Останній тиждень для Федора Гулика, сільського лісника, був наче жахливий сон, з якого він хотів прокинутися.
«Чорний тиждень, та й годі!» – повторював собі Федір. Спочатку посварився зі своїм братом Василем нібито через те, що той відорав з його ниви борозну царини. Але Федір добре знав, що не та клята царина була причиною їхньої сварки, а «чемні» язики його Аннички та Василевої Юлини. А після тієї сварки Федір повернувся додому з корчми підхмелений і так побив жінку, що та вже третій день лежить в ліжку. До всього цього ще й поросна льоха здохла вчора, а сьогодні розбетеглася корова. Та нібито цього не було досить, чорт приніс ще й контроль до його кантону. Все на його голову!
- Чорний тиждень, та й годі! – повторював безперестанку, мов папуга, Федір. Вранці ходив до баби
Фальчі, й та ворожила йому на картах. Кляті карти показували довгу, далеку й важку дорогу, яку він
мусить зробити через своїх ворогів.
- Невже… Боже хорони!.. – перелякано перехрестився Федір. Напевне, його вороги видадуть, що
він продавав бутуги з лісу, і його посадять в тюрму. Це й буде та довга, далека й важка дорога, яку
показували карти.
- Ні, такого бути не може, – міркував собі далі Федір, адже старий Поштарик обіцяв, що врятує
його, він же здавна лісник й пізнається з деяким штабом, пізнає й цих клятих контролерів з Бая Маре.
Не може бути, щоб не викрутився. Та й взагалі, хіба багато знайшли вони в нього в кантоні? Вісім
надцять букових пнів в Стижереті, сім дубових у Горшлозі, й чотири ялинові в Кавнику – це не так
багато. Він візьме двадцять літрів слив’янки й понесе до старого Поштарика, а той вже знає, що далі
робити. Контролери повернуться в понеділок, щоб продовжити інвентар. Коли б їх чорт лиш не заніс у
Ялинку Урстину, бо тоді не лише Поштарик, а й сам дідько не врятує його від тюрми. Хоча звідти він
продавав смереки тільки льопакам в Поляну, та все ж боявся, щоб хто-небудь не доніс на нього. Та з
Рунуй цього не знає ніхто, й ніхто не може донести, – переконував себе Федір.
«Піду за міст в корчму до Замерзлого, прислухаюсь про що розмовляють люди, вип’ю чарку-дві рому, може, забуду трішки про цих клятих контролерів», – поміркував собі Федір і попрямував до корчми. Та тільки переступив поріг, як напівп’яний Михайло Чабришин пристав до нього, як реп’ях до кожуха, горлаючи:
-Добрий вечір, Фе…!
- Добрий вечір, вуйку! – відповів ніяково Федір.
- Не дивись на мене, Фе, я трохи випив, але, Фе… я все знаю, все… не думай, що я дурень! – по
грозив йому пальцем.
У Федора аж мороз побіг по спині. Обдивився навколо, чи хтось не почув старого. Та в корчмі, як в корчмі – гамір і крик, кожен пантрує свою чарку й свою розмову. Федір полегшено видихнув:
- Тихо, вуйку, цитьте, не кричіть так! Давайте, я вас почастую чаркою рому, – запрошував старого
тремтячим від хвилювання голосом.
«Якого чорта я прийшов до корчми і що цей старий бик про мене знає? – пробував здогадатися Федір. – Невже знає, що я продав смереки з Ялинки Урстиної, чи, може, знає, що убив сарну на Мадяровому Лазі? Треба дізнатися і підкупити старого, щоб мовчав, бодай поки пройде оцей клятий контроль».
- Дві чарки рому! – попросив Федір.
Замерзлий здивовано подивився на Федора: він знав, який той скупий – ніколи не п’є за свої гроші, а крутиться по корчмі, поки хтось не почастує його чаркою рому або гальбою пива. Лісникам люди завжди дають пити, а тепер Федір, дивись, п’є за свої гроші та ще й старого частує!
Федір взяв чарки з ромом і попрямував до вільного столика, услід за ним ступав, як вірний пес за господарем, старий Чабришин.
- Беріть, вуйку, випийте! – припрошував старого Федір.
- Нехай Бог прийме за душу твого тата! Добрий був чоловік, як дарабка хліба, – промовив старий і
вихилив чарку до дна. – Ти думаєш собі, Федоре, що старий Михайло Чабришин, як п’яниця, то й ду
рень? Ге-ге, Фе… я не дурень, я все знаю, Фе… Чуєш, все!
- Цитьте, вуйку, цитьте, не кричіть так, я куплю пляшку рому й ми домовимось, тільки не кричіть!
- благав Федір старого.
- А закурити мені не візьмеш, Фе?
- Візьму вам, вуйку, чого тільки захочете, лиш мовчіть! Андрію, давай цілу пляшку рому й пачку
цигарок! – замовив у Замерзлого Федір. Той, ще більш здивований, приніс і поставив пляшку на стіл,
а старому подав пачку цигарок «Плугар».
- Пиймо, вуйку! – запропонував Федір, наливаючи в чарки. – Тільки не кричіть.
- Не буду кричати, не дурний я, Фе… Я все знаю! – повторив старий і хильнув чарку до дна.
- Що ви знаєте, вуйку? – тихо запитав Федір старого.
- Все знаю, Фе, все! Чуєш, все! – повторював сп’янілий старий. – Не дурний я, Фе, не дурний.
- А звідки ви знаєте?
- Як звідки? Та хіба я не робив чотири класи при мадярах? Я все знаю: читати й писати по-волоськи,
по-мадярськи, по-руськи. А рахувати… При туй Романії у Бозовіч сортатор з папером та клайбасом
рахує, а я «озон перц» йому зрахую в голові…
- Не меліть мені дурниць, а кажіть, що знаєте!
- Як, що знаю? – витріщив старий очі. – Я все знаю, Фе…
-Дурний ви, вуйку!
- Як дурний, Фе? Та ж я все знаю!
- А про мене… про мене що ви знаєте? – поцікавився Федір.
- А хіба що мені про тебе треба знати? Я думаю, що ти добрий, як твій тато, царство йому небесне.
Ади, ти мені платиш випивку, ще й цигарок купив.
Федір встав з-за столу і, не попрощавшись зі старим, вийшов з корчми.
«Чорт би тя забрав з дурним дідом! Я думав, що бозна-що знає про мене, ну й натратився я! Чорний тиждень, та й годі!» – зітхнув Федір.
