То був квітень 2006 року
Шукаю ключі. Господи, куди ж вони поділися. Знаю що нікого немає. Блін. О, знайшла. Відчиняю. Голоси. Не роззуваюсь. Йду в спальню. Банальна сцена. Двоє. Втомлені, приємо втомлені погляди. Після сексу. В моєму ліжку. Точніше в нашому. Здивовані очі. Якась метушня. Я просто йду. Він біжить за мною
-Почекай, я поясню. Чекай!
-Чого?
-Що?! Я не розумію… Це все не так. Боже!
-…
Я взяла ключі. Пішла.
У той чарівний листопадовий вечір 2004 я і подумати не могла, що зі мною таке могло б статися. Але…
Листопад. Я втомлена після досить виснажливого дня сіла в маршрутку. Було стільки людей. Я заледве могла стояти. Та в один момент помітила на собі погляд
«А він симпатяга»,- подумала. Глянула, то погляд зразу перескочив на інший бік
Знову погляд. Цікавий. Допитливий.
«Гарні очі»,- знову думка.
Так тривала хвилин 10. Тільки я хотіла вхопити той погляд як він висковзував.
Вдалося. Очі в очі. Моя зупинка. Як шкода. Та пора вибиратися з цієї маршрутки.
-Виходиш?,- сказала йому.
-Так.
Він подав мені руку коли я нарешті пробралася до виходу. Я була приємно здивована. Зачинив за мною двері.
-Андрій.
-Мар’яна.
Виявилося на по дорозі. Він довів мене аж до під’їзду.
-Приємно було познайомитися,- я.
-Взаємно. Може ще якось побачимось?
-Можливо,- я.
-А можливо таке що ти мені даш свій № телефону?
-Є така імовірність,- усміхнулась йому,- записуй 80971234565.
-То чекай дзвінка. Бувай,- весело помахав рукою.
-Бувай,- усміхнулась і побігла сходами додому. Зупинилася на поверсі, глянула у вікно: Він пішов у зворотньому напрямку.
«Так, йому було по дорозі, еге ж»,- весело стало.
У наступний день ввечері він написав:
«Привіт, а я тут мерзну під твоїм під’їздом. Не хочеш приєднатись? :)))»
Я спустилася.
-Привіт. Давно мерзнеш?
-Та десь хвилин 40.
-Ого?!?!
-Та ніяк не міг подумати, що тобі сказати, щоб витягти тебе в таку погоду з дому!
-Хочеш наа концерт? Ну точніше на репетицію однієй невідомої львівської команди?
-Ну давай.
Ми йшли вулицею. Старий будинок, як і всі у центрі нашого міста. Квартира. Красива. У найбільшій кімнаті темно. Приглушене світло. Мікрофони. Інструменти.
-Ну ти сідай.
Мене посадили на купу зручних подушок на підлогу, вручили пляшку з пивом.
-А ти? – спитала.
-А мені на інший бік залу,- сказав Андрій і взяв в руки гітару.
То було неймовірно. Захоплення. Ось, що я відчувала дивлячись та слухаючи їх. То було щось на зразок суміші ОЕ, Linkin та James Blunt,- “Вихід з тунелю”.
-Ну як? – спитав.
-Супер. Ви дуже класні. То щось неймовірне.
-Ну дякую. Давай знайомитись з нами неймовірними! :)
-Ну давай.
І я пішла знайомитись з чотирма дикими хлопцями.
-Діма, Костя, Марко, Роман,- представив мені всіх учасників гурту.
Ми ще кілька годин поспілкувалися. Глянула на годинник. 23.30. Пора би вже і додому.
-Мені вже час.
-Шкода. Так швидко час минув. Я проведу.
Падав сніг. Було доволі холодно. Ми йшли і весело про щось розмовляли. Мені було так добре, легко.
-Ну все, прийшли,- я.
-Побачимось?!?!
-Побачимось,- помахала рукою, пішла.
Прийшла додому радісна. Усміхнена. Задоволена.
24.05 він подзвонив. Я вже збиралась спати.
-Добраніч. Спокійної Тобі ночі.
-Дякую. І тобі.
-Ну зідзвонимось. Па-па.
-Бувай.
Так просто. І так добре. Так, дуже добре.
Наступного дня ми зустрілися знову. Гуляли містом. Просто гуляли. Він розповідав кумедні історії про життя у групі. Я про своє життя.
Був сніг. Він зупинив мене. Подивився так проникливо, глибоко. І поцілував. Так ніжно. Подивився із запитанням.
Я усміхнулася. Все було так чарівно. Хотілося співати. Довго гуляли. На прощання вже я подарувала поцілунок.
-Бувай. Зустрінемось.
-Бувай.
Ми зустрічалися часто. Я приходила до нього на репетиції, концерти. Було так добре. Минув місяць,… здається.
Ми сиділи в мене на дивані, слухали «ОЕ». Обговорювали їх музику, підспівували.
-«Я відчуваю тебе такою, такою. Я називаю тебе весною»,- співав Андрій,- я люблю тебе.
Я була шокована, вражена. Не знаю. Я дивилась на нього і не могла поворухнутись.
Я обняла його. І тихо прошепотіла йому на вухо:
-Я тебе кохаю…
То було чарівна мить. Я дійсно відчула що він кохає мене. Так, здавалося місяць. Але то було правдою.
Я була щасливою, і бачила той же ж вогник і в його очах.
Я довго не могла заснути, лежала. Сто разів прокручувала в голові минулий вечір. Серце калатало. Я заснула під ранок.
Коли прокинулась, то перше, що почула, був його голос. Він дзвонив:
-Доброго ранку, моє кохане сонечко. Як тобі спалося?
-Привіт. Чарівно. Правда заснула лише під ранок. Ти знаєш що я кохаю тебе?
-Так, знаю. Я теж люблю тебе, скажено. Будеш сьогодні на репетиції?
-Так, звісно. Після пар зідзвонимася?!
-Ага! Хорошого дня. Па-па.
-Бувай.
Приємно було починати день так.
Ввечері було на репетиції. Відіграли вони супер, як завжди. Після ми вирішили пройтися рідним містом.
-Розкажи мені що ти любиш?- спитав Андрій,- якісь прості речі. Я б дуже хотів це знати.
Дивно. Я хотіла спитати в нього те є саме. Я поцілувала його…
-…люблю, коли прокидаєшся і сонячні промені ковзають по обличчю та ковдрі; люблю проливний теплий літній дощ; люблю свіжий гірський ранок; люблю яблука, люблю як ти куриш; люблю, як усміхається мама; люблю, коли падають зорі, хоча бачила це лише роз чи двічі, люблю хороше вино і «Океан Ельзи»; люблю торкатись леза ножа, люблю запах ароматичних паличок, коли він розповзається у напівтемній кімнаті…люблю тебе…
Він мовчав. Дивився на мене і мовчав. Дивився такими схвильованими, такими…очима.
Він обійняв мене, так ми простояли хвилин 15, мовчки.
Він ніжно поцілував мене в щоку.
-Ти дуже дорога мені. Я хочу щоб ти знала.
Ми були біля мого під’їзду. Поцілувала його.
-Бувай,- я.
-Бувай, спокійної ночі.
Коли прийшла додому, хвилин через 30 прийшов e-mail:
«Я люблю каву зранку; я люблю коли сніг, а я без шапки; я люблю свою гітару; люблю торкатися її струн; люблю чорний шоколад; люблю захід сонця; люблю чорний колір.
Та більш за все на світі я люблю тебе. Я кохаю тебе.
Андрій»
Я плакала. Чому? Не знаю. Просто стільки емоцій. Все так чарівно і казково. Я заснула з усмішкою на губах та сльозами в очах. Заснула щасливою.
Ми зустрічалися близько пів року. Він, як і, я закінчував навчання. Грав у групі.
Був квітень. Світило сонце. Ми сиділи у його квартирі. Обговорювали останні події фестивалю «Чайка». Ще щось. А тут в одну мить він сказав:
-Давай поживемо тут, разом?!? Ти хочеш?
Я було шокована. В мене не було слів. Я не чекала такого повороту подій, принаймні сьогодні.
-Я маю поговорити з батьками. І подумати. Добре?
-Ага, звичайно.
Поцілував.
Коли прийшла додому то вирішила зразу поговорити з батьками. Так, вони любили Андрія. Любили мене. Довіряли мені.
-Якщо ти справді хочеш, то будь ласка. Ми не проти.
Я сама не знала, що відчувала і той момент. Все тепер піде по іншому. Але я таки спробую.
-Дякую. Я дуже вас люблю.
Я вирішила порадувати Андрія зараз же. Поділитися з ним своєю радістю.
-Привіт. Не спиш?
-Та ні, не знаю чи засну. Коли ти збираєшся………………
Не дала йому договорити
-Вони дозволяють. Я хочу. Страшенно.
-О, Боже. Ти…супер. Я шокований. Завтра…Давай завтра.
-Давай. Приїжджай зранку. Поможеш речі перенести. Ну?
-Домовились! Па-па. Цілую.
-Бувай. Зранку чекаю.
Тієї ночі я так і не заснула. Все думала, як все зміниться від завтра.
Він приїхав як і домовлялися. Ми весело кумедно складали речі. Перевозили їх до квартири. До нашої квартири.
І ось нарешті все. Попрощалась з батьками.
-Поїхали додому?!- посміхнувшись сказав Андрій.
-Ну поїхали!
Було під вечір. Ми обоє зайшли туди, як вперше, хоча були там уже сотні разів. Було так дивно. Це мій новий дім. Поки що. Наш. Ми зайшли до вітальні.
-Не вмикай світло. Будь ласка,- сказав він пошепки.
-Гаразд.
Я відчула його руки на своїх плечах, губи на шиї, я повернулася. Одразу зловила його губи. Руки вже знаходили усі непотрібні застібки. Одяг спадав на підлогу
-Я так давно хотів…,- дихав переривчасто, часто.
Він цілував моє тіло, неможливо було не відповісти. Тіло відповідало на кожен поцілунок та доторк.
Було так приємно відчувати його в собі, його силу…
«Як же я кохаю його»,- думала вона коли все скінчилося.
Вони лежали на підлозі у вітальні, на подушках, поміж гітар та мікрофонів.
-Мені було так добре…Дуже,- поцілував моє волосся,- ти так пахнеш. Я дурію, просто дурію від твого запаху. Від тебе. Боже!
Все знову почалося….З новою, ще більшою пристрастю та бажанням. Заснули під ранок.
Я прокинулось. Він лежав і дивився на мене.
-Ти така мила, коли спиш, така беззахисна, кумедна,- поцілував.
-Доброго ранку,- я.
-Це наш перший ранок, спільний ранок. Так дивно але приємно прокидатися з тобою, засинати.
Встали близько 12. Він попив кави, я – зелений чай.
Я пішла на заняття, він теж по якихось навчальних справах. Потім на зустріч з групою. Сьогодні репетиція, концерт.
Ввечері я була на концерті. Супер. Вони були сьогодні неперевершені. «Лялька» була повна драйву і натхнення.
Я дивилась на нього і не могла надивитись.
«Він мій, мій. І я його люблю. То казка»,- літала в голові думка.
То була шалена ніч. Ми відривались після концерту ще до ранку.
Прийшли додому і мертві попадали на ліжко.
-Добраніч,- обійняв її і поцілував у щоку.
-Смачненьких снів.
Так цікаво було жити спільним життям. Ми жодного разу не посварились…Дивно. Бо зі мною то дуже важко.
Ми разом прокидалися, снідали або ні. Бігли по справах. Ввечері вечеряли, або не дійшовши до кухні, кохалися в вітальні чи коридорі. Одним словом життя було сповнене ритму. Ми закохувались один в одного щораз, то більше. Хоча здавалося, що більше вже бути не може.
Йшли останні дні квітня 2006 року. Світило сонце. Я йшла додому. Знала, - в нього репетиція. Так скучила.
Шукаю ключі. Господи, куди ж вони поділися. Знаю, що нікого немає. Блін. О, знайшла. Відчиняю. Голоси. Нероззуваюсь, йду в спальню. Банальна сцена, - двоє. Втомлені, приємно втомлені погляди після сексу. В моєму ліжку, точніше, в нашому. Здивовані очі, якась метушня. Я просто йду. Він біжить за мною.
-Почекай! Я поясню! Чекай!
-Чого?!
-Що?....Я не розумію!...Це все не так..
-…
Я взяла ключі. Пішла. В голові було пусто. Я не могла думати. Я не могла нічого. Просто йшла вулицею. «Чому? За що? »,- єдина думка пульсувала в голові, роздираючи на шматки мозок. І серце, - «Як же це? Як? Він. Я. Ні , не так. Але чому? Ні. Ні.» Було так паскудно. Відчувала себе розтоптаною, розбитою. «Так жорстоко. Так гірко. Чому?» ,- та відповіді не знаходила.
Вона повернулася в ночі, не хотіла турбувати батьків. Хотіла знати все сьогодні. Чи ні? 2:00 . Він курив на кухні.
-Ти прийшла?! Я переживав. Ти одна. Темно. Пізно.
Я дивилась на нього безконечно сумними очима. Очима, які відображали в собі лише одне питання…
-Чому?,- було так важко, сльози…Я вже е звертаю на них уваги.
Його сльози. Його розгубленість.
-Я не знаю. Я придурок. Я…Так вийшло.Ми обговорювали новий текст до пісні…Вона…Я…Якось. Я не знаю. Я не зміг. Пробач мені. Я знаю, я не заслуговую твого вибачення, я свиня. Пробач. Я так кохаю тебе.
-Так. Я бачила, - я не можу. Вибач, я не можу зараз дивитись на тебе.
Я просиділа у спальні до ранку. Він був в кухні.
Скло. Все розбилося, як скло від удару якогось камінця. Я склала речі. Викликала таксі. Пішла.
-Бувай. Пробач, - Андрій дивився розгублено, винно.
Я нічого не відповіла. Не могла. Я не знала в той момент, що мені сказати. Просто пішла, залишивши ключі в середині.
Вдома всі були раді моєму поверненню. Хоча й засмучені з того, про що дізнались.
Мені було дуже погано. Просто огидно. І так сумно. Я так кохала його. Кохаю. Але пробачити не можу. Не зараз.
Я жила в такій агонії півроку. Півроку мук, суму, пусттки.
Андрію теж було скажено погано. Він відав себе музиці повністю, граючи краще, ніж завжди, ті його очі були наче скляні.
«Я так люблю тебе, моя маленька дівчинка. І не можу дихати, коли тебе немає. Я не живу. Я знаю, що винен сам. У всьому винен сам. І мені дуже боляче. Боляче і зле від того, що я зробив тобі. Тобі. Ти моє життя, а я його зламав, розтрощив. Я ніколи не забуду твоїх очей, той погляд пече мене й досі. Підсилює мою провину. Я не хотів так ранити тебе.. Я не хотів завдати тобі болю. Але зробив так...Зробив і вже нічого виправити не можна. Час не повернеш. Хоча, якби, то я б не допустив, щоб ти так страждала, щоб я зробив те, що зробив, це низько. І я це усвідомлюю. Я знаю, що таке, коли тобі зраджують. Повір. Та я себе не виправдовую. Виправдання просто немає.
Випадок. Просто випадок, який зламав життя двох закоханих людей. Людей, які не могли жити один без одного. А тепер мусять.
Я винен. Я знаю.
Якщо коли-небудь ти зможеш простити мені. Дякую.
Вибач, що кохаю Тебе.
Андрій»
Це я знайшла в поштовій скринці. Сльози текли по щоках. «Як же це? Як? Я так люблю тебе. Чому ж усе так? Так боляче!?!?»
Я не могла терпіти біль, я не могла так жити. Жити з тим страшним спогадом в серці. Але не согла і без Нього. І з ним я не могла. Я не простила.
Я йшла вулицею. Йшла і силою випадку наткунулась на його очі.
-Привіт, - сказав.
Боже, які в нього стали очі. Скляні, наче мертві.
-Привіт,-сьогодні в нього був день народження. 23,- вітаю тебе.
-Дякую. Це найкращий подарунок - твої слова. Сьогодні концерт. Ось запрошення. Приходь. Будь ласка.
-Я не знаю. Бувай.
Я думала цілісінький день. «Піти? Чи не варто? В нього день народження. Так. Піду.»
Я прийшла.Була повна зала. Вони виступили неперевершено. Я любила цю музику. Його музику. Після виступу він підійшов.
-Дякую, що прийшла. Я не думав, що ти будеш.
-Я й сама не думла. Стільки часу минуло, а ми так і не поговорили. Дозволь мені зробити це сьогодні. Сама сьогодні, у твй день народження. Ні, не тому, що я хочу дошкулити тобі. Просто так буде краще. Я люблю тебе. І ти це знаєш. Ти знаєш мене, як ніхто інший, і ти маєш зрозуміти мене.
Я люблю тебе. Дуже. Але простити я тобі не можу. На даний момент...І не знаю, чи зможу взагалі це зробити, і не хочу мучити тебе. Прости. Мені боляче. Дуже...
-Я знаю. Дякую. Дякую, що ти є. Я не наполягаю на прощенні. Я розумію. Я кохаю тебе, - він поцілував її в щоку.
Вона пішла. Було темно.
Андрій знав, що вона не повернеться, але в глибині душі жевріла надія.......
