Зразу скажу: це розповідь про те, як ми з Юлею вирвалися у Карпати. А оскільки розповідь не документальна, а художня, то, можливо, якісь дрібниці я опустив, якісь роздув, десь прибрехав, а десь змовчав. Одним словом, може ми були у Карпатах, а може ми поїхали у Донецьк подивитися стадіон, а може ми просто набрали соняшникового насіння і влаштували триденний марафон з перегляду фільмів, про які багато чули, які давно хотіли подивитися, та все очі не доходили. Хтозна. Але оскільки у мене болять коліна від падіння, а не пальці від насіння, то все ж, мабуть, до фільмів справа не дійшла.
Добиралися ми у мальовниче Славське електричкою зі Львова і, поки їхали, з‘явилося у мене відчуття того, що щось не так. Ні-ні, нічого такого, ніяких поганих прикмет («не встигнути свій потяг – на біду») чи привидів («Ууу! Я – дух цього вагону! Уууугугу! Ваші квитки, будь ласка!»), просто місцевість за вікном з рівнини почала переходити у пагорби, що ставали дедалі вищими, поки дух вагону не сказав «Хлопче, та які в біса пагорби? Ти в Карпатах». А я ж, що ніколи не бував західніше Умані і гори бачив лише на фотографіях, на малюнках (здебільшого – на власних) і на гербі Вірменії (не питайте де я його бачив), дивився і думав: «Ага, ось ти який, гірський масив на заході України під назвою Східні Карпати висотою переважно до двох тисяч метрів!»
На станції нас зустрів господар садиби, де ми вирішили зупинитися, пан Ігор, і повіз на своєму уазику в північно-східному напрямку. До речі, цікава штука, таке враження, що в селищі колись був грандіозний розпродаж продукції Ульянівського автозаводу. Інакше кажучи, вулички просто кишіли цими уазиками і бобиками. Особливо бобиками. Особливо біля залізничної станції. «Особливо вночі, уууу!», як сказав би дух вагону.
Ледь приїхавши до садиби, ледь встигши познайомитися з дружиною пана Ігоря, пані Оксаною, ледь з‘ївши сніданок, який вона нам приготувала, лееедь виповзши із повними животами на третій поверх по крутих сходах, ледь провалявшись на ліжку в своїй кімнаті півгодини, ми одразу ж, миттєво попросили пана Ігоря спорядити нас лижами. Пан Ігор провів нас у кімнату, де він зберігав лижне і навкололижне обладнання, і спитав нас, яким лижам ми віддаємо перевагу: слаломним, карвінговим чи, може, сноу-блейдам? Чи дати нам твін-тіпи? А слід сказати, що техніці катання на лижах ми присвятили десь із півгодини, потинявшись у хащах Інтернету. Отож, щоб показати які ми ламери і перекинути важкий тягар підбору підходящого спорядження на пана Ігоря, я взяв лижну палицю не за той кінець, а Юля, для певності, назвала її дрючком. Усе зрозумівши, наш господар зітхнув і, поглядаючи на нас час від часу чи питаючи, наприклад, скільки в мені кілограмів, він знайшов потрібне і видав нам по парі лиж і дрючків, тобто палиць, а також лижних чобіт. Тоді він показав, як правильно вдягати ноги у чоботи, а чоботи у лижі і сказав, що ми, мабуть, готові, однак відмовив нас від поїздки на «Захар Беркут», мотивуючи це тим, що цей спуск більше підійде тим, хто не тільки знає імена Хермана Майєра і Боде Міллера, але і у якійсь мірі може відтворити їх техніку. Тим паче, продовжував пан Ігор, не слід їхати і на «Тростян», де катаються ті, хто крім вищезгаданих майстрів знають ще як мінімум Івицю Костеліча і катаються принаймні як катався той же Костеліч у десятирічному віці.
Тому, резюмував наш гуру, найкраще буде зараз піти на «Політехнік», спуск не дуже складний і розташований не далі, ніж у двохстах метрах від нашої садиби. Місцеві, сказав він, називають Політехнік схилом для чайників. Ну добре, подумали ми, сповнені спортивної злості, зараз подивимось, хто тут чайник. Взявши лижі і палиці на плечі, ми, прямо у лижних чоботах (перша помилка), почвалали до підніжжя схилу, а точніше до бугельного витягу, який я запримітив раніше.
Поки ми йшли по подвір‘ю, пан Ігор давав нам останні настанови:
• У лижних чоботах на лід не ставати, бо легко можна впасти
• Палиці між лижами не тримати, бо легко можна перечепитись і впасти
• Палицями не гальмувати, бо легко можна зламати нею щелепу чи проштрикнутись. І гарантовано впасти.
• Приємного катання!
Бадьорі і впевнені, ми рішуче подивилися у бік витягу. Але дійшовши до нього (слово «дійшовши» тут, мабуть, недоречне; скоріше «діставшись»), назад у бік садиби ми дивились на ті ж двісті метрів як на відстань, що відділяла Марафон від Афін.
Витяг не працював. Не працював, бо, бачте, мало снігу. Та я за три минулі зими не бачив його стільки! «Та ні ж бо, мало,» - казав нам водій одного з бобиків, що з‘юрмились, закриваючи собою стежку, якою можна було піднятись десь на третину висоти гори. Запевняючи себе, що все гаразд, ми пішли вгору. Орієнтиром для нас була самотня смерека, що стояла якраз там, звідки починався найпростіший спуск.
Десь напівдорозі я вже нічого не міг сказати, а діставшись таки до фінішу вже відчував, що накатався. Але Юля сказала, що ми так просто не здамося. Ми почали повільно одягати лижі, скоса поглядаючи на інших новачків, які проїжджали повз нас і падали метрів на п‘ятдесят нижче нас по схилу.
Знаєте, що найважче? Найважче – почати. Я впевнений, народ наймає лижних інструкторів не для того, щоб ті їх навчили кататися, а для того, щоб вони їх або словами переконали розвернути лижі вниз, або силою правильно зорієнтували у просторі і легким поштовхом надали початкового прискорення.
Довгенько стояли ми, вдягнувши лижі і дивлячись на інших, аж поки якась тітка не витримала. «Дивитись на вас не можу,» - сказала вона і, підійшовши до Юлі, скомандувала їй повернутися поперек схилу і трохи присісти, а тоді злегка штовхнула. Юля м‘яко впала на бік.
- Бачиш, - сказала тітка, - нічого особливого. Коли втрачаєш контроль – трохи повертаєшся, присідаєш і гупаєшся. Тоді встаєш і йдеш знову на старт.
Юля кивнула, підвелася і, у пориві відчайдушної сміливості, поїхала вниз. Затамувавши подих, я дивився, як вона оминає одного лижника за іншим. Загалом першого разу їй вдалося проїхати близько двадцяти метрів. Мені ж у першій спробі підкорилося не менше тридцяти, але зовсім не через те, що я зненацька вловив суть і відчув серцем дух первісного гірськолижного спуску. Справа в тому, що, почавши рухатись, я занадто сильно переніс центр тяжіння назад і, звісно, лижі почали від мене тікати. Не маючи змоги завалитись на бік, я проти своєї волі став падати на спину і, щоб хоч якось полегшити їй, бідолашній, приземлення, я завів назад руки – ось вона, друга помилка. Філігранно ставши руками на свої ж лижі, я у позі черепахи навиворіт, помчав униз.
Люди навколо, здається, трохи здивувались. Навіть бувалі чайники не мали у своєму арсеналі такої техніки спуску, це було видно по їх очах. Хоча, заради справедливості слід зауважити, що мої очі теж, скоріше за все, було видно здалеку.
Отак я їхав, не в змозі нічого придумати і розмірковував над символізмом руху вперед ногами, аж поки милосердний чагарник не кинувся мені напереріз і не врятував від подорожі у канаву, на дні якої мене чекав веселий і дзвінкий струмочок.
Вилізши з чагарників, я почав усе з початку. Ми з Юлею поперемінно спускались, намагаючись опанувати премудрість повороту і таємницю зменшення швидкості. Через годину в мене з‘явилася підозра, що Юля входить до таємного товариства лижників-самородків, бо виходило у неї дуже непогано. Я теж досяг деяких успіхів, але той факт, що я жодного разу не завершив свій спуск інакше, аніж падінням, не дає мені говорити про свої лижні досягнення того дня в повний голос.
Хтозна через скільки часу ми, стомлені, але усміхнені, попленталися на базу. До речі, хтось знає, як лижі впливають на час? Прости диво: спускаєшся ти за п‘ять із половиною секунд, піднімаєшся назад кілька годин, а від підніжжя гори до своєї садиби ми, після цілого дня катання і все ще в лижних чоботах, ішли ніяк не менше двох діб, я вам точно кажу.
Наступного дня, на етапі підйому з ліжка, ми вирішили не кататися. Першу половину дня ми витратили на пішу прогулянку в напрямку центру містечка. Милуючись густим хвойним лісом на схилах, ми обходили все вздовж і впоперек (причому вздовж - двічі), несподівано отримавши дозу адреналіну на рипучому від морозу підвісному мосту. Повернувшись, ми спитали у пана Ігоря, чим би ще можна зайнятися. Він подумав і запропонував нам зимову риболовлю у його друга, пана Івана. Клюнувши на це, ми послухали, як знайти його ставки і пішли.
Виявилося, що пан Іван живе ближче до лісу і на деякій відстані від інших будиночків. Видовище, я вам скажу, там просто дивовижне: стоїш ти на вузенькому перешийку між двома ставками, дивишся на пагорби, що стоять півколом перед тобою, на густий ліс на їх схилах, що амфітеатром підіймаються вгору і в цю мить сонце ховається за хмари, вітер стихає, ти забуваєш про людське поселення за спиною, про тоненьку залізничну ниточку, яка зв‘язує його зі світом. Дивишся так хвилини зо три, думаєш, що не вистачає тут напису «Місце для того, щоб відчути себе маленьким», а тоді десь у чагарях хрусне гілка і невидимі трибуни амфітеатру спитають у тебе «Ну?». Ти кліпнеш очима, сонце вийде з-за хмар і ти далі спостерігатимеш за поплавком.
Зловили ми небагато, одну середню рибинку. Кажучи «ми», я подумки з‘їдаю велику таку ложку меду, бо впіймала ту рибинку Юля, та ще по одній (великій) нам не вдалося витягти на берег. Класична, як то кажуть, риболовля: маленьке впіймалось, велике зірвалось. Проте поверталися ми задоволеними, а головне – ситими. Виловлену нами форель нам зараз же приготували на вуглях, а щойно засмажена форель із глінтвейном після того, як півтори години стоїш на морозі – це, я вам скажу, справжній шик.
Наступного дня ми завзято схопили лижі і вирішили розділитися: Юля каталася з вершечку гори з інструктором, бо захотіла навчитися кататися до ладу, а я потеліпався знайомою стежкою до знайомої смереки, де почав потихеньку одягати лижі, поправляти рукавиці і перев‘язувати шарф, тобто усякими способами гаяв час. Так би я собі міг віками стояти, але тут повз мене спиною вперед, відчайдушно махаючи руками, проїхав майстер мого рівня, який ще хвилину тому намагався видряпатися вище. А слід сказати, що в теорії я чітко знав що, як і коли треба робити, щоб нормально кататися, от тільки підтягнути практику до своїх знань мені не вдавалося. Я крикнув колезі, який вже встиг навернутися, що, якщо він хоче вийти нагору, то хай йде «ялинкою» і описав йому приблизно як це робиться. І, о чудо, він пішов! Відчувши себе злегка сансеєм, і переждавши, поки хлопець зникне, бо я не хотів засмучувати його сумним видовищем мене, його першого наставника, що стирчить догори ногами з канави, я наважився з‘їхати і собі.
І що б ви думали? Я не впав! Я розвернувся, присів, кумедно махнув палицею, крикнув «ой-ой!», але встояв, встояв і цього разу, і наступного. Назад вгору я пішов не знімаючи лиж (слід сказати, що при падіннях, як правило, лижі самі злітали, коли по одній, а коли і разом. А одного разу мене просто приголомшила Юля, втративши обидві лижі і не впавши при цьому). Я йшов тією ж таки «ялинкою» і тут мені на цьому відрізку схилу не було рівних. На середині підйому я пройшов повз дядька, який не міг підвестись. Розказавши йому, як це робиться (досвіду я в цьому набрався чимало) і побачивши, що йому вдалося, я відчув, що піднявся на ще один щабель могутності.
Так я з‘їжджав і повертався нагору чимало часу. В черговий раз розвернувшись у напрямі стартової смереки, я побачив, як якийсь хлопець мчить униз зі швидкістю комети. Спочатку я подумав, що це ламер, який ще не вміє гасити швидкість. Потім я побачив, як він, рвучко повернувшись, спробував зупинитись, проте поворот вийшов занадто крутим, він втратив рівновагу, його ліва лижа відірвалася від землі, і він продовжив рухатись вниз на одній нозі і спиною вперед. Він проїхав так метрів із п‘ятнадцять і я вже подумав, що простим падінням тут не обійдеться, але він, злегка перенісши вагу тіла і махнувши лівою ногою, розвернувся на ходу і помчав далі. Я стояв і дивився йому вслід хвилини зо дві, поки до мене не під‘їхала Юля. Я закрив рота і ми пішли вниз.
Юля запропонувала завершити лижний день спуском із вершини і я здуру погодився. Витяг так і не працював, на гору бажаючих возили всюдисущі бобіки. Чесно кажучи, дешевше отримати стільки адреналіну, скільки його отримав я в тій пекельній машині, можна тільки задарма, але задарма все ж не так якісно. Хто був усередині класичного (не правоохоронного) бобіка, той бачив простір за заднім сидінням, куди можна увіпхати що завгодно, наприклад, нас із Юлею і лижі з палицями шістьох чоловік.
При підйомі нагору при майже повній відсутності дороги я був дуже вдячний за те, що у мене було мало можливості подивитися у вікно, бо крутизна схилу зліва і стрибки бобіка нікого не могли залишити байдужим. Але саме дякуючи цьому я отримав заряд оптимізму на вершині, коли зрозумів, що вибрався з цього інфернального витвору темних геніїв машинобудування.
Вступивши в лижі, ми поїхали вниз, причому Юля поїхала попереду – показувати дорогу. Правду кажучи, я скоро відстав, - бо падав, хай йому грець, кожні десять-двадцять метрів! Вочевидь, вдалий початок дня пояснювався тим, що я просто добре вивчив той відрізочок, на якому катався, і от, у незнайомій місцевості я знову став собою. Падіння після десятого чи п‘ятнадцятого, лежачи на снігу горілиць, я питав себе: «Що ти тут робиш, дитя рівнин?» - але не знаходив відповіді. Діставшись врешті решт знайомого шматка, я відкинув обережність і поїхав, не гальмуючи. І що цікаво, знову не впав на ньому, що , правда, не завадило мені впасти відразу ж, як він закінчився.
Десь отак і виглядає наша картина «Підкорення гори Політехнік». Їдучи у Львів і дивлячись на рівнину за вікном, я думав про гори і про те, як добре, що Юля зі мною, незважаючи на те, що схил для чайників не залишив від мене каменя на камені. Ще думав, що можна було б повернутися сюди влітку, і сподівався, що збирати гриби і лісові ягоди в мене вийде краще. «Наївний,» - засміявся дух вагону.
