Дуже люблю цю дитячу іграшку – крутиш маленькою трубкою, дивишся у вічко з одного боку – а на другому боці мерехтять-пересипаються, складаються і знову розпадаються все нові і нові узори – так, наче світи небачені і незвідані, які тільки тобі належать – даруються ось у таку коротку мить. І навіть коли побачиш якийсь особливо красивий взір – гукаєш – “На, подивися, як гарно” – даєш своїй сестричці, обережно тримаючи цю чарівну трубочку, бо ледь струснеш – все, пропало, вже все змінилося.
Чому дорослі не бавляться калейдоскопами? Вигадують для себе всілякі можливі і неможливі розваги, стогнуть від утоми, шукають релаксацій у пиві і лежанні на диванах попід телевізорами – і тільки тупіють ще більше. І жодної посмішки не побачиш на таких “зрелаксованих” обличчях.
Дивна моя звичка - змалечку я любила думати про світ так наче я чарівниця і можу цей світ змінити. А питання – що би ти зробила, якби мала чарівну паличку – то не була фантазія, то була вперта і наполеглива праця, щоденне завдання маленького зосередженого створіння, яке дуже хотіло щоб усе було – ДОБРЕ!
Калейдоскопи – вони щодня мерехтять перед очима своїми кольоровими казками, от лише встигай примружувати очі – чи навпаки широко їх розплющувати, чи це зовсім не так? Примружувати або широко розплющувати серце? Чи то – якщо бути хірургічно-точною – мозкову речовину, яка відповідає за емоції, образне сприйняття світу і творчий розвиток організму – особистості? Геть заплуталася.
Все-таки з чарівною паличкою легше. Захотіла – змахнула – і є. І ти всміхаєшся сонячно і щиро, і все довкола – веселкове дитинство, і все – сповнене тепла і любові, яка розчинена у цьому повітрі, яка проймає тебе, плюскоче у тобі теплою річкою, лоскоче твої повіки сонячним дотиком, пестить твою шкіру лагідним вітром – і ти чуєшся птахою вільною, небом синім...А усі злі дяді і тьоті – живуть тільки у мультиках старого, ще того часу, і слова “проблеми” ще не знаєш, не розумієш, ще воно не увійшло у твою мову.
Зараз так часто, так гостро і так важливо – згадую дитинство, навіть не так, не згадую – пірнаю у нього, як у високу морську хвилю, із захватом і радістю, із очікуванням отого невагомого відчуття – віддатися теплій хвилі, сильній хвилі, бути рибкою золотою – для самої себе. Калейдоскоп відчуттів крутнеться в душі – ти знову оживаєш отими потаємними клітинами, які дрімали стільки років, які мабуть пересохли від забуття і непотрібності – а зараз терпляче насіннячко дочекалося свого часу – і шумить соковитим зелом, і ти – як оці червневі трави – щасливо і розлого розкинула руки попід синьою пелюсткою неба – живеш. Віриш. Любиш. І весь світ – твій!
Ось що було у цьому калейдоскопі найважливіше – він завжди дарував мені такі світи, в яких можна було жити і мріяти. Подаруйте мені калейдоскоп – вони ж зараз є у продажу?
Як мало треба ...
