуже переймалася його повагою до себе. Чомусь дівчина прив’язалася до цього вічно всміхненого дідка в потертій сутані.
– А що б він подумав, якби чув, що я збираюся до неї? – заперечила Ядвіґа.
– То інше. Вона людям помагає.
– Вона ж відьма, Ганю. Молиться чорту, цілими ночами не спить, ворожить… а карти в неї з людської шкіри, кажуть. І кіт у неї… балакає.
– Ото дурна. Не може бути, що б ти в це вірила. То все ж баби брешуть, як ніби нічого їм більше робити.
– Кажуть, вона стара-престара. Ніхто не знає, скільки їй років… – замислено протягнула Ядвіґа.
– Ага. А ще в неї зуби золоті.
Дівчата перезирнулися і порснули веселим сміхом. Все ж вони були такими молодими, повними життя. А старість, смерть, уся ця морока з потойбічним світом – все це було таким нереальним і далеким…
– То ти підеш до неї?
– Можливо.

Ядвіґа була найстаршою дитиною в сім’ї. Крім неї, ще були менші Стася та Яньо. Стася мала на цілих два роки менше старшої сестри, проте минулої осені вийшла заміж за хорошого хлопця з повітового містечка. Скоро в них мала народитися дитинка. Після весілля Стася навідувала батьківський дім досить рідко, а зараз і зовсім перестала. Янко готувався вступати в гімназію, цілими днями просиджував за своїми книжками, і батько йому не перечив. Ядвіґа залишилася єдиною опорою матері на господарстві. День у день вона робила все,що від неї очікували, і навіть більше. Не те, щоб їй це набридло, але…
Питання було в тому, скільки часу це ще продовжуватиметься. Скільки часу це може продовжуватися? Ядвіґа не знала напевно – але думала, що досить довго. Все на це вказувало. Якщо тільки вона нічого не зробить. Не зважиться…
Вона ж була гарною, розумною дівчиною, та ще й з хорошим приданим. Можливо,навіть занадто гарною чи занадто розумною. Може, саме це й стало причиною того, що сільські залицяльники обходили її стороною.  Чи просто вона була занадто перебірливою свого часу.
Незаміжня дівчина у двадцять чотири  роки на селі вважалася старою дівкою. А вже після двадцяти п’яти їй нічого не залишалося, окрім як бавити малолітніх племінників, бо своїх власних дітей можна було більше не сподіватись. Звісно, якщо говорити про законне народження.
Але Ядвіґа хотіла дітей. Щонайменше, двох. І, звичайно ж, вона не хотіла, аби їх називали байстрюками. Навіть позаочі.
Тому вихід був тільки один…
Якомога швидше вийти заміж.

Двері відчинились тихо-тихо, не скрипнувши й разу. Чомусь Ядвіґа чекала, що вони мусять страшенно скрипіти. В хаті було темно, наче в ямі. Пахло сушеними травами і димом.
– Ти прийшла. Я чекала на тебе ще місяць назад, – від несподіванки Ядвіґа здригнулась, почувши її голос. Голос лунав просто з темряви – наче то розмовляла з нею сама пітьма.
– Я… Ви… – Ядвіґа не знала, що й сказати, тому просто привіталась. – Добрий вечір.
– Вечір добрий і тобі, файна дівчино. Заходь, не бійся.
Ядвіґа переступила поріг. Очі поступово звикли, і дівчина вже могла розрізняти обриси печі, широкого столу, лави. На лаві сиділа ворожка, закутана в грубу вовняну хустку.
– Прийшла. Таки надумалась, – вона огидливо захихотіла, і Ядвіґа відчула, як поза шкірою розповзаються мурашки. – Таки прийшла, хоч знаєш про гріх і золоті зуби.
Ядвіґа раптом зміркувала, що стара кепкує з неї. Так, тут не могло бути сумніву. Схоже, ця баба взагалі давно зсунулася з глузду – цього слід було чекати. В дівчини майнула думка про негайну втечу з цієї клятої халупи. Та раптом божевільний деренчливий сміх припинився.
– Я зроблю те, що ти хочеш, дівчинко. Але ти маєш знати, що це не буде задарма.
– Я знаю.
– Я кажу не про плату для себе. Та й платити доведеться не тобі, розумієш?
Ядвіґа заперечно похитала головою, хоч навряд чи стара помітила цей жест в навколишній пітьмі.
– Не дуже.
– Твій вибір, дівчино – то чужі сльози. Багато сліз, і за них треба буде заплатити. І за тягар чужої провини так само. Він любить іншу, затям. І по своїй волі ніколи її не кине. Ти розумієш, чого хочеш? Я маю тобі сказати. Те, що ти задумала – великий гріх. Рано чи пізно він впаде на голови твоїх дітей, або дітей твоїх дітей… – голос ворожки зненацька зміцнів, набув якоїсь фатальної, пророчої потуги.
Ядвіґа намагалася розгледіти вираз обличчя старої. Марно. В темряві лише поблискували її очі та хижа посмішка.
– Якщо ви мені не поможете, дітей у мене просто не буде. А гріх… потім відмолю.
– Що ж, я знала, що не зможу тебе переконати. Я бачила багато таких, як ти. Ну… най так і буде. Що ти маєш для старої баби?
– Ось. – Ядвіґа простягнула їй мішок з живою куркою, який принесла з собою. – Мені сказали, що…
– Біла?
– Так.
– Добре. Сідай он там, біля печі. Я зараз прийду.
Ядвіґа сіла. Стара вийшла у сіни, забравши мішок з куркою. Двері вона за собою зачинила, але не дуже щільно, залишивши вузьку шпару, крізь яку пробивалося світло. Потім щось захрипіло, забулькало, з сіней долинув якийсь ледь чутний шепіт. Чомусь дівчина не хотіла думати про те, що ворожка там робить з її куркою. Не хотіла, але разом з тим їй було так цікаво… Так страшенно цікаво, що кортіло тихенько піднятись, пройти навшпиньках до дверей і зазирнути в щілину, бодай одним оком. Зрештою,що такого страшного вона могла там побачити?
– Навіть не думай, – Ядвіґа виразно почула голос старої у себе в голові. – Тобі це ні до чого, повір.
Вона повірила.
Потім все закінчилось. Досить швидко. Все закінчилось саме так, як мріяла про це Ядвіґа. І врешті, навіть можна було сказати, що всі вони жили довго й щасливо. Ну, майже всі.

                                                                               – 3 –
У вікно сяйнули фари автомобіля, тихо промуркотів заглушений двигун. Шурхіт шин по всипаній гравієм доріжці, – Рита загнала авто в гараж.
Нарешті. Вона повернулася додому.
Чекати залишалося зовсім недовго. Якихось кілька хвилин. А потім – він вчинить, як завжди. Паралізує волю своєї жертви, підкорить її собі, й добряче розважиться. Тіла доведеться позбутись, проте це не важливо. Про це він подумає потім. А зараз… Вона була вже зовсім близько, Сергій це знав. У повітрі війнуло її парфумами. У якусь мить з глибокого присмерку свідомості прорвалося щось, колишнє й абсолютно зайве. Довелося нагадати собі, хто вона і що саме зробила.
За мить все знову стало добре. Все йшло, як треба.
Сергій почувався прегарно, от лише трохи напружився. Мимохіть глянув на власні руки. Вони більше не тремтіли. Він був готовий покарати цю малу погань, яка зважилася зрадити його. Атож, покарання за зраду мало бути якнайсуворішим – для прикладу іншим, подібним до неї зрадливим хвойдам. Сергій завжди любив такі моменти – він почував себе наче хижак… вовк, що засів у засідці на здобич, яку-небудь дурну кізочку. Ось вона, нічого не підозрюючи, гасає соковитими луками, пасеться, дихає свіжим вітром, в той час, коли у затінку старих кленів її підстерігає смерть.
Рита відчинила двері передпокою і прислухалась. Тихий, ледь вловимий звук його подиху доносився з кухні. Густо пахло пивом – схоже, він спустошив її запаси. Рита вдоволено посміхнулася і впевненим кроком попрямувала на кухню.

Він побачив її не відразу – вона могла б його прикінчити просто в цей момент. Але Рита збиралася трохи погратись. Вона виступила з темного боку і він її нарешті зауважив. Очі Сергія спалахнули колишнім вогником, проте лише на коротку мить. Він зробив ще одну спробу, іще… Дарма. Вона продовжувала наближатись, а він нічого не міг вдіяти. З жахом чоловік зрозумів, що втратив над нею контроль. А можливо, він його ніколи й не мав. Авжеж, було схоже саме на це.
– Привіт. Ось ти де, – вдавано весело привітала Рита колишнього нареченого, мовби не помічаючи його зусиль.
– Привіт, кохана,– прохрипів Сергій, з останніх сил намагаючись зберегти рівновагу.
– Приємно, що ти нарешті відвідав мене, – посміхнулася Рита, – либонь, сумував? Бо я сумувала.
Сергій зненацька усвідомив, що не може поворушити ані найменшим м’язом свого тіла.
– Як тобі пиво, до речі? Не зауважив ніякого дивного присмаку?— Її очі набули дивовижної глибини, зараз у них справді можна було втопитись.
Чоловік відчув, як втрачає притомність і тихо осунувся зі стільця на кухонну підлогу.
Рита якийсь час спостерігала за знерухомленим тілом внизу, розмірковуючи.
Ну, хіба ж вона була винною в тому, що він виявився таким самим покидьком, як і всі попередні претенденти на її руку та серце? Навіть ще гіршим за них, в якомусь сенсі – хоча вона й уявити не могла, що таке можливо. Два місяці назад Рита довідалась, хто такий насправді її коханий Сергій, за якого вона вже всерйоз збиралася заміж. Хто він такий і  як проводить вільний час, зокрема. Ну, й про деякі таємниці його чарівної шафи, яка, на жаль, не вела в ніяку паршиву Нарнію.
Потім знадобилося ще трохи часу, щоб відчути небезпеку.
І ось він тут, і вона зробить із ним так, як завше чинила з будь-яким джерелом небезпеки – нейтралізує його.
Що з того, що їй приносив задоволення цей процес? Вона все чинила правильно. Завжди, починаючи з самого початку. Що з того, що Рита якогось вечора, кілька років назад, скуштувала одну особливу  печеню, приготовану за екзотичним рецептом – і відтоді так і не змогла забути її смак. Що з того, що заробляти на життя їй доводилося доволі дивними речами? Рита була просто самотньою молодою жінка, якій дуже не щастило з чоловіками.
Вона дістала з комоду набір своїх першокласних кухонних ножів, спробувала гостроту леза кінчиком вказівного пальця. На ніжній шкірі виступила крапелька крові. Рита змила її водою з-під крану і витерла руку полотняним рушничком. На тканині залишилася невеличка брунатна пляма. Рита невдоволено скривилася. Вона терпіти не могла власної крові.

                                                                               – 4 –
– Ні, ну нехай хто-небудь мені тепер скаже, що я цього не передбачала.
Стара-престара жінка у вовняній хустині кинула косий погляд в бік принишклого приятеля, невдоволено змела зі столу дивний пасьянс і перетасувала колоду. Одноокий плямистий кіт знічев’я спостерігав за її рвучкими, роздратованими рухами. Можливо, якби захотів, він сказав би їй, що дратуватися немає причин і все йде до кращого в цьому кращому із світів.
Або що все на світі відносне, як з’ясував колись один божевільний вчений.
Але цього дня в кота, схоже, був мовчазний настрій. Він просто сидів і дивився, як злітають в повітря квадратні жовтуваті карти з дивними малюнками, і як бабині пальці спритно підхоплюють їх посеред цього польоту, знову й знову…
– Що ж, добре те, що цей рахунок уже сплачено. Кінець. Хоч усе може бути. Ніколи не знаєш напевно…  Гріхи, милий. Старі гріхи найстрашніші. У них занадто довгі тіні, – прошепотіла стара. – А я ж  її попереджала.
Карти востаннє злетіли над бабиними долонями, і врешті впали на стіл ідеальним півколом.
– Отже, подивимось… – вона ніжно, майже любовно торкнулася першої карти. Її поверхня була такою приємною на дотик, їй не ніколи не набридало це відчуття. – Хто до нас навідається сьогодні?
Кіт знову промовчав. Зараз говорили карти, все так, але насправді він уже знав.

Надворі зовсім тихо пролопотіли легкі дівочі кроки, та чутливе котяче вухо заввиграшки вловило їх,так само як і тривожний подих у сінях. Відтак  чиясь непевна рука штовхнула двері до хати, й вони широко розчахнулися.
На порозі бабиної оселі стояла Ганка, та сама Ганка-наймичка, з кулястим клунком під пахвою. Можна було помітити, як в ньому всередині щось потроху вовтузилося. Кіт мимоволі облизнув писок. Він уже досить давно нічого не їв.

– Прийшла? Я чекала на тебе ще місяць назад, – прошамкотіла стара, навіть не розібравши достоту особу відвідувачки. Та це й не мало значення, якщо добре  поміркувати.
Жодне слово або вчинок тут, у цьому місці більше не мали значення  – сюди приходили, щоб змінити долю. Чи, може, це доля приводила їх сюди, аби змінитись? Хтозна. Та кіт чомусь підозрював,  – принаймні, так йому здавалось,  – що вся ця гра – тільки велике ошуканство.  Адже ніколи й нікому змінити нічого не вдалося. Насправді все було вирішено наперед, а ким  – того кіт не знав. Врешті, він був просто котом.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Victor Artxauz, 10-07-2011

Класний горор

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 06-07-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 05-07-2011

Складне переплетіння доль...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 05-07-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0695300102234 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …