Тонкий свинячий вереск долетів із сусіднього двору і різко обірвався.
- Старий ,- стара вийшла з хати ,- Чого сидиш? Сходи ж до Меланенків та побалакай, щоб купити м’яса.
Туша перестала борсатися і тільки одна з ратиць ще сіпалася в агонії. Квітень і жнива добігали кінця. Невдовзі жертвенна свиня буде розрубана на шматки, котрі потім рознесуть по полях і зариють у землю. Кров обережно, щоб жодна крапля не потрапила на землю, буде зібрана у посудини і також розбризкана по ділянках. Всі вірили, що це забезпечувало гарний врожай на наступний рік. Всі казали, що Озіріс похований, коли сіяли, і що він повертається до життя, коли пшениця починала сходити. Всі знали, що Озіріс був підступно вбитий братом Сетом, котрий для цього перетворився на вепра, і розуміли, що жертва тварини була помстою.
Таїта вийшов із темряви храму на сонце і рушив стежкою додому. Свинопас, якому, через спілкування із брудними тваринами, заборонено було входити до храму, все ще стояв біля дверей і чекав плати за жертву.
Дорогою Таїта згадував батька, котрий колись давно був жерцем, але після вводу Озіріса у пантеон чомусь пішов з храму. Він був одним із останніх представників старих жерців, котрі народилися у добу занепаду й дочекалися відновлення держави зі столицею у Фівах. Окрім загальнодержавних релігійних церемоній і жертвоприношень батько знав і народну релігію, міг замовляти погоду, гоїти рани, заговорювати від змій та крокодилів.
Оскільки посади жерців передавалися у спадок, його місце у храмі посів син. Це було перше жертвоприношення, у якому Таїта брав участь. Один раз на рік свиня приносилася у жертву Місяцеві та Озірісу. Це було одне з свят, що збігалися у часі з народним святкуванням.
Мати зустріла його на порозі словами: «Поклич батька з поля, будемо їсти», і Таїта, не зупиняючись, пройшов повз двір, звернув ліворуч і спустився у неглибоку балку. Вода Нілу спала вже майже повністю, і тільки тут, в улоговині, де волога затримувалася довше, невеликий шмат пшениці батько залишав незжатим аж до кінця жнив.
У дитинстві він розповідав сину, що до освоєння уся нижня долина Нілу, порізана зараз складною системою дамб і каналів, була суціль покрита болотяними хащами. Ще задовго до появи людей там водилися величезні вепри, що наносили шкоду посівам і були ворогами бога.
Зараз батько стояв на межі, тримав у руках снопа й молився, заплющивши очі. Він ніколи не приводив Таїту сюди дотепер. Закінчивши молитву, старий відчув сина за спиною й промовив: «Як справжній жрець ти маєш знати усе. Він навчив нас вирощувати хліб і поважати богів. Люди часто бачили його на полях. Спочатку його називали Духом Хліба.»
Таїта замислився. У глибокій тиші тільки легенький вітрець шелестів пшеницею. Або щось рухалося там у хлібах. Наближалося все ближче й ближче, розсувало собою стебла й втоптувало їх у землю. Мороз пішов Таїті поза спиною й волосся заворушилося на голові. Зненацька майже поряд почулося тихе сопіння, і він з’явився просто з повітря. Брудний, дикий, вкритий чорно-рудою шерстю, високий, мов гора, він стояв у пшениці просто перед старим. І Таїта згадав, що коли вітер колихав пшеницю, деякі селяни казали, що по хлібам іде вепр.
«Прийди у дім свій Озірісе, і немає у тебе тут ворогів» ,- батько опустився навколішки, притулився лобом до землі й простягнув вепрові жмут колосся. Звір обережно узяв колоски величезними іклами, що могли рвати плоть, погрозливо хрокнув і зник між хлібами.
«Сього дня він помер, і шматки його тіла були розкидані по всій країні ,- батько піднявся з колін ,- Я пішов з храму, бо не схотів щороку убивати його. Ходімо додому. Тільки сього дня ми маємо можливість причащатися тілом бога.»
- Смачне сало у Меланенчихи ,- старий беззубим ротом дожовував шкураток.
- І кров’янка нічогенька. Може на той рік заведемо й собі кабанчика?
