***
П’ятирічні дівчата уночі мусять спати міцно-міцно. Принаймні, якщо вони – гарні дівчатка. І не лише тому, що уві сні діти ростуть найшвидше.
Якщо діти серед ночі будуть не спати і комизитися, то й мами не зможе заснути. Звісно, дорослі вже не ростуть ні о півночі, ні о півдні. Але спати для них теж важливо. Бо якщо їм не щастить як слід відпочити, вони починають скаржитися на головний біль. Ще й бувають дуже сердиті.
А що гарно, як дорослі сердяться, та ще й за тиждень до твого дня народження?
Лора це добре розуміла, тому й старанно стулила повіки, коли мама зазирнула до її кімнати. А потім ще дівчинка чекала довго-довго, поки сили стало, перш ніж вибратися зі свого ліжечка. Осмикнула трохи завелику, але улюблену піджамку, густо всіяну дрібними сердечками. Прислухалася – здається, дорослі врешті заснули. І навшпиньках підібралася до столу, де лежав аркуш, розмальований квіточками й метеликами.
Схоже, пані фея поки що не з’являлася, аби дізнатися, чого в цій квартирі бажають на день народження.
Надька з дитсадка вчора сміялася. Мовляв, Лорка – зовсім мала, як вірить у якихось фей. Усі подарунки, насправді, купують батьки. А оті листи до феї вигадала Лорчина мати.
Лора тоді боляче вщипнула Надьку. А що та не вміє отак щипатися, то просто полізла битися. Тож й опинилася у кутку. Лорі ж вихователька загадала не дражнити інших, однак не покарала.
Звісно, отак чинити не варто, якщо ти справді гарна дівчинка. Але, може, пані фея не дуже розсердиться? Лора ж і за неї заступалася. Ну, принаймні, не настільки розсердилася, аби не принести Лорці на день народження подарунки.
***
У кімнаті панував присмерк. Тож навіть ліжечко – таке саме, як у справжнісінької принцеси - біленьке із ковдрою у рожеву й білу клітинку - виглядало не так гарно, як удень.
І лист, який Лора писала сама, ну майже сама, але квіти малювала зовсім-зовсім без маминої допомоги. Так-от, той лист зараз видно було погано. Тож дівчинка ледь не втупилася носиком в аркуш, струшуючи головою, аби сплутані біляві кучерики не лізли у вічі.
Звісно, так робити не можна. Мама каже, від читання у темряві можуть боліти очі. Й пані фея, певно, розсердиться. Але Лорка ж так чинить лише сьогодні, а більше не буде. Та й їй не треба читати. Вона і так знає, що там написано: «Люба пані фею! Лора була гарною дівчинкою. І дуже на Вас чекає. Тож, будь ласка, прийдіть на її День народження і принесіть їй рожеву сукню і гарні сандалики із блискітками. Дякуємо».
Мама запитала, а чи не хоче Лора ляльку? Сандалики ж бо у неї є майже новенькі.
Та нащо Лорці ще лялька, як у неї є справжнісінька барбі? А в тої ляльки – багато гарних сукенок. Навіть більше ніж у самої Лори. Тож справедливо, аби й у самої дівчинки з’явилося нове вбрання. Незгірше ніж ляльчине.
Але дівча посоромилося попрохати маму, аби та написала ще два слова. Тож тепер доведеться писати їх самій.
Вона вибрала куток аркуша, де було найменше квітів, витягла з пачки найулюбленішого, тож і найкоротшого, олівця – рожевого. Старанно послинила, як тоді, коли гралася у маму і вирішила нафарбуватися олівцями замість косметики.
І повільно вивела: «і шче пісталета». Ще трохи подумала і великими літерами додала: «РОЖЕВОГО!».
Потім забралася у ліжечко й почала чекати, коли ж завітає та фея. Бо місця на аркуші вже не було, тому треба пояснити дещо так, на словах.
Лорка лише на мить закрила очі – певно. вони втомилися-таки, поки вона писала. І заснула.
Потім, уже крізь сон, почула тихий сміх мами: «Глянь-но, чого вона забажала! Рожевий пістоль! Уявляю!». І татків трохи суворий голос: «Добре, не рожевий каділак. Не треба аж так старанно робити із неї принцесу…»
Це нечесно, коли батьки дивляться, що Лора написала не їм, а пані феї. Але вони вийшли з кімнати, залишивши лист у спокої. Тож фея, певно, сама розбереться, який подарунок для Лори найкращий.
***
Рожевого пістолета Лорці на п’ятиріччя не подарували. І взагалі, ніякого.
Мабуть, пані фея виявилася такою дорослою, як і батьки іменинниці. Тож не зрозуміла наскільки необхідна річ – водяний пістолет.
Лора ж не дурна і розуміла, що іншого їй все одно не подарують. А як би у неї була водяна зброя! От хай би Митько з першого поверху тільки сунувся!
Мама ще тоді, як він забризкав брудом новісіньке платтячко Лорки, сказала: Митько – боягуз. Тож і причепився до молодшої дівчинки. А жоден боягуз не сунеться до того, хто озброєний. Ну, ні?
***
А тих гидких брудних плям на біленькому платтячку Лорка Митькові так і не вибачила. Ніколи.
Навіть зараз, коли однокласниці заздрили, що вона живе поруч із таким красенем.
До чого тут красень чи ні, якщо він тоді зіпсував малій Лорці свято? Мама обіцяла випрати плаття так, що й брудної плямочки не залишиться. Але ж усе одно, ті плями колись були. А отже, плаття стало видаватися Лорі не таким яскраво-світлим.
А в світі й так надто багато похмурого і бляклого. А дивні дорослі навіть не хочуть на це зважати.
От колись Лорка, ще другокласницею, стояла з татком на зупинці й похмуро розглядала найближчий будинок.
Він був блякло-жовтим, із великою сірою плямою на стіні. Будинок зовсім не пасував до щойно вифарбованої у ядучо-зелений колір зупинки. І, що найгірше, ні те, ні інше не пасувало до новісінького лориного портфелика –ніжно-рожевого, із малим Бембі на кишеньці.
Ну, зупинка хоча б була яскравою… Найяскравішою річчю на вулиці. Звісно, крім Лорчиного портфеля!
- Тату, он, глянь, на будинку пляма, а поруч – афіша. От якби повісити афішу на пляму, щоб не видно її було, то будинок був би гарнішим.
Тато щось буркнув про те, що отакі вигадки сподобалися б якомусь Потьомкіну, коли той будував свої села. І знову втупився в газету, брудно-сіру від дрібного набридливого дощу.
Хто той Потьомкін Лорка не знала, але вирішила, що в нього, певно, у селі на всіх будовах, які збираються відремонтувати колись пізніше, висять яскраві плакати. Тож ті будинки не виглядають так бридко.
Та тоді дівчинка змовчала, бо була малою і боялася сварок із батьками.
***
- А я кажу, що більше жодної рожевої ганчірки у цьому домі не буде! Не хочу, аби моя донька росла типовою білявкою!
- Мені перефарбуватися? У який колір? – Лорка не втрималася, аби не тріпотіти ледь підфарбованими віями.
Хоч тут швидше б личило інше запитання: батько хоче, аби вона ходила вбрана у якісь невиразні, сірі ганчірки?
Чому вважається, що носити бляклі речі – то гарний смак? Як люди, взагалі, живуть серед сірого кольору? Чи то у Лорки якась вада зору? Он, дальтоніки не розрізняють відтінки. А вона, навпаки, бачить їх стільки, що звичний світ не вражає, значно яскравіше життя виглядає по телевізору чи на фото в журналах.
І нащо їй таке щастя? Вона ж ніколи не мріяла стати художницею!
Дівчина досить байдуже вислухала звичну суперечку батьків. Батько наполягав, що аж таке захоплення білим і рожевим - то не доведе ні до чого гарного. Мати звично заперечувала: русявій Лорці личать такі кольори. До того ж, невже краще, аби Лора подалася до тих, пости Господи, готів, одягалася у все чорне і похмуро розмірковувала про смерть?!
Невже не зрозуміло, що їй подобаються ті кольори, при погляді на які життя не видається похмурим?! От якби усі отак одяглися… Хоч ні: якби усі. То це нічого б не змінило. Сперечатися із родичами дівчина не стала, бо й так уже спізнювалася.
Добре, що на білу курточку не встигли накласти «вето». А рожевий шалик можна поки що сховати у сумці.
Звісно, трохи дивно зодягатися отак, аби роздавати листівки на вулиці. Ті, хто підробляв так само, як і вона, воліли носити практичний одяг, аби не так було видно міський бруд. Лорку пересмикнуло: замість того, аби знищити оту гидотну, зодягатися так. Щоб вона почувала себе вільно!
На щастя, сьогодні листівки були кольорові: салатові і рожевів, хоч і не дуже приємного відтінку, якщо щиро. Може, інформація в них була і не надто корисна, але більшість людей не поспішало їх кинути просто під ноги, проносило хоч кілька кроків.
Лорка навіть подумки теорію вивела, що то – залишки здорових інстинктів. Люди підсвідомо тягнуться до яскравих кольорів, хай навіть таких.
А он, трохи далі, якесь хлопча старанно майструє із кольорового папірця –усе отої ж кинутої кимось реклами – кораблик. Поруч – брудна калюжа, але навіть вона не виглядає тепер так гидко, коли на ній коливається невелика кольорова флотилія.
Лора не забуває посміхатися і роздавати листівки. Їй ані трохи не соромно. Хоч дарма її ставлять за приклад невпевненим у собі новачкам.
Подумки Лорка зараз далеко, зовсім не думає, аби виконати план. Вона чекає, коли ж надійде її власна дивачка. Ну, не зовсім її власна, просто треба ж якось називати ту дівчину…
***
Спершу Лорка не звернула на неї увагу. Потім відзначила, що недорогу чорну куртку незнайомки прикрашає саморобна вишивка. На мить її аж завидки взяли: отаке самій Лорі, якщо щиро, було б слабо встругнути. Бо хтозна, як можуть глянути на отаке прикрашання сторонні?
Покрадьки вона заходилася підраховувати, кільки ж відтінків у дивному орнаменті? Виходило – чимало. Невже у крамницях аж стільки ниток для вишивки є?
Лорка аж підступила трохи ближче до тої дивакуватої ровесниці, яка стовбичила собі на зупинці, нітрохи не переймаючись, що наповнені вщерть маршрутки втікають просто з-під її носа.
От сама Лора не байдикувала. Простягла чергову листівку товстулі із важкою торбою у руках. Тітонька оминула дівча широкою дугою. Ще й голосно буркнула щось про молодих нероб, які б краще їхали в село працювати, де земля гуляє, ніж приставали до перехожих.
Тож наступна жертва – нічого так парубійко, хоч і трохи зизоокий, що ледь не наштовхнувся на Лорку – змушений був взяти відразу кілька аркушиків: не пропадати ж добру.
Тепер можна дозволити собі кілька секунд перепочити й глянути: на що витріщається ота, із вишивкою, через запилену вітрину аж так уважно? Невже на старий запилений фікус?
До речі, а що квітка робити у вітрині крамнички, де продаються дрібниці для дому? Дурень якийсь – отой власник!
Раптом в око Лорці щось потрапило. Думаєте, так легко прокліпатися, якщо вії акуратно підфарбовані, а на вулиці сіє мжичка?!
А за мить, як усе минулося, Лора аж забула на мить про роботу. Як тільки вона не звернула увагу раніше! Сьогодні завжди запилену вітрину хтось встиг протерти, від неї, аби сонце, ще й сонячні зайчики застрибали б. і фікус виглядав зовсім не жалюгідно. Розкішна квітка і горщик який яскравий! Аж диво, що його ніхто не купив. І тротуар біля магазину не такий уже і брудний. Лорка увірвала свої думки, аби не визнавати, що й сірий колір буває не таким уже й бридким.
Наступного дня Лорка роздавала свої листівки іншому місці. Роздавала трохи мляво: білі папірці якось не викликали бажання зі шкури пнуться.
Пожвавилася вона лише побачивши ту самісіньку дивачку, ну, ту, із вишивкою. А ще, раптом відзначила, що м’яч у набридливої дітвори, що крутиться під ногами, яскравий.
Аж на секунду закортіло попрохати дозволу хоч раз копнути оте синьо-червоне щастя! Чи диво, що й малі сьогодні були не надто уредні?
Які цяцьки були у тої комашні раніше, Лорка згадати не могла. Але точно –не такі привабливі…
Підозри закралися до русявої, ну добре, хай білявої, Лорчиної голівки трохи пізніше. Коли яскравими кольорами спалахнула минулорічна афіша поруч із нею. Хоч вона нікому у цьому не зізналася, аби не виглядати крейзанутою.
Та сьогодні дівчина твердо вирішила провести невеликий дослід.
Закінчення буде
