Десь там, за межею Всесвіту, куди не досягає світло самих яскравих зірок, де втрачається відчуття простору і часу, де нічия присутність не порушує самотність пустельного безмежжя, жила істота. Якщо попрохаєте описати це створіння, то хіба зможу? Чи можливо змалювати те, що ніколи ніхто не бачив, не спостерігав, не захоплювався, не торкався? Можливо, ця дивна субстанція не мала голови, кінцівок і створена була з невідомої нам речовини – та звідки ми знаємо. Достеменно відомо тільки те, що наділена вона була усвідомленням того, що вона існує.
Істота була дуже самотньою, та не знала про це. Ніколи на своєму життєвому шляху не зустрічалися їй інші створіння – ні живі, ні мертві. Звідкіля вона знала, що можна бути «не самотньою»? Лише пустельне безмежжя супроводжувало вічно… Я сказала «супроводжувало»? Навіть сама істота не усвідомлювала, що таке подорож. Можливо вона навічно і непорушно застигла на місці, а можливо – рухалась з величезною швидкістю в нікуди. Та як це з’ясувати, якщо навколо лише пустельне безмежжя і більше нічого…
Спитаєте, чи великою вона була? Знову проблема: великою чи малою відносно чого?
Все це дивно для нас звучить і постає логічне питання: чи взагалі істота ІСНУВАЛА? Як же знайти цьому підтвердження? А хіба не досить нам самої впевненості цього створіння в тому, що воно є?...
В її свідомості була повна тиша, жодна думка ніколи не порушувала цього блаженного спокою, бо для виникнення думки потрібна зовнішня причина. На щастя, в істоти таких причин не було.
Вона не мала розуму і інтелекту, бо не це робило її живою. Не розумію, а що ж тоді?...
Можливо її буття вимірювалося тисячоліттями або…секундами. Для неї різниці не було жодної, бо існувала вона саме в цю мить …
Одного разу сталося диво. Щось торкнулося істоти і цей дотик був таким незначним, що будь-хто з нас його б не відчув, але коли таке стається вперше, то навіть крихта здається величезним каменем.
Так це й справді була крихта. Настільки маленька і непомітна, що, здавалось її там і нема. Та істота різко відчувала цю крихітку на своєму…тілі. Тілі? Вперше в житті створіння усвідомило існування свого тіла і це було шоком. Невже лише чужий дотик здатен донести таку просту істину – у тебе є тіло?
Ця крихта з’явилася нізвідки, немов виникла з нічого, та роздуми про її появу збентежили тільки нас, бо нам відомо, що щось і звідкись може з’явитися – істота про це не думала, бо не могла цього зрозуміти.
Нове відчуття чужої присутності повністю захлеснуло її. Все їство тягнулося до «гостя». Тут була і цікавість, і збудження, і любов. Стільки нових і невідомих раніше емоцій вулканом вирвалися на волю – це був перший контакт. Та крихітка не реагувала – просто тихесенько собі лежала і не рухалась. Пройшло багато часу і будь-які спроби істоти звернути на себе увагу гостя зійшли нанівець. Маленька крихітка не розуміла, що накоїла – вона навчила розуміти істоту слово «самотність». Згодом будь-які спроби «поспілкуватися» припинилися самі по собі, та спокій уже був порушений, і чи могло все знову бути як раніше? Цього не знав ніхто.
І раптом це сталося. Контакт. Але не такий, якого всі чекали. Безмовний, непомітний і дуже-дуже повільний. Мабуть краще за все назвати його фізичним, бо так воно й було. Малесенькі щупальця почали неквапливо впиватися в тіло істоти. При слові «впиватися» вам, скоріш за все, стало неприємно, але насправді для істоти це стало найпрекраснішим відчуттям за все життя – вона ще цього не розуміла, але її потребували…
Час за часом «щупалець» ставало все більше-більше, вони виростали товщими і міцнішими. Зв'язок між двома створіння укріплювався на очах. Всю свою любов і піклування істота направила саме на цю крихітку і це давало їй неймовірне відчуття умиротворення.
Проходив час. Два божі створіння тепер були поєднані навіки. Кожен з них був живим і кожен прагнув любові, яку і отримав. І хай таке спілкування було ні на що не схожим, але такий подарунок долі вони прийняли правильно.
Десь там, за межею Всесвіту, куди не досягає світло самих яскравих зірок, де втрачається відчуття простору і часу, де нічия присутність не порушує самотність пустельного безмежжя, блукають дві істоти. І якщо коли-небудь людське око впіймає їх, то не побачить нічого, окрім невеличкого космічного каменю, посеред якого виросло величне і незвичайне дерево.
