Потім він знову заколотив себе по лобі, приговорюючи: „Або тут нікого немає, або не бажають відповідати”.
Дені Дідро, „Племінник Рамо”
Спасибі моєму татуні за його сперму і мамуні за те, що прийняла її до себе в гості. А ще дуже дякую за туалетний папір, яким усі обмовились. І за вірші, які так і не були складені. І за дірки, в які бездари художники залуплюють гвіздки ловеласа. А ще спасибі за Тихона, що спалив увесь тираж на минулому тижні. І спасибі всім тим, що паплюжать Хреста під супровід марша Мендельсона. Всім спасибі. А ще... Дуже дякую. Тому що комедія!
- Марфута, ти – перла!
- Я шлюха... Продажна...
- Ні, Марфута, ти – перла!
Ми сиділи на вологій кімнаті – згори неї. Я знову кінчив нашу розмову. Тому що її звали Марфута. Я рідко буваю з нею, тому що переважну більшість часу перебуваю у тих світах, які собі малюю – своїх. А коли не у світах,- із нею на вологій хаті. Вона мене пітніє. Потім я кінчаю нашу чуйну розмову – мовчки. Мене звуть Тракотолло – розпутник і негідник. Я такий, як я є і ніхто інший. А вона – це сама неперевершеність. Її звуть Марфута, бо вона – Богиня. Цариця мого серця, коли хочете. Але в мене його немає. Тому вона – цариця того, чого ніколи немає. Вона цариця нічого, а ви – чия цариця? Король? Чиєї купи гною? Я розпутник і негідник. Що? Я про це вже говорив? От і добре – тепер ви знаєте двічі, хто я такий і насправді.
Вона м’яка, мов небеса, бо я то є, то мене немає. Все взамопов’язано і взаємозав’язано – нічого немає. Але існує те, що є більше, ніж нічого. Це стосується лише нас із Марфутою. Тому не слухайте і поверніться в інший бік. Спасибі, що не слухаєте мене, бо я – найбільший негідник із усіх розпутників, що тільки не є. Самець! І буду кінчати вічно. Наші з вами розмови. Хочете мене? Я роблю свою справу буз перерви і вихідних – у мене зовсім немає обідньої перерви. Тільки підставляйте себе під мій ніж розпусти. Я буду поряд.
Я збираюся вимкнути у Європі лампочку. І зроблю це. Тому зникне світло і стане темно. Темно від вас, людей, а не від мене. Коли ви побачите, як мені темно від вас, ви мене зрозумієте. Уявляєте, яка у Європі паніка посіється, коли ви панікуєте від того, що вимикається звичайна лампочка? Ви панікуєте від теміні та боїтесь її навіть більше, ніж себе. Тому я скоро натисну на кнопочку – яку не можна розгледіти очима смертного – і вимкну лампочку вашого життя. Правда гарно я придумав? Марфуті це не подобається, але я зроблю так, як вважаю за потрібне. Тому що в мені сидить – іноді літає чи бігає – великий Творець.
Я свого роду Бог і не знаходжу радості на землі обитованній – у вас немає радості. Лише гріх і розпуста, частиною якої я і є. Бо я – ніхто, а ви – ніщо. Ми разом – гірше, значно гірше. Ми разом із Марфутою.
- А?
- Осьо-сьо! Он-де-во! Оно-но!
- Шо ти кажеш, Марфута?
- Осьо-сьо! Он-де-во! Оно-но!
- А-а-а... Знову чухкала у Ніжин?
- Осьо-сьо! Он-де-во! Оно-но!
От і поговорили. Тому що на моєму годиннику постійно один і той же час – ранок – і я нікуди не поспішаю. Немає нічого того, куди можна поспішати – ну існує абсолютно нічого. Принаймні для мене. Окрім любої Марфути, звісно.
Мене лякають гори невмитих класиків із розписаними мармизами, які ходять в овечій шкірі, та начищених до блиску й вереску якихось інших небритих і набагато живіших тугодумів-геніїв, які живуть у моїх сандаліях. Вони прагнуть залізти до мене в лоба. Тому звертаюся до всіх: „Майте совість! Я не можу всіх увібрати! Тому що забагато гною! Я не можу прибирати за всіма живими і мертвими класиками жанру!”
- Марфута, що сьогодні по телевізору? Нічого цікавого? В людському житті взагалі немає нічого цікавого. Але якщо вже я приєднався до вашої розумної системи без фантазії, можна собі не відмовляти у перегляді тупої коробки – прямокутної. Моє життя не настільки довге, щоби відмовлятися від ваших „принад” і „гірлянд”, але й не настільки коротке, щоб залишитися їхнім рабом.
У мені багато геніїв сидить: іноді лежить або спить. Хто не легінь, той рано встає. Решта майже не встає. В мені сидить решта. Але я до жодного з них не підходу, бо цього зробити не можу. Вони самі приходять до мене, беруть у номер золотий ключик, ковтають його і залишаються жити в мені назавжди. Натомість я ходжу за них у туалет, торохкаюся, чищу зуби поза всіх усюдах різними позами. Мої пози завше різні, але в них – одні самі. Але це не заразно. Я живу замість них самостійно, бо вони – моя частина, а я – їхня.
В мені сидить Дідро – він нещодавно приєднався до нашої божевільної компанії, що складається із голого Діогена, облупленого Сальвадоре і дурного Сірого. Насправді нас набагато більше, але якщо я почну лічити, на цій планеті не стане паперу. В будь-якому разі вони сидять усі гуртом у мене в хаті – божевільному лобі – і нікуди не збираються зникати. Тому що немає куди зникати, розумієте? Іноді я від них тікаю. Макітрою. Без тарантасів. І трусів. Абсолютно голий. Тому що Діоген. У моїй голові розмовляє.
- Знаєш, чому ваші дірки ходять на ходулях (це він має на увазі життя на шпильках)? Тому що вони – кобили!
- А Фрі...?- відповідають божевільному Діогену.
- А вона – коза,- обриває голий,- хотіла мене кожного вечора після роботи. Подумати тільки, щодня розсувати ноги на хліб насущний, щоби потім їх віддати у хазяйство моєю зграєю!
- Хоч би посоромився! Серед нас – церковні люди,- каже Дідро.
- Аббат Салам? Чи Нікон? А, може, Дульчинєя Потоцька? Теж мені церковний дзвін. Поряд із церквою стоїть машина, грає сигналізація. Ось де мій дзвін!- Діоген запхався у свою дурну бочку – він більше не голий.
Сьогодні зранку я повісив на дверях табличку зі штампом: „Тут ніхто нє обітаєт. Перш ніж зайти, постукайте двічі між ногами”. Чиїми ногами, я не уточняв. Думаю, і так усе зрозуміло. Хто у хаті псих? Нікого немає. Тут ніхто не живе.
Дідро сидить у мене в голові. Тому говорить отамусєчки досить великі речі. Наприклад, нещодавно він перечитував собі та мені „Племінник Рамо”. Йому, звісно, кайфно, а мені думаєте приємно чухати полицю чужої потилиці, коли він бубонить собі під ніс? „Серед покійників,- талдичить Дені,- завжди знаходяться такі, що приводять у відчай живих”. Я – покійник. Тому приводжу вас у відчай – до свого дому. Хати, а точніше, берлоги. Свого Нострадамусу та решти бурунди. Самотньої і дурної. Хіба ви не здатні порахувати свій недалекий час?
Сьогодні вночі до мене приходили зарали – тоді ще вітер не вщух. Їх було багато – цілий один. Орден апокаліпсису. Вони запросили мене до свого колгоспу. Я сказав, що подумаю, бо не говорю більше – зарали запхнули мого язика у ящик – тепер він чужий. У наступній купі гною.
Я почав спілкуватись із заралами після того, як сказав Повітрю, що „учні зорали поле колгоспу”. Це був їхній міжгалактичний шифр – я вгадав його без болю в склянці. Зі штрих-кодом. Я – законсервований фрукт. Раніше поживав у бочці голий, а тепер живу у банці зі сметаною. Тому що ненавиджу оливки і маслини. Хоча б це вам зрозумло? Чому банка? Про себе турбуюся. Чому зі сметаною? Там мене ніхто не може з’їсти – лише дивитися. Але коли вони бачать, я теж бачу їх. І навпаки. Тому що всі бачать лише сметану чи сперму – я сховався попід нею, бо вона менше важить.
Істоти схожої зі мною модерації люблять ігри людські – граються. Пробив час спілкуватись із Марфутою. Я закриваю очі та кажу: „Ну що, Марфута, пограємось у сметану?”
