Дія четверта
Квартира Саші. Посеред кімнати – ялинка, увішана гірляндами, зробленими з презервативів у пачечках, цукерками, печивом. Під ялинкою декілька пакунків у кольоровому папері. Саша носиться квартирою, наставляючи на стіл. Вдягнена у халат, волосся гарно вкладене, макіяж, підбори. З тацею біжить до столу. На таці запечена птиця, з якої стирчить три пір’їни.
Саша: Так, фазан є! (роздивляється та погладжує пір’я): Минулого тижня ходила до Зоогартену (посміхається) Люблю дивитись на тварин. Тут вони вгодовані, походжають великими вольєрами. Вони, як ми – ніби й на волі, але далеко не втечеш, клітка все ж таки є. Дивлюсь на землі валяється пір’їна (показує на одну, що стирчить з птиці), а поруч фрау. Така ладненька, чистенька. Вичитує свого малого. Той зарюмсався, очі додолу втупив, а молодиця допитується пошепки: «Варум та варум ти це зробив?». А як побачила, що я підслуховую, я й не крилась, випросталась і так зверхньо зауважує: «От, мовляв, - некультурні люди, носить же земля таких дикунів, мовляв, вискубли з ні в чому не повинної пташини таку красу». А тоді втомилась брехати й забралась, волочучи за руку свого пройдисвіта. А я пір’їнку підчепила з землі, обтрусила пилюку й подалась шукати, де ті павичі гуляють. Ну, потрібно ж погодитись, що три пір’їни виглядають значно краще, ніж одна. (регоче) Яка ж я видумаха. Тому до мене й гості ходять табунами – цікаво їм, що я приготую незвичайного. Але делікатес – то таке, а найголовніше попереду.
Зникає у ванній кімнаті попередньо ввімкнувши автовідповідач. Допоки її не має він говорить: Халльо, дас іс Алексіс, шпрехе. Привіт це Саша, говоріть. (голос Зіни) Сашко, ми будемо о сьомій. Ох і гульнем. До зустрічі. Халльо, дас іс Алексіс, шпрехе. Привіт це Саша, говоріть. (говорять німецькою – голос чоловічий, дуже швидко) Халльо, дас іс Алексіс, шпрехе. Привіт, це Саша, говоріть.
Голос чоловіка Саші (язик заплітається): Шурочко, привіт… Я, е-е-е…
Саша вийшла з-за дверей, уважно вслухається у голос.
Голос чоловіка: Хочу привітати…Ти, цей…Якщо ти вдома візьми слухавку, я так не можу (у голосі чути роздратування. Саша робить крок до телефону, але спиняється) Ну, добре, не хочеш ти зі мною розмовляти, це ясно… (чоловік кричить) Якби я міг, я б приїхав…Ти ж знаєш, що у нас будівництво…Я мушу бути тут…
Саша підбігає до апарату й натискає на кнопку, стираючи усі повідомлення, про що їй сповіщає автоматичний голос.
Саша (сідає знеможено на канапу): Їхала сюди, думала зароблю – буде нарешті щастя. Візьмемо дитинку у сиротинці, заживемо, як люди. (кидається до телефону. Кричить до нього, як до людини) Через тебе я не можу мати своїх. Зарано йому було. Падлюка, все життя мені споганив. (сідає на підлогу) Розлучусь, обов’язково розлучусь. (мрійливо) Сама візьму хлопчика й виховуватиму. Ось лишень зароблю. Бо ж ти, гад, три роки з мене гроші тягнув, казав на будівництво, а сам з курвами пропивав. А я вірила, дурепа, відсилала наче у прірву. Вже давно б назбирала, а так…
Дивиться на своє блискуче вбрання, що виглядає з-під розпанаханого халата. Втирає носа й встає, закриваючи поли халату.
Саша (весело): А оце – сюрприз.
У двері грюкають.
Жіночий голос (з-за дверей): Це ми, відчиняй давай! Швидше, Сашо.
Саша (повільно йде до дверей): Завжди ця Зінка приходить на годину раніше. Дурепа!
Відчинила двері, простягла руки для обіймів.
Саша (манірно): Зінулько, лапочко, яка радість…
Зіна швидко промайнула повз господиню до туалету.
Зіна (з туалету): О-о-о-й! Думала, що сяду прямо на Александрпляц, матко бозко.
Саша (під дверима): А клозетів суспільних ти, Зінулю, не бачила?
Зіна (виходить): Ще чого не вистачало – гроші тринькати.
Саша: А якби сіла під кущем – ще більше забрали б.
Зіна: Ой-ой, лише не лякайте мене, законослухняна громадяночко, бо я не бачила, як німці справляють нужду надворі?
Саша: Так то німці, а то ми.
Зіна (задумалась): Правду кажеш. Їм можна – вони вдома, а ми…
Саша: До речі на Александрпляц туалет безкоштовний.
Зіна: Та ти що?
Саша: Ага. Я там три місяці працювала, коли мене Габі вигнала з роботи.
Зіна: Це та принцеса, якій не до вподоби було, що ти маєш вищу освіту?
Саша (гордовито): Вигнала, бо приревнувала до свого кавалера, який від мене не відлипав, допоки я прибирала.
Зіна (махнула рукою): Так, тут можна й туалети мити, вони ж чисті.
Саша: Ага! (задумалась) Лише покидьків хоч гать гати. (посміхається) Видали мені гумовий костюм…
Зіна: Як в космонавта?
Саша (втягує щоки): Як в асенізатора. Приходила я вдосвіта, ставила табличку, щоб ніхто не заходив, бо прибирання. Але декому ніби маслом намащено – лізуть саме коли не можна. Перед тим, як зайти у те підземелля, особливо в чоловічу половину верещу, що є духу «Виходьте, прибирання!!!», але як правило в таку ранню годину там лише миші. Спустившись, співаю, що є духу, щоб як хтось ломанеться вчасно повернув. Ото затягую й з шланга поливаю. Доходжу до крайньої кабінки – а там…
Зіна: Труп!?
Саша: Якби. Живий. Штани спущені, ну і все при ньому. Показує мені. Шкіриться. А саме таке миршаве, мале і щось шпрехає. Я не довго думаючи як вріжу йому гарячим струменем. Воно почало шайзати, заскакало по туалету й куди й поділось. Та після того випадку я пішла звідти.
Зіна: Ну і правильно, чого тобі такою чорною роботою займатись? А платили добре?
Саша: Тисячу триста в місяць. Тоді ще марка ходила. Офіційне працевлаштування було, все чікі-пікі - через муніципалітет. Вони геть не питали документів, бо німці не йдуть на такі роботи.
Зіна (відкрила рот): Ну й дурна ти Сашко - від такого місця відмовилась.
Саша (вщипнула Зіну): А мо ти підеш, там класно.
Без стуку заходить Петро. Почув останню фразу.
Петро (цілує Сашу): Куди це ти Зінку відряджаєш?
Саша: До клозету.
Петро: То вона ще не сходила? То ж обігнала мене на два квартали. Я оце лише дочалапав. Зіно, давай бігом, бо осоромишся прямо тут.
Підштовхує дружину до туалету. Та пручається.
Зіна: Петю, припини. Я вже. Тут не про це. Тут про роботу.
Саша: Зіна зацікавилась однією роботою…Для тебе це секрет. Правда Зінулю?
Зіна (підморгнувши): Так. То що сідаймо. (йде до столу)
Саша (хапає її за спідницю): Стояти! Зіно, чи ти не бачиш, що ще нікого немає.
Петро: Піди покури, я дозволяю в честь свята.
Зіна широко посміхається, простягає руку до Петра. Він бере Сашину пачку цигарок з полички в коридорі, поглядом питає в хазяйки чи можна, отримує ствердну відповідь й простягає сигарету Зіні. Вона біжить на кухню.
Саша: Зіно, надвір.
Петро: Ти ж знаєш.
Зіна (копіює Сашу): Ой, піду провітрюсь. (йде вдягаючи Петрову куртку)
Саша й Петро: Піди, піди.
Петро: Це не Зіна, а кіно.
Саша: Навіщо ти її відіслав?
Петро: Є справа.
Саша: Кажи.
Петро хапає Сашу за талію. Вона з силою відштовхує його.
Саша (сміється): Здурів ти Петю чи що? Я ж тобі вже раз казала. (торкається лоба) Не зрозумів? Ти не в моєму смаку.
Петро: Я грошей дам.
Саша: Та ти що? І скільки ж? Теж мені новий українець. Хоч би скільки мені дав – не лягла б з тобою.
Петро: Такий поганий?
Саша: Ні, не тому. (підійшла до Петра, обняла його за плечі) Петю, ну що ти весь час видумуєш? Ти ж класний чоловік, он жінка в тебе є, що тобі за біс у ребро штурхає? Ти мені брат, друг, розумієш. Я навіть гніватись на тебе не можу.
Петро: Люблю я тебе, Сашо, зрозумій. Лише помани мене пальцем – кину Зінку. Та й куди тій курці до тебе.
Саша (суворо): А оцього щоб я не чула. Зіна саме під тебе заточена. Петю зрозумій, ти не станеш іншим, маючи гроші, навіть великі гроші, ти лишишся таким самим хлопцем, що закінчив з горем навпіл вісім класів, вивчився в ПТУ й не прочитав за своє життя жодної книги.
Петро: Я прочитаю.
Саша: Не треба. Це тобі не личить. Будь собою, Петю.
Петро: Але ж ти не хочеш такого.
Саша: Будеш робитись під мене, зовсім втратиш себе.
Входить Зіна.
Зіна: Холодно, як не має бути. Навіть сніжок пішов.
Петро: А хто в тебе буде?
Саша: Ви, я, Анатоль, Катя, Олена, й двійко німців.
Петро: Ці красунчики?
Саша: Петю, ти робиш успіхи, вже не вживаєш поганих слів? Молодець. Так – ці красунчики.
Зіна: І нащо ти з ними дружиш, не розумію?
Саша: Я й не вимагаю твого, Зінулю, розуміння. Вони мої друзі. Тут інших не буває. Це ж я їх познайомила. Вони мені, як рідні. З самого свого приїзду сюди стала працювати в Жана. Дивлюсь, журнали квартирою розкидані… спеціальні. Зрозуміла, не маленька. Пізніше, як звикли один до одного, він мені розповів свою історію. Сумну…У нього коханий загинув. Жан класний. Художник. Мене навіть намалював. Обіцяв подарувати портрет, коли завершить…Так, про що я?
Зіна: Про портрет.
Петро: Про Жана.
Саша: Ні, далі про Франца. За рік Свєтка скинула мені роботу, яка їй чомусь не підходила. Пішла я, а там у помешканні знову гей атрибути. Я так помаленьку-потихеньку цих двох і звела. Франц серйозний, усе шукав собі щось постійне. Він лікар, йому немає коли шури-мури викручувати… Ця любов зароджувалась у мене на очах.
Зіна: (перелякано): У тебе на очах???
Петро: Зіно, вгамуй свою фантазію.
Знадвору чути німецьку веселу пісеньку у чоловічому виконанні.
Саша (прислухалась): О, про вовка промовка. (відчиняє вікно. Кричить) Халльо! Халльо! Франц, майн лібе! Жан, халльо.
Підхоплює пісеньку та йде до дверей. Відчиняє їх навстіж. Пісню чути з під’їзду. До квартири завалюють двоє чоловіків, що тримають один одного за талії. В кожного в вільній кінцівці по пляшці шампанського. Вони вже напідпитку. Цілуються з Сашею, здоровкаються з Зіною, прикладаючись до її пухкенької ручки, чим вводять її у фарбу, та потискають правицю Петрові. Всідаються на канапу й голосно оцінюють шикарно накритий стіл, а особливо фазана.
Франц: Алекс! Вас іс дас?
Саша: Фазан.
Франц: (ставлячи не правильно наголос) ФАзан?
У двері дзвонять тричі – коротко – довго – довго.
Саша: Анатоль!
Саша схоплюється та кидається до дверей. Впускає Анатолія, довго дивиться йому в очі, гладить по щоці. Він вручає їй подарунок, невеличкий пакуночок. Саша ніяковіє й прикладає подарунок до грудей.
Петро: Відкривай!
Зіна (плескає в долоні): Відкривай, відкривай!
Німці, поглянувши один на одного, широко посміхаються й підхоплюють незрозуміле їм слово.
Німці: Відхривайк!
Всі разом: Відкривай, відкривай.
Саша: (розриває папір) Коробочка!
Петро: Оксамитова?
Зіна: (стиха) Дочекалась.
Анатоль (ніяково): Це не те, що…
Петро (відходить): Ясно.
Зіна (дурнувато): Ой, невже.
Саша: Серце колотиться…Толю, та…
Анатоль: Сашо, я думаю, що ти не так зрозу…
Саша відкриває коробочку. Довго дивиться всередину. Усі тягнуться до неї, щоб подивитись, що там.
Зіна (свиснула): Сережки.
Петро: Фу-х.
Німці: Вау!
Саша (прокашлялась): Дякую, любий. (метушиться)
Анатоль (дивиться навсібіч): Я думав, я не думав, я хотів…
Саша: У мене також є подарунки. (нервово роздає усім по пакунку) Але відкривати не треба, нехай дочекаємось усіх, бо тут сюрприз, ну, щось таке, можливо вам буде незручно…
Петро (стиха Саші): Візьми себе в руки. (усім) Давайте вип’ємо панове.
Усі: Слушна думка. Давайте! Наливай Толю.
Саша (піднімає келих): Щоб у наступному році наші бажання здійснювались.
Петро: Добрий тост.
Зіна (про щось бубонить під ніс) Я вже загадала бажання.
Анатоль ( ніжно дивиться на Сашу): Я за це.
Німці затягують різдвяну пісню. Всі підхоплюють та недоладно співають хто українською, хто німецькою, хто англійською.
Цей хор пронизує настирний дзвоник у двері. Він не припиняється а лунає єдиним зумером.
Саша (робить знак рукою замовкнути): Сусіди чи що? Ми ж іще й веселитись не почали.
Йде повільно до дверей, прикладається до вічка.
Саша: Йо! Катеринка. (кричить крізь двері) Катаріно, зніми палець з дзвінка. (шарпає за двері) Де цей клятий ключ? (шукає ключ. Кричить до Каті) Та чого ти дзвониш? Припини!
До дверей підбігає Анатоль.
Анатолій: Катю, Катерино! Ми зараз відчинимо. Ти п’яна чи що?
Нарешті Саша віднаходить ключ. Двері відчиняються, а Катя так і продовжує стояти причепившись до дзвінка. Анатоль втягує її до квартири. Катя жестами показує, що за дверима ще щось є. Анатоль йде й приходить до квартири з Катиною спортивною сумкою.
Анатоль: Ти пішла від хазяїв?
Саша: Катерино, що з тобою?
Німці: Вас? Доктор, госпіталь?
Саша дає ляпас Каті. Та починає плакати.
Саша: Тепер кажи, чого ти ревеш, корово. (кричить) Припини, кажу. Яка м’якотіла. Ти сюди приїхала мусиш бути сильно, а не розкисати, як тобі хазяї не сподобались.
Катя (хапаючи за руки Сашу): Я більше не могла, Шуро.
Саша: От падлюка.
Всі подивились на Сашу.
Саша: Хазяїн падлюка. (Каті)
Катя: Вони…вони…
Саша (ляскає себе по стегнах): Та що ти блеєш, горенько моє. Кажи вже, що вони, хто вони…
Катя: Вони…ой, не можу сказати, соромно. (видихає повітря) Він мене чимсь поїв, а тоді знімав…А вона дивилась…А я ні сном, ні духом. Напевне давно вже…
Петро: Йо!
Зіна: Петю!
Петро (обурено): Та що Петю, Петю? Культурна яка віднайшлась.
Саша (ходить кімнатою): А як ти дізналась?
Катя: Сьогодні дай думаю відішлю листа електронною поштою сусідському хлопчикові, а мама прочитає…Пішла нишком до Віолиного комп’ютера, навіщо думаю їх турбувати…влізла, а там ненароком клякнула на якусь папку…А як воно відкрилось, а там таке…
Саша: В поліцію здати гадів.
Анатоль: А зиск? Лише Катьку депортують.
Саша: Твоя правда.
Катя (дивиться на шампанське) Я пішла, от і добре. Вибачте, що зіпсувала вам свято…
Саша: Нам нічого не можна зіпсувати – до усього готові. От, біда, пішла від хазяїв, наливай Толяне. Нове життя в Катьки починається. (пошепки) Забудь до біса усе. (усім) А ви нічого не чули. (до Зіни) Особливо ти.
Зіна: Ти про що? Я чекаю початку свята.
Саша (обняла Зіну): Хороша ти баба, Зінульо!
Зіна: І Петя так каже.
Катя (до себе): Я додому поїду. Не маю сил жити в розлуці з малим.
Саша (зіскочила з місця): Пів року коту під хвіст? Катаріно, схаменись. Ти чого сюди припхалась, носом хнюпати чи гроші заробляти? Подумаєш, використали тебе. Усіх нас тут і в хвіст і в гриву. Виходу в тебе немає, як заробляти. Чи що?
Катя: Заробляти.
Саша: То викинь до біса свої амбіції. Житимеш у мене. Від завтра працюватимемо разом – зарплатню навпіл. Я не збіднію. А тим часом Петя тобі роботи віднайде. Правда Петь?
Зіна: Тепер я цим займаюсь.
Петя (до Саші) Авжеж! (до дружини) Я цим займаюсь.
Саша: Ну, панове, чого носи повісили? І ви туди ж (до німців) Ви ж нічогісінько не зрозуміли, тому наливайте. Кать – це тобі (простягає такий, як у всіх пакунок). Олену не чекатимемо, вона бачу запізнюється. Прийде – перевдягнеться, не буде ж білою вороною серед нас.
Петро: Не зрозумів?
Саша: А ти відкрий подарунок – відразу зрозумієш.
Усі почали відкривати подарунки. Повитаскували на світ божий костюми.
Зіна (пирснула): Тю, а це ще що таке?
Саша: Маскарад. Будемо вчитись танцювати. Вечірка присвячена диско починається.
Петро: Шурко, ти це серйозно?
Саша: Петю, випий щось міцніше й перевдягайся, буде весело.
Німці, тішачись, подались до вбиральні перевдягатись, Саша скинула халат й опинилась в усій красі – вкритому блискітками диско-костюмчику. До коротеньких шортиків додавалась маєчка . Анатоль, Петро та Зіна не в захваті від сюрпризу, довго не наважуються, тоді випивають по декілька келихів та йдуть перевдягатись, Катя сидить та тупо дивиться на костюм.
Саша (суворо): Швидко натягай! Будемо веселитись.
Катя змінює німців, що вже вийшли з вбиральні. Усі виглядають дещо смішно. Коли зійшлись, почали реготати, тицяючи пальцями один в одного. Обстановка розрядилась. Саша показує елементи танцю. Німці вискубли пір’я з фазану й встромили собі за вуха. Всі веселяться, танцюють й час від часу підходять до столу, аби щось перекусити й випити.
У двері гучно стукають.
Саша: Хелена!
Гості спиняються. Саша наказує всім стати в ряд та повторювати за нею па.
Саша: Лише відчиню двері – усі починають!
Саша відчиняє двері й відскочивши від них стає попереду танцюристів. Усі витанцьовуючи йдуть до відчинених дверей. У квартиру входить стара поважна жінка. Вона з подивом дивиться на колектив. Саша зупиняється, інші намагаються прикритись хто пледом, хто сідає за стіл, аби не було видно його голих ніг, хто йде на кухню.
Жінка: Брітта Краге! (простягає руку до Саші)
Саша: Алекс!
Мовчазна пауза.
Саша (розгублено): Хелена?
Фрау Краге: Я! (витирає хусточкою зволожнілі очі)
Саша: Варум?
Фрау Краге показує на серце. Саша долонею затискає рот. Присутні у кімнаті нічого не розуміють. Фрау Краге простягає Саші пухкий жовтий конверт.
Фрау Краге: Іншульдігум. (киває головою й виходить)
Зіна (дурнувато посміхається): Це що - припис суду? (сміється)
Саша (перекрикує музику): Йди Зіно!
Зіна: А я що, я нічого.
Саша (істерично) Йди Зіно, йди додому! Петю, забери її. І сам йди.
Петро: Алекс!
Саша: Прошу!
Петро нашвидкуруч забирає свої речі, тягне Зіну за собою, виходить з квартири. Саша підходить до програвача й з силою штовхає його на підлогу. Він падає, але продовжує грати. Саша трощить його ногами, божевільно витанцьовуючи. Німці тихенько перевдягнувшись, йдуть. У квартирі лишається Анатоль та Катя.
Анатоль: Шуро! Що таке? Щось з Оленою? Вона захворіла? Чого ж так перейматись. Чи ти зайвого випила?
Саша (скорботно): Анатоль….Олени немає…
Анатоль (посміхається) Я бачу. (вказує на двері) А це її хазяйка? Що за день? Вона також вигнала свою покоївку? Та кажи, я нічого не второпав.
Катя (до Саші): Вона померла?
Анатоль: Померла?
Саша (розгублено): Виходить померла. (простягає конверт, як доказ) Як це – Хелени немає? Як це? Ми ж…вона ж мала прийти…ось її костюм. (виймає з-під ялинки пакунок) серце…як це? Вона ж така жвава…Була…
Катя (плаче): Я поїду додому.
Саша (активно): Їдь Катю, їдь, бо отак і залишишся тут назавжди.
Анатоль: Якщо я можу чимсь допомогти…
Саша (дивиться затуманеним поглядом): Допомогти? (гладить Анатоля по щоці) Йди Толю, йди, дітям подзвони, дружині, зі святом привітай. Їдь додому Толю. Ой, треба подзвонити. (біжить до телефону) Алло, Петю, я забула сказати – їдьте з Зіною додому, їдьте, їдьте…(кричить) їдьте, кажу вам. Я наказую – усім повертатись, усім…
Анатоль хоче допомогти, але Катя показує йому йти, а сама опікується Сашею.
Саша (лежить на колінах у Каті, закутана у плед): А ти знаєш, її син з дому вигнав…Вона була така самотня. Приїхала на рік, а лишилась назавжди…Вона набагато була старша за мене, але ми були найкращими подругами. Серце. (схоплюється) Катю, як це – серце?
Катя: Я поїду додому.
Саша: Їдь, Катю, їдь – гроші то пил, в тебе син, ти йому потрібна…
Катя: А що в конверті?
Саша (схоплюється) Не знаю.
Нервово розриває. Зсередини випадають пачки з грішми. Саша розгублено дивиться на них. У конверті лист.
Саша (читає): Люба моя подруго, найрідніша людина у цих світах – Олександрочко. Якщо ти читаєш цього листа, значить усе… Не треба плакати, життя непередбачуване, я його прожила по своєму і не шкодую. От лишень заради чого збирала усе це (Саша дивиться на розкидані підлогою гроші), для кого? Думала синові віддати, але... Не впевнена, що він зможе скористатись правильно так важко заробленим. Згадала нещодавно про твою мрію – взяти з сиротинця дитинку. Яка прекрасна місія, Сашенько. Мрії повинні збуватись. Бери ці гроші і повертайся, налаштовуй життя, заводь дітей, рости їх, виховуй правильно…Правильно… Лише в дітях щастя, в тому, щоб бути потрібним… Згадуй часом стару гастарбайтерку Хелену. Твоя навіки подруга Олена Сергіївна.
Довга мовчазна пауза. Саша йде на кухню, приносить звідти пляшку горілки.
Саша: Тримала на розтирання. Шампанське занадто веселе вино. Давай пом’янемо.
Катя: Давай. Я лише зберу. (вказує на гроші)
Саша: Так-так. (збирає гроші)
Катя: Багато.
Саша: Майже за десять років, дівко. Цілий статок. Але який він гіркий. (притискає гроші до грудей)
Катя наливає по пів келиха горілки. Випивають.
Катя: Тепер моє горе не здається й горем. Так невеликі неприємності. (радісно) Щаслива ти Сашко, скоро додому поїдеш, здійсниться мрія.
Саша: Але Хелени немає.
Катя: І нас колись не буде. Та чи зможемо і ми отак – передбачити прихід старої з косою.
Саша: Візьму хлопчика…Ні, на ці гроші можна й трьох виховати. Візьму трьох, Катю, трьох діточок, боже. Невже я буду щаслива, невже?
Дзвонить телефон. Саша ліниво підходить до апарату й бере слухавку.
Саша: Так! Привіт. Дякую. Я додому приїду. Не кричи, мені від тебе нічого не потрібно, я дітей візьму. Отаких дітей, отаких, як мені треба. Ти мені не вказуй, хто ти такий? Чоловік? Ха-ха-ха. Як чоловік, то приїжджай сюди – гроші на родину заробляй. Ні, не хочеш, і дітей не хочеш, лише мене…Я також сумую без тебе. Та ні, нікого. Як там твій гурт. Граєте, ага-ага, добре, цілую, добре. (посміхається)
Катя: Чоловік?
Саша (наливає ще півсклянки горілки й залпом випиває): Не хочу!
Катя: Що?
Саша: Не хочу повертатись… Розумієш, я так вже звикла жити тут, що не знаю, як я буду вдома. (довго дивиться на Катю) До того ж, знаєш що? (гризе нігті) Знаєш, що, Катько…
Катя: Сашо, ти мене лякаєш.
Саша вкладає Каті на коліна купу грошей. Катя не знає що з ними робити.
Саша (гарячково): Так-так. Це геніально. Це правильно. (сміється) Навіщо, навіщо мені їхати, якщо я не хочу, і навіщо тобі залишатись, якщо ти не хочеш? Хто буде біля Хелени, як не я?
Катя (заспокоює): Сашо, припини. Це нервовий зрив. Ти поїдеш, зробиш так, як тебе просила подруга, а я в твоїй квартирі залишусь, буду на твоїх роботах працювати. Всім добре.
Саша (кричить): Ні, не всім!Олена хотіла, щоб на ці гроші якимсь дітям було добре. Так?
Катя: Напевне.
Саша (активно): Не напевне, а точно! Який з того зиск, як я візьму якусь дитину, а ти свою втратиш?
Катя: До чого це ти?
Саша: А до того… Ти поїдеш, а я лишусь. Мені нічого не потрібно. Якщо я завезу ці гроші додому, то протринькаю їх на чоловіка. Як не на цього то на іншого, а дитина – так і лишиться мрією. Розумієш? Я така – безпутна. А ти – мати, тобі ці гроші знадобляться… (задумливо) Я не можу її тут лишити саму…назавжди…
Катя: Сашо…Сашо…Поділимось.
Саша (погрожує пальцем): Не смій. Це не можна ділити. Це Оленине життя. І воно має перейти в спадок дитині. Твоїй дитині.
Катя: Павлик!
Катя починає співати колискову. Саша у неї на руках засинає. Колискова звучить усе голосніше й голосніше. На задньому плані випливає фігура дитини в нічній сорочечці.
Дитина (дуже просто, без надриву): Мамусько, я дивлюсь на небо перед сном, як ти мені казала. Щоб побачити там зірочку і з нею говорити. А ти також на ту зірочку дивитись будеш…Бабуся сьогодні сказала, що вже час замовляти Дідові Морозові бажання. Я відразу загадав велосипед…(тихо) І щоб ти повернулась. (як раніше) Бабуся каже, що перше бажання Морозик виконає неодмінно, а друге доведеться чекати. От, я не розумію, якщо Дід Мороз існує, то чого він одне виконує відразу, а інше треба чекати…(хитро) Та хоч бабуня й не вірить, бо вона ж уже доросла, я впевнений, що Дід виконає обидва моїх бажання…(активно) Я навіть оте, друге поставлю на перше місце…(довго мовчить) А зірочки немає…Бо сніг іде…
Завіса
