Добра фея -- Мар’янка -- привела мене до тями. Один лише погляд жінки чинить диво. Серпанок усміху, що зарисувався на м’яких і гарних її устах, пробуджує до життя. Хочеться зірватись на ноги і кинутись до дівчини, та інший, аж надто зацікавлений погляд гравця навпроти остаточно повертає до тями. На п’ять секунд заплющуюсь, концентрую увагу. Коли кинув погляд на супротивника, той одразу опустив очі. Порядок! Я знову в «сідлі». Проводжу класичний напівблеф за Девідом Скланскі. Мій опонент заявляє «кол», слава Богу! Можу чекувати, аби діждатись «свого часу». В даній ситуації мою руку аж ніяк не можна назвати сильною, та в кінцевому результаті я все ж виграю. Спокійно й майже непомітно... Першим тисне мені руку Генрі.
- Молодець! Який ти все ж молодець, вони й не помітили, як програли! Без фанфар і зовнішніх ефектів, ніби у філіппінському калі - поклав супротивника, а той і не помітив, що лежить...
В ту ж мить Генрі похопився, що увага моя сконцентрована не на ньому, що погляд мій когось шукає серед глядачів, і коли я, розцвівши усмішкою, поспішив до Мар’янки, кинувши йому швидке «вибачте!», навіть знітився.
- Який радий тебе тут бачити! Звідки? Якими вітрами?
- Алекс нашептав, що наш землячок перемагає у турнірі.
- І ти отак відразу сіла й приїхала?..
- Прилетіла. Не люблю довгих подорожей автівкою.
Не знав, що й думати. Радість росте, наче піна у фонтані, коли туди раптом закинути пральний порошок. Не вміщається у грудях і таки вихлюпується на поверхню -- помічаю на дівочому обличчі аж надто щире здивування. Меа kulpа! Не усвідомив у цю мить, що на американському континенті до подолання відстаней ставляться не так, як у нас. Це в Галичині приїзд на побачення зі Львова до Тернополя - знакова подія. Тут же люди долають відстані особливо не замислюючись. Та все ж пихи у мене не меншає, і я, вдавши сумирного, кажу тихенько:
- Того пам’ятного вечора ти просто вбила мене отим: «Які тут можуть бути стосунки?», мовила так категорично, що втратив усіляку надію...
Хоча й намагаюсь говорити спокійно, та рафіноване лукавство, шпичак іронії, ба навіть торжество звитяжця бринять у моїх словах. Тепло Мар’янчиних очей нараз огортає мене.
- Пам’ятаю, як же не пам’ятати?! Дуже хотіла, аби ти переміг у тому турнірі. Мій колишній амант, що теж полюбляв покер, визнав мені: «Коли любиш – не виграти!» От я і...
Нараз соромно стало за мишачу метушню у моїй голові. Легеньким цілунком торкаюсь її щоки.
- Який же я вдячний тобі! Це справжній подарунок! Я й усвідомити його до кінця не можу...
- Це я собі зробила презент, Юрку,! Тут надзвичайно! Скільки живу, а такої доброзичливості, непідробної щирості в готелях ніде більше не бачила. Коли лиш зайшла в твій номер, одразу ж якнайчемніше розпитали, чи буде мені тут зручно? Чи влаштовує вид з вікна? – головне все це мовилось з такою теплотою, якби була їхньою родичкою, чи улюбленою ними кінозіркою. Фантастика! Напевно за все це треба буде додатково платити? Тут уже я дозволив собі підсміхнутись.
- Ні, увесь цей шарм коштує на порядок дешевше ніж будь де у Штатах – в цьому головна фішка Вегаса. За ніч, люди часами просаджують тут незлічені маєтки, зате принаймні готелі та ресторани їх не визискують... Маленька компенсата, чи що?.. Тут мене знову кусає якийсь гедзь, і я глибокодумно вистрілюю.
- Готелі, якими б прекрасними й комфортабельними вони не були, усе ж пересичені еманаціями багатьох життів і подій, в їхніх стінах вчувається зужита атмосфера.
- Зужита атмосфера?! Господи, як цікаво! Так висловлюєшся...Ти великий оригінал, Юрку, чи не письменництвом плануєш заробляти собі на життя? - сміється Мар'янка.
- Усе ж давай покинемо цю місцину душить мене тут гумус чужих спогадів, журби, марних надій – не вмію того виповісти, але... Зиркає на мене трохи здивовано, навіть знічено.
- Дивний ти хлопець, Юрку! Усі намагаються затягти дівчину до готелю, ти ж тягнеш мене надвір... Гравець. Тепер бачу, ти справжній гравець, дядько Алекс попереджав, що у вас усе інше - відчуття, бажання... Як у вас там кажуть? Най по тім буде! - розсміялась.
Вискочили на вулицю, де війнув нам в обличчя свіжий вітер. Спостерігаю, як Мар’янка хапається то за спідничку, яку задирає цей пустун, то за своє шовковисте волосся, що його раптовий порив вітру підіймає, наче хвилю, бачу, як поблискують її білосніжні зуби. Волосся, очі, зуби ніби фокусують у собі сяйво цього дня. Митець-вітер додає пречудової динаміки образу - зрозумів нараз, що стоїть переді мною найгарніша в цьому місті дівчина, й не лише у місті, а напевно, на всенькому білому світі...
Врешті попускаю попруги, в яких упродовж усієї гри змушений був тримати емоції. У невеличкій ресторації, де опинились, тема стихії не відпускає нас. Починаємо навперебій, якось дуже наївно, по-дитячому, згадувати тих, хто співав про вітер: сестри Тельнюк, Інна Олійник, Юлія Рай, Тарас Лазуркевич, Ірина Білик, Тарас Чубай. Мар’яна почала наспівувати пісню, яка їй запам’яталася:
Все для тебе,
Почуття і небо,
І зірки над нами -- це тобі,
А без тебе
Я неначе вітер,
Що не знає, куди йде...
В безхмарних, кольору молодої конюшини очах Мар’яни запалав закличний вогник, і я вперше палко поцілував її. Якась дурійка обох нас вчепилася – виплітаємо язиками несосвітенні дурниці, сміємось, лиш палець настав. Не поводився і не говорив так навіть у ранній юності. Відчув нараз себе бахуром, що шукає калюжі, аби скочити в неї обома ногами. І та дитяча пустотливість була чогось нам дуже до вподоби. Вирішили, що з цього дня любитимемо один одного, та ще й поклялись, достоту так, як це чинять діти – себто дуже серйозно.
- Підемо вже в готель? – запитую, враз ставши серйозним, чомусь із тремтінням в голосі. Поглянула мені у вічі, навіть глибше, здається... Ледь хитнула головою, так киває волошка, коли злітає із неї краплинка роси...
Цілую її губи -- спершу прохолодні, хоч і розтулені, та ще якось недостатньо піддатливі, вони з кожною миттю гарячішають, мов той пустельний вітер – самум, що забавлявся нині з моєю любкою, і аж обпалюють своїм вогнем. Все ж залишаються лагідно покірними. Саме ця безвольна покірливість і збуджує по-особливому. Мар’янка повністю віддає своє тіло у моє володіння, та я все ж не можу позбутися підсвідомого відчуття, що належить вона мені не повністю, а так прагнеться все більшої й більшої повноти оволодіння, хочеться ще глибше увійти в неї, але стримують якісь фізичні межі й можливості, які не годен перебороти, й вона також не здатна розширити свої межі для мене — аж так, щоб їх зовсім не існувало, все ж бажання повного розчинення в цій жінці не зникає. Дедалі гарячіше стає від її знеможливого тепла, та не менше й від моїх бажань, від намагань моїх, від тієї радості, що ця жінка підтримує в мені ці бажання, що вона допомагає в цьому. В хмільному чаду запаморочення спалахують і гаснуть її очі, які стали нестямними. Гострота відчуття цієї жінки, бажання остаточно злитися з нею наростають не тільки в моєму тілі, а й у голові, в мозку, де начебто більшає та більшає світлої радості чи радісного світла. Здається, вона також усю себе вкладає в своє бажання, та є межа, яку ми переступаємо — й не в змозі переступити... Й незважаючи на все це, найбажаніша гостра мить скоро має наступити. Її благання, вистогнане вогкими припухлими губами,— наче благання про порятунок, витворене її свідомістю в напівзабутті,— змушує ще ближче припасти до неї, ще безтямніше злитися з нею в поцілунку. Так сподівано, так очікувано, так бажано, зрештою, настає ця мить, якої прагнув, якої ми вдвох домагалися. Гостре, яскраве полум'я спалахує у голові, стає ясно, весело, щасливо, я торжествую, вигукуючи щось. Мить злиття відбулася, й хоч вона вже минула, та здається, що триває іще. Хоч вибух і минув, та мені здається, що він ще триває, що я все ще у владі цього вибуху. Любка моя мовчить, заплющивши очі, дихає крізь напіврозтулені губи, й я, ледь розплющившись, ледь глянувши на неї, знову заплющую очі, позираючи не так у темряву, як у свої відчуття, які ще не минули, які ще минають, бо зберігається торжество в тілі, триває збудження втіхи.
Ото вперше довелось осмислити іншу людину, як себе самого, злитися з нею не лише тілом, а й думкою. Запраглось наново відкривати той світ з Мар’яною і в ній.
***
- Тебе не лякає те, що ми якось аж надто легко зійшлись? – запитує, лежачи в задумі, Мар’янка, - хіба може бути великим щастя, яке дісталось людям так легко, що його й не помітили?
Воркотить щось далі, мов горличка дика... Затуляю рот цілунком. Відчуваю, як уповільнюється її пульс, чоловічки очей розширюються, й тону в безодні, що відкривається в них...
--------------------------------
Пояснення до тексту.
Девід Скланскі – відомий теоретик покера. Він опрацював теорію напівблефу.
У філіппінському калі практично однакові рухи, як в рукопашному бою, так і в бою зі зброєю, що робить цей стиль доволі ефективним і універсальним.
