* * *
Мене немає… Я є... Від вітру до вітру, він подиху до подиху тече світ... Лишається майже вічність, майже прожита... мною, нами – відбитками єдиного потоку життя...
Сьогодні небо розказує нову історію. Вона завжди інша, інколи картина повторюється, але для очей різних глядачів.
Дивно й легко від того, що частинка світу, де я є, походить на місце, де інших немає... а вгорі шукають притулку найчистіші думки й птахи... Без крихти страху м’який білий небесний дим перетікає з однієї форми в іншу... Знаєш, тільки на Землі здається, що все передбачуване, логічне, обмежене, в небі все по-іншому: небо - справжнє!
* * *
Настає момент, коли залишаєшся один... Ні, поруч живуть мільярди інших людей…на жаль, серед них почуваєшся одиноким. Ми ж усі кудись прямуємо… Часто хтось так і не повертається один до одного. Буває, миттєвий спогад допомагає долати відстані, стається, що він і прокладає між людьми вічні дороги. Чиєсь життя міняє напрямок, цілі, цінності, чиєсь життя закінчується… На кожного чекає свій час самотності. Він триває для всіх по-різному довго…
Я дивлюся на вулиці з вікна своєї квартири, помічаю сотні дрібниць, розумію деякі з них і майже не відчуваю часу, віку, масок, ігор… Я один… Тільки тепер я починаю по-справжньому бачити…
* * *
Зима, голі дерева й восьмий поверх…Я бачу тебе! Ти не сховаєшся від мене! Так, ти, незнайомцю! Здається, ти спішиш і когось шукаєш поглядом? На перехресті пусто – нікого. Ти зупинився, обернувся. Хтось тебе покликав? А, от же Вона! Усміхнена, йде, здається, злітає! Ти вчасно піймав Її і тримаєш за руку. Аж видно: все ж не просто так…Ще двоє сьогодні – щасливі!
… Ти з нею і я проводжаю вас, таких дотепних, поглядом… Напевно, Ти зараз говориш щось приємне своїй милій: навіть я відчуваю, як Вона на Тебе дивиться й усміхається. Зараз мені багато чого згадалося… Було… А Вас уже не видно. Вулицею гуляє зима. У кімнаті на восьмому сидить дивак і дивиться у вікно. Якось усе застигло.
* * *
А, між іншим, - понеділок і вечір безлюдно горить ліхтарями. Вдень було порівняно тепло: перехожі не куталися, як раніше, й ніби дуже не спішили. Навіть один, гарячий, йшов розхристаний, без шапки… Його гріло, напевно, щось тепліше за одяг
* * *
У кімнаті стало темно… Я лежу на ліжку, а мій розум не спить... У думках продовжує жити світ по той бік цегляних стін і скла. Хтось мене колись запевняв, що сила думки неосяжна… Можливо…Я думаю зараз про життя інших людей, сотні тих, хто щодня впускали мене до свого світу. Вони навіть не підозрювали про це, а я мовчки спостерігав за ними з вікна своєї пустої квартири. Вони поспішали, запізнювалися, губили щось без кінця, сварилися… Майже всі були в полоні власних проблем, прямували туди, де їх хотіли бачити, де вони повинні були бути …День починався й закінчувався, знову починався, знову закінчувався, і я бачив уже добре знайомі обличчя й настрої: ти не виспався, а він запізнюється, хтось посварився з дружиною, а от вона сьогодні весела… А я лежу знову в пустій кімнаті й думаю про те, що в кожного з тих моїх незнайомих друзів свої загадки, власний майстерно вибудований світ, які я навряд чи розгадаю… Проте я щосили намагаюся уявити їх у хвилини найбільшої радості, і тоді я бачу їх справжніх – непередбачуваних, щирих, усміхнених, самовідданих, захоплених життям…
І тепер, вночі, коли безсоння безцеремонно вривається до мене, я подумки створюю світ щасливих людей, тих, кого бачу уже стільки днів зі свого вікна. Вони випромінюють світло й живуть у ньому, відчувають себе та інших, усміхаються один до одного, помічають і цінують дрібнички, з яких і складається справжнє життя… Я думаю про це …вкотре…
У цей час моя кімната не має стін, а самотність розчиняється у щасливому людському сміхові…і кругом – небо! Лише тоді, коли навчишся цінувати щастя інших, доля пускає до тебе твоє…
