Джеремі Фрейзеру дечого не вистачало. Тобто, не дечого, а багатьох речей. Причому не вистачало настільки, що він міг би по праву зайняти місце в еліті Спільноти Меланхоліків, куди, як відомо, можуть потрапити тільки найбільш обездолені і скривджені життям, людьми і навіть речами. Але, на жаль, Спільноти тоді ще не існувало, що позбавляло його і цієї гіпотетичної втіхи.
Він був холостим і, на відміну від усіх знайомих, не мав не те що декількох, а й однієї подруги. З житлом йому не щастило, він постійно переїжджав з місця на місце. Він мав достатньо знань і умінь, щоб заробити на власну оселю, але з місцем роботи йому не щастило ще більше. Близьких родичів, правда, з ним в одному місті не проживало, але цей плюс – виняток. В лотереї йому не щастило не тільки виграти, а й просто придбати білет через обмеженість їх тиражу і невміння штовхатись.
Але Джеремі знав, що усе це – не головне, хоча й не заперечував важливості зазначеного вище. Він знав, що по-справжньому бракує йому лише одного, відсутність чого була причиною усіх невдач і прорахунків. Отримавши це, він знайшов би своє щастя, це було ключем від його персонального входу до раю. Можливо, цей вхід не був парадним, але чи не байдуже як туди потрапити? «Ціль виправдовує шляхи», - підказував йому схильний до перекручування прописних істин внутрішній голос.
Цей голос був його карою і спасінням, він докучав і допомагав одночасно. Звідки і коли він з’явився, кому він справді належав, Джеремі не знав. Одне йому було відомо: голос був дуже єхидним, але саме він і підказав йому рішення усіх проблем одразу. Голос вказував на завітний ключ, але не казав головного – звідки його взяти.
Джеремі сидів у своїй лабораторії зі скляними стінами, де досліджував механізм зміни настроїв у лабораторних мишей за допомогою невеличкої катапульти, боєприпасами до якої були власне миші, і маленької підзорної труби – щоб відстежувати траєкторію мишачого бігу після попадання у м’яку надувну перешкоду. Кожен результат він старанно записував.
Коли миша № 102 була зафіксована для пострілу, Джеремі помітив, що до входу в його акваріум прямує миловидна шатенка.
«О ні, знову! Знову почнеться», - у розпачі подумав артилерист Фрейзер і не помилився.
«Зупини час! Зупини час і приведи себе у порядок! Зачеши на бік волосся, зітри пляму з руки, придумай ефектну фразу, щоб зустріти цю дамочку! Катапультуй кляту мишу подалі, жінки їх бояться! Це твій шанс не їсти більше яєчню і напівфабрикати вранці і ввечері! Посміхайся. Будь впевненим. Приготуйся. Зупини час і приготуйся, я сказав!», - віддавав команду за командою внутрішній голос.
Джеремі розгубився, як завжди, коли доходило до розмов із протилежною статтю. Часу йому вистачило лише на те, щоб розтерти пляму по всій долоні. Вони увійшли, шатенка і керівник Джеремі, пан Алекс.
- А тут, пані Грінн, у нас відділ дослідження подвійно-дипольної хуморофренії. Не дуже цікаво звучить, а виглядає зовсім нудно, тому, якщо ви не проти…
- Ні, мені потрібно оглянути все. Доброго дня, пане… Пане? Закляк він, чи що? Чи це піддослідний?
- Не зовсім, пані Грінн. Це Джеремі Фрейзер, наш молодший науковий співробітник.
- Ясно. А що тут робить ця миша?!
- Я… я можу її катапультувати, якщо…
- Я вас зараз усіх тут катапультую! Ви ж мені казали, що не знущаєтесь над тваринами!
- Ми… ми і не знущаємось. Пан Фрейзер просто жартує, втім, як завжди, невдало. Бачите, як він безглуздо посміхається весь час? Ходімо далі, пані Грінн, - і, взявши її під руку, негідник Алекс повів її до виходу, кажучи при цьому упівголоса, - ваша інтуїція вас не підвела. Цей юнак і справді у деякій мірі піддослідний… Ми досліджуємо унікальний парадокс невезіння, яке його переслідує, - обернувшись, він образливо усміхнувся Джеремі.
Фрейзер скрушно дивився вслід здоровим сніданкам і вечерям, які швидко віддалялися, сміючись над ним разом з Алексом. В черговий раз внутрішній голос був правий – він не встиг гідно підготуватись. Йому не вистачало однієї-єдиної дрібниці – вміння зупиняти час. О боже, як йому було це потрібно! Скільки б він всього встиг! І ніхто не зміг би захопити його зненацька.
- Агов, Фрейзер!
«Зупини час! Зупини його, обернися, відійди зі шляху наповненої водою повітряної кулі, яку в тебе від дверей кинув жартівливий колега. Не будь посміховиськом! Зупини час!»
Звісно, він встиг тільки обернутися і зустріти снаряд обличчям. Від дверей почувся регіт.
«О боже, як же зупинити час?!» - питав він, до пізньої ночі залишаючись у сусідній лабораторії, де вивчали телепортацію. Вже півроку він, нікому нічого не кажучи, так затримувався: вивчав літературу на цю тему і намагався проводити досліди. Він дійшов навіть до власної гіпотези про спорідненість зупинки часу і телепортації. Телепортувати річ, думав він, це все одно, що зупинити час, перемістити річ, повернутися на місце і знову запустити час. Але він знав, що його піднімуть на сміх, тому ні з ким цією думкою не ділився.
Він дуже стомився. Було пів на третю, і він вирішив не йти сьогодні додому. Він підвівся, широко поставив ноги, розвів витягнуті руки в боки, долонями із розведеними окремо пальцями догори, закинув голову назад і, дивлячись у стелю, вигукнув:
- Я хочу, щоб час зупинився!
Зупини час, Джеремі Фрейзер! Зупини, зупини його! Навчись його зупиняти!
- Але ж зупинити час неможливо, - сказав Прагматизм.
- Усе можливо! – виступили проти Романтизм і Оптимізм.
- Ха-ха, - подали голос Лінощі.
- Тихо, ви всі! – сказав Головний. – Ви знаєте, що не так давно був складений Рейтинг Нещасності. І, щоб ви знали, Джеремі Фрейзер входить у тисячу найнещасніших істот цього світу! При цьому, він – єдиний, хто хоч щось намагається з цим вдіяти.
- Бо всі інші у цій тисячі – буро-зелені водорості, - буркнув Сарказм.
- Але ж не можна на даному етапі надавати людині таку владу над часом і, відповідно, над простором і матерією, - сказав Здоровий Глузд, улюбленець Головного.
- Я знаю це і не збирався вчити його зупиняти час. Я вирішив допомогти йому по-іншому. Ми зупинимо час для нього самого. Коли його знайдуть нерухомим у лабораторії, Цікавість і Недовіра підштовхнуть вчених досліджувати зупинку часу, а не лише її наслідок – телепортацію. Років через 50 вони будуть на порозі цих знань і тоді (і не раніше) ми знову запустимо час Джеремі Фрейзера. Коли він оговтається, вміння обмірковано зупиняти час буде йому доступне, так само, як і всім іншим. Можливо, ефект зупинки часу назвуть його ім’ям. Все.
- Ха-ха, - за звичкою не стрималися Лінощі.
Професор Алекс-молодший прийшов сьогодні до лабораторії раніше за всіх. Він неквапливо поставив портфель на стіл, подивися на портрет діда, що висів на стіні, і зняв шубу. Повісивши її на вішалку, зроблену у вигляді людини, яка дивиться вгору, розвівши руки в боки, він підійшов до вікна подивитися на сніжинки, що повільно пролітали за вікном. День сьогодні буде не дуже насичений, втім, як і завжди. Позад професора невдало повішена шуба впала на підлогу. Він зітхнув і повісив шубу знову, цього разу обережніше.
- Ефект Джеремі Фрейзера, - процитував він улюблену приказку діда.
Дякую гурту Franz Ferdinand за пісню Jeremy Fraser та кліп на неї, які, власне, і надихнули на написання. Рекомендую.
