Вона отямилася від того, що спітніла долонька сина міцно стискала її зап’ястя. Так міцно, що їй навіть заболіло.
Огюсту, мабуть, щось наснилося, чи примарилось. Дихав малий важко, мокрі пасемця білявого волосся поналипали на чоло. Випукле, вперте чоло, успадковане від батька. Їй стало його шкода. Огюста, звісно, а не його покидька-татуся. Чи не вперше за весь цей час Ежені пожаліла когось, окрім себе.
Втім, вона ніколи не любила цю дитину, якщо вже казати відверто. Хворобливий, аж надто сумирний і тихий хлопчик завше дратував її глибоко прихованим у погляді запитанням, а може, навпаки – відповіддю.
Ежені не знала напевно, скільки часу пройшло відтоді, як стара Тельма замкнула їх у цьому осоружному підвальчику. Може – доба, дві… а можливо й більше.
Час утратив свою звичну плинність, для Ежені його майже не стало, або ж навпаки – вона щезла для часу. Іноді так трапляється, еге ж, коли нікуди йти і навколо розповзається темрява. Ти починаєш забувати правила гри, втрачаєш голову, плутаєш імена та події... і от якраз тоді й починаються справжні забавки.
А може, в усьому була винна триклята спека. Дихати в цьому кам’яному мішку було геть неможливо, рятували тільки невеликі вентиляційні отвори вгорі, забрані решітками й ретельно замасковані знадвору.
Дихати… так, вони мусили дихати, бо Ежені восени збирається їхати в столицю, у неї призначено проби в пристойному театрі, і є всі шанси… всі шанси отримати роботу. Справжню, очікувану, ту, про яку давно мріяла. Принаймні, так обіцяв той американський месьє. Не те, щоб Ежені була схильна довіряти чоловікам, а все ж… вона таки справді непогана акторка, хай йому грець. Навіть Мішель це визнавав. Хоча думка покійника навряд чи має якесь значення, якщо вже на те пішло. Жодного значення – насамперед для самої Ежені. Справді, чи ж можна покладатися на судження того, хто дозволив себе вколошкати – отак простісінько, на очах у дружини й сина?
Хлопчик ледь чутно застогнав і ще сильніше стиснув кулачок навколо її руки. Дивно було, звідкіль у нього взагалі взялося стільки сили. Хоча, коли подумати…
Дуже обережно Ежені спробувала розтиснути пальчики сина і вивільнити зап'ясток. Але дарма – він усе одно прокинувся, відразу ж.
Ежені боялася цього моменту. Завжди боялася таких моментів. Слід було щось сказати малому, спробувати заспокоїти, але їй хотілося просто відвернутися вбік, аби не дозволити… Не дозволити йому залізти собі в голову, прочитати думки, відкрити таємні дверцята, проникнути у вежу на вересовім пагорбі й оселитися там назавжди. Бо він міг би таке утнути. Запросто. Він завжди це міг, і вона знала, що він може, і він знав, що вона знає…
– Мамо, я хочу їсти, – несміливо зауважив Огюст.
Не попрохав, аж ніяк. Малий прекрасно розумів, що мати нічим йому не зарадить.
– Ти ж знаєш, що хліба більше немає.
– Так. Вибач.
Ежені трохи присоромилась. Отакої – нагримати на дитину, яка ні в чому не винна, окрім того, що зголодніла.
– Зате у нас є вода, – вдавано весело промовила жінка. – Досить води, аби протриматись скільки завгодно довго.
Якась складна система водогону, сконструйована хтозна ким і коли, дозволяла забезпечувати погріб протічною водою. Власне, вода відгонила іржею та болотом, але все таки її можна було пити. В їх ситуації це було неочікуваною розкішшю, справжнісіньким чудом Господнім, як сказала б її покійна бабуня.
– Як думаєш, скільки нам тут іще сидіти? – вона чекала цього запитання.
– Швидше за все, Тельма от-от повернеться, і випустить нас. Не хвилюйся, кролику, все владнається.
Огюст насупився. Схоже, його щось гризло.
– Мамо, а що, як нам знову спробувати? Ну, вибратися звідси? – вихопилося в малого.
– Ми не можемо, я ж казала. Я знала про це, але все одно намагалася. Дарма тільки сили витратила і пальці пообдирала.
– І все таки – якщо цього разу я допомагатиму тобі, може, нам вдасться?
Ежені заперечно хитнула головою. В цьому короткому жесті промайнула вся повнота безнадії, яка охопила її.
– Бачиш, Г’ю, цей погріб раніше використовували як в’язницю, здебільшого. Дуже надійну в’язницю з поганою репутацією. Ніхто не може вийти звідси сам.
– В’язницю?
– Так сказала мені Тельма. Її… ну, словом, її родина… Її родичі тримали тут людей, які чимось завинили.
– Завинили?
– Скоїли щось лихе. Якийсь злочин. Або їм просто було вигідно тримати їх тут. Бачиш, Г’ю, ти розумний хлопчик, але все одно ще дуже малий…
– То ми не зможемо звідси вибратись?
– Ні.
– Поки не повернеться Тельма?
– Так.
– А що, як вона не повернеться?
– Не кажи дурниць, Г’ю. Куди б це вона заподілася, по-твоєму?
– Ну, не знаю… Але чому її так довго нема? Вона ж знає, що ми тут… що в нас не було з собою харчів…
– Може, в неї щось трапилося. Щось дуже важливе. І вона не змогла прийти. Але вона пам’ятає про нас, я переконана, і неодмінно прийде. Вже скоро, тепер.
Ежені брехала, звісно. Ні в чому такому вона й близько не була впевнена. От лише незрозуміло було, кому саме вона намагалася збрехати? Син мав рацію – Тельма не повернеться сюди, не випустить їх з просмердженого погребу. Ніхто не випустить. Ежені струсонула головою. Не можна було таке думати. Тим більше, поряд з Огюстом.
Огюстом, якому варто лише зачепитися за кінчик нитки, і він розмотає весь клубок. Клубок фальші й самообману, який вона так старанно намотувала весь цей час.
Та, попри всі зусилля, Ежені не могла зовсім не думати про Тельму. Сварлива прискіплива старенька, з претензіями аристократки. Вона ніколи не подобалася Ежені, ніколи. І це почуття антипатії, здавалося, було взаємним. Чому ж тепер вона вирішила їм допомогти? І чому Ежені довірилась їй?
Тельма не бажала їм зла, ось чому. Ось відповідь. Попри свою паскудну вдачу, вона ніколи не бажала їм зла. Навіть Ежені це розуміла. Зі старою щось трапилось, щось лихе. Можливо, її навіть убили. Так, це було цілком можливо.
* * * * * *
Вони з сином якраз повечеряли, коли хтось пошкрябався у двері їхньої домівки.
– Ежені, відчини. Це я, твоя сусідка Тельма.
Жінка не відразу зважилась відкрити. Але щось у голосі старої змусило її.
Тельма натомість не зволікала.
– Бери малого й ходімо хутчіш зі мною.
– Куди? Про що ти, Тельмо? – Ежені трохи розгубилася. Вона ще не звикла жити у стані постійного очікування непоправної катастрофи. Це відчуття мало з’явитися тільки згодом – не так швидко, в усякому разі.
– Поквапся, кажу тобі. Вони вже близько, невдовзі будуть тут. Їм дещо від вас потрібно.
– Я… геть не розумію, про що ти. Що саме їм потрібно?
– Ти знаєш.
– Ні, Богом присягаюся.
Тельма пильно зазирнула їй у вічі. Ежені не опустила погляду.
– Ет, облиш. Знаєш ти чи ні – немає значення. Їм байдуже, повір. Вони вбили Мішеля. І мого племінника Жерома. І Себастьяна – сина квітникарки з вулиці Сен-Марк. І вони не зупиняться, Ежені. Вони й не гадають зупинятися.
Тельма говорила дуже переконливо. Але все ж… не вона змусила Ежені втікати з домівки проти ночі. Ні. Це зробив Огюст. В його погляді було якесь невимовне знання, чи, радше, передчуття. Саме за це вона так не любила сина.
За те, що він завжди знав.
Проблема полягала в тому, що він знав далеко не все.
Вервечка спогадів трохи обірвалася й Ежені позіхнула. Знову захотілося спати. Огюст вже давно задрімав, кумедно скрутившись калачиком на купі соломи, що укривала один із кутів погребу. Втім, солома встигла добряче відсиріти й погано пахла… Ежені відчула, як на неї навалюється тягар смертельної втоми. Очі мимоволі заплющились…
* * * * * *
Старенька сказала, що вони з сином мають заховатися подалі, мають пересидіти трохи часу в її таємному погребі, бо… Бо вони от-от прийдуть – так сказала стара. Вони прийдуть, аби робити обшук, перевертати її особисті речі догори дригом, розносити будинок по цеглинці, зазирати в усі шпарки в пошуках… Що саме вони там збиралися шукати, було неважливо. Ежені про це й думати не хотіла.
Вона просто знала, що нізащо б не витерпіла такої наруги, і все могло б закінчитись украй кепсько. Краще вже пересидіти тут. Що ж до Огюста – йому сподобалась ідея заховатися в Таємному Погребі. Хлопчисько… Чого ж іще було від нього чекати?
– Твій чоловік був великою людиною, – сказала Тельма наостанок. – Мої б пишалися, що я допомагаю його родині.
Ежені не дуже зрозуміла зміст її слів. Єдине, що вона знала – її життя раптово опинилося в смертельній небезпеці. Ну і, звичайно, життя Огюста також.
– Дякую тобі, Тельмо, – Ежені стримано посміхнулася на прощання. Вона ще й досі не розуміла, наскільки все це серйозно.
– Я скоро повернуся і випущу вас. От побачите – вам і набриднути не встигне. Скажи малому, що це така гра. У піжмурки, – вже зовсім тихо прошепотіла Тельма і опустила за ними важку дерев’яну ляду.
Вхід у погріб знаходився посеред густого малинника, за будинком Тельми. Доки вони дісталися потрібного місця, колючі гілки встигли добряче познущатися над їхньою беззахисною шкірою.
Зате можна було сподіватися, що ніхто небажаний сюди не поткнеться. Ну принаймні, без ґрунтовних на те підстав. Хоч Ежені насправді не дуже вірила в ефективність подібного маскування. Їй здавалося, що ті, хто має прийти за ними, знаходять своїх жертв за запахом. Запахом страху.
Перший вечір вони сиділи тихо-тихо, зовсім як миші. Жодних звуків знадвору до них не долинало, все було відносно спокійно. Потім, вже досить пізно, близько опівночі, за розрахунком Ежені, почався якийсь гамір. Спершу проїхало кілька автомобілів. Загавкали собаки. Потім наче все трохи затихло – аж раптом зовсім поряд, поблизу малинника, озвалися людські голоси. Від несподіванки Ежені мало не заверещала. Патруль, а це вочевидь, був саме патруль, пройшов небезпечно близько, проте ніхто не виявив бажання пхатися у колючу гущавину. Та й, зрештою, навіщо? Пошуки втікачів тривали, проте не могли ж вони ховатися у заростях колючого чагарнику.
Судячи з голосів, це були ще зовсім юні хлопці, майже діти, які ще не знали, на що здатна людина, рятуючи власне життя. Вони шваркотіли щось по-своєму, голосно сміялись, навіть зірвали кілька ягід з найближчого куща, проте плоди були ще зовсім зеленими й несмачними. Ежені розібрала жіноче ім’я, що кілька разів повторювалося в балачці – вочевидь, хлопчаки обговорювали персону якоїсь прекрасної Моніки.
Втім, Ежені не сумнівалася, що якби дійшло до справи, ці хлопці виконали б свій обов’язок без вагань. Вони навіть не вважали себе убивцями. Вони були солдатами. Якби Огюст був трохи дорослішим, зовсім трохи, і опинився на місці котрогось із них, він би вчинив так само. Мабуть. Хоча вона занадто погано знала сина, аби бути впевненою у цьому на сто відсотків.
Ежені насторожено принишкла біля вентиляційної діри, дослухаючись. Кілька разів їй здавалося, що вона чує щось на кшталт жіночого крику, але то могли бути й галюцинації, викликані перенапруженням нервової системи.
Більше вона не почула нічого.
Потім у їхній ямі трохи посвітлішало, й Ежені зрозуміла, що ніч закінчилась.
Так вони просиділи ще цілий день, перебуваючи в стані якоїсь дивної напівдрімоти, напівмарення.
Огюст трохи поплакав, проте швидко заспокоївся. Ежені вдавала, що спить.
Потім знову прийшла темрява, а з нею й голод.
Вони йшли з дому поспіхом, добре повечерявши – про їжу ніхто не думав. Та й хіба могла Ежені припустити, що застрягне в цій чортовій ямі так надовго. Тільки Тельма, передбачлива мудра Тельма простягнула їй буханку хліба і шматок плавленого сиру, коли вони з Огюстом спускались у погріб.
– Візьми. Це – на випадок, якщо я затримаюсь. Мало там що… Не хочу, аби ви голодували.
Сир вони з’їли швидко. Хліба вистачило трохи на довше. Та Ежені цим не дуже переймалася спочатку. Ежені…
* * * * * *
– Ежені, прокинься. – голос долинав звідкись із далеку, він був чужим, але водночас дуже знайомим.
Вона не хотіла прокидатись. Не хотіла, аби поверталися голод і страх. Не хотіла бачити все те ж саме німе запитання у погляді сина. Нічого не хотіла. Добре було просто спати і не думати ні про що.
– Ежені, прокинься негайно, – наполягав голос. – Ти мусиш іти далі.
Жінка розплющила очі. Довкола було дуже тихо. Це викликало тривогу. І ще… туман.
Туман був дуже густим, вологим, м’яким, наче вата. Звідки він тут узявся? Адже… Та це вже не мало значення. Треба було хутчіш забиратися звідси – голос не помилився. Щось було у цьому тумані, воно насувалося – дивне, вороже, холодне, як дуло націленої у тебе гвинтівки.
– Не бійся, вони тобі не страшні. Вони зосталися далеко позаду.
– Тоді чому…
– Не питай. Прийде час і ти про все дізнаєшся. Тільки не озирайся. Не варто цього робити, знаєш...
Крок за кроком, Ежені повільно рушила вперед. Жінка брела наосліп, часто спотикаючись, ноги свої вона ледве могла бачити крізь пелену сіруватої мряки.
Іноді вона відчувала доторки. Легкі-легесенькі. Наче маленькі рученята невидимих істот намагалися ухопити її, затримати бодай на трохи. Десь обабіч лунали дитячі зойки, сміх. Навіть собачий гавкіт. І пахло цигарковим димом. Вона завжди сварила Мішеля за цей тютюновий сморід, терпіти не могла цього запаху. О, чого б не віддала зараз Ежені за те, аби знову відчути його. Вдихнути на повні груди. Притулитися щокою до просяклої димом чоловічої долоні.
Як він сміявся… Які в нього були очі. Ежені не забула нічого. Не забула, хоч як намагалася.
Мішель… Підлий зрадник, який покинув її напризволяще. І не саму, а зі своїм малолітнім виплодком. За що це їй? Ежені завжди була гарною дівчинкою. Добре вчилася, не гуляла допізна, ходила в церкву.
З туману щось кликало Ежені. Кілька разів навіть голосом Г’ю. Проте вона жодного разу не озирнулась.
Але, хоч жінка ішла все далі, туман попереду тільки густішав. А те, що було в неї за спиною, наближалося й наближалося. Голос більше не озивався. Ежені почала втрачати надію. Рухи її ставали дедалі непевніші, сили танули.
Не давала спокою тривога за сина. Де він, що з ним?
– Мамо… зачекай, будь ласка, – зненацька долинуло до Ежені тихе прохання.
І вона не втрималась – озирнулася. Позаду був тільки туман, той самий туман, от лише набув він якогось моторошного багряного відтінку.
– Г’ю, де ти? – крикнула Ежені, не сподіваючись на відповідь.
І саме в цей момент послизнулась на чомусь огидно-вологому, упала, боляче вдарившись об кам’янистий ґрунт під ногами… але падіння не припинилось, воно тривало й тривало… Ежені полетіла вниз.
Чомусь її це не злякало. Вона сподівалася… не була до кінця впевненою, але все ж сподівалася… зустріти там його. Врешті, вона заслуговувала на маленьку винагороду. От лише…Ежені не хотіла залишати малого сина там, у тумані, справді не хотіла.
* * * * * *
– Ежені, прокинься.
Знову цей голос.
Хіба вона вже не померла? Хіба важко дати їй спокій бодай тут?
– Ежені, вставай, вони пішли. Ви можете повернутись додому.
– Що?
– Мамо, вони пішли. Тельма каже – її забирали на допит у місто. Тому так довго.
– Зате вони більше сюди не поткнуться. В місті я зустріла одного знайомого. Він обіцяв зробити так, аби нас більше не турбували. Щоправда, вам доведеться переїхати до мене. Ваш будинок спалили.
Ежені розплющила очі, ще не зовсім розуміючи, де вона і що з нею.
– Тельмо, це ти?
– Так. Я повернулася. Я ж обіцяла, – старенька виглядала змученою, але щасливою.
Ежені кинулася до Тельми і стиснула її в обіймах. З очей обох жінок покотилися сльози. Щодо Огюста, то він і не думав плакати.
– Мабуть, малий шибеник з самого початку знав, що все закінчиться добре і навмисно мене дражнив, – промайнула думка.
Та зараз Ежені не могла навіть сердитись на сина.
– Мамо, я хотів би тебе дещо попросити… якщо вже все закінчилось… – пробурмотів малий і запнувся.
– Кажи, Г’ю, – підбадьорила його Ежені.
– Ніколи більше не називай мене кроликом, добре? Не ображайся, але це звучить по-дурному.
– Добре. Не буду, – жінка посміхнулась. Щось ожило у ній, давно забуте, або й таке, чого вона ніколи раніше не відчувала.
– Тим більше, що й таткові це не подобається.
– Справді?
– Він сам мені сказав, еге ж. Ми скоро з ним побачимось.
Посмішка Ежені дещо пригасла. Знову малий взявся за ці свої штучки.
– Що ти кажеш, Г’ю? Наш татко… він… адже ти знаєш.
– Ну що ти. Він уже чекає нас вдома. Ходімо.
– Гей, люди, ну де ви так довго? Мерщій вилазьте.
Голос лунає у них просто над головами, неначе прямісінько з небес, такий знайомий, вона зовсім недавно чула його…
– Я не зміг дочекатись, тож сам прийшов за вами.
Ежені піднімає погляд. Згори, на фоні синього-синього липневого неба, їй посміхається Мішель. Він трохи схуд, обличчя заросло бородою, але це тільки додає йому шарму. Він завжди умів подобатися жінкам, сучий син. Ежені затерпає від радості, вона безумовно щаслива бачити його тут, цілим та неушкодженим, вона просто неймовірно щаслива, та все ж...
– Хіба Мішель не загинув? – підказує послужива пам'ять. – Адже ти це бачила, бачила на власні очі.
– Мила, поквапся, нам треба поспішати. Ну ж бо...
Ежені трохи паморочиться в голові, останнім часом вона стільки пережила – можливо, щось і переплутала... Жінка губиться у власних думках, спогадах – хто підкаже їй, де відшукати межу між реальністю та мареннями? Вона вже нічого не знає, не може знати напевно.
– Ежені, мені ще довго чекати? – голос Мішеля починає злегка тремтіти. У ньому зявляється дивний холоднуватий відтінок. Чомусь їй здається, що нічого доброго від таких інтонацій очікувати не доводиться. Ежені починає задкувати углиб погребу. Не те, що вона робить це усвідомлено, просто...
– Мамо, чого ти? – позаду озивається Огюст. – Тобі недобре?
Вона зупиняється, кидає погляд на сина. Він виглядає трохи наляканим. Чи, може, просто здивованим? Справді, що це із нею? Адже кілька годин назад Ежені й мріяти не могла, що їм вдасться вижити. А зараз... Не можна розкисати. Все уже закінчилось Ну, справді ж...
Вона слухняно береться за край іржавої драбини і ставить ногу на перший приступець.
– Отак, дівчинко. Ти молодець. А тепер піднімайся. Тільки будь обережною, ти ж така знесилена... – ось як Мішель турбується про неї, а вона, невдячна...
Так, Ежені завжди була невдячною щодо нього. Не цінувала того, що в неї було. Він казав їй про це не раз. Як вона могла забути? Як могла?
Раптом нога Ежені зіслизає з розхитаного щабля, незручний рух, втрата рівноваги, вона ще намагається вхопитися за драбину, втриматись – але рука натикається на якусь зазубрену залізяку і гострий штир розпанахує шкіру вздовж передпліччя й нижче. Якусь долю секунди вона ще ковзає вниз по драбині, врешті зривається і падає на бетонну долівку. Накочується хвиля нестерпного болю.
Проте свідомість Ежені залишається ясною і навіть більше – падіння наче розбиває якийсь туманний щит у її голові
(брудні, вкриті павутиною віконниці на горищі – Ежені, хіба не можна було їх помити, ти така нечупара...)
, що затуляв собою реальність перед її очима.
Ежені піднімається на ноги, відгортає з обличчя розпатлані пасма волосся. Її рука...
Там, де має бути глибока кровоточива рана – повинна бути, хіба ні? – вона помічає тільки невеликий поріз, і краї його зростаються у неї на очах. Ежені розгублено спостерігає за тим, як щезає на її шкірі останній слід поранення. Залишається хіба що ледь помітний рожевуватий рубець.
– Не бійся, мамо. Це нормально. Скоро ти навчишся не відчувати навіть болю. Твій мозок звикне, от побачиш. – Огюст виглядає зовсім спокійним.
А Тельма... Ежені озирається навколо у пошуках старої, проте її немає. Щойно стояла поряд, а зараз... Тельми немає у погребі – хтозна, чи й була вона тут узагалі. Чи існувала вона хоч колись?
– Ежені, припини опиратися. Ти ж знаєш, так буде краще для всіх. Я хочу отримати назад свого хлопчика, – Мішель насмішкувато спостерігає за нею згори.
– Так, мамо. Нам пора до татка. Не бійся.
– Г'ю, що з нами трапилось? Тоді, в тумані? Адже ти там був, ти ж був там, правда?
– Все це більше не має значення, мамо. Просто забудь. Головне, що ми знову разом.
– Ми ж не мертві? Ми не можемо бути мертві.
– Звісно, ні. Ну, хіба що в якомусь розумінні, – криво посміхається Г'ю. – Але нічого страшного в цьому нема. Навіть весело. Все буде добре, от побачиш.
Ежені дозволяє себе вмовити. Врешті, нічого іншого їй не залишається. Цього разу підйом по драбині дається їй без пригод.
– Ну от, нарешті, – Мішель простягає їй руку, аби допомогти вибратись на поверхню. – Нарешті ми заживемо, як годиться. Правда ж, кохана?
Ежені не говорить нічого. Зараз їй просто нічого сказати, і Мішель у цьому навіть не винен. Долоня чоловіка така холодна... Втім, не більш холодна, аніж завжди. Він злегка обіймає її за плечі.
– Ти так забарилась, Ежені... Одначе я мусив чекати на тебе. Хіба ж я міг інакше?
Десь за їхніми спинами, далеко-далеко, наче в іншому часі й просторі, з погребу весело вистрибує Огюст.
– Може, залишиш малого у спокої? – питає Ежені, хапаючись за останню соломинку.
– Навряд чи я повинен. Та й він цього не захоче. Ми ж сім'я.
