Той день розпочався, як завжди. Пустотливий сонячний промінчик, ковзнувши по кирпатому в ластовинні носу Петька, доторкнувся до його розкуйовдженого білявого волосся, легеньким ніжним дотиком лоскотнув очі. Петько міцно стулив повіки і перевернувся на другий бік. Канікули тільки розпочалися, п’ятий клас позаду, а попереду світла радість літніх пригод і довгоочікувана свобода. Почав повільно провалюватися в солодку дрімоту, та промінчик чомусь став вологим, шорсткуватим і дуже настирливим - зухвало торкався очей, підборіддя, носа. Він був теплий і дуже наполегливий.
- Ой, Дружок! – здогадався Петько. Не розплющуючи очей, він обійняв того за шию, і пес, поклавши голову на подушку поряд із Петьковою, почав терпляче чекати, поки він прокинеться. Петько не заснув – вловив приглушені голоси за зачиненими дверима кухні. Прислухався… Розмовляли батько і дядько Василь.
- От дивак чоловік! – почулося батькове. – Ну, ти от мені скажи, що людині ще треба? Отакі гроші мав: пенсія гарна, підробляв собі… Так ні! Взяв і наклав на себе руки. От скажи: що йому не вистачало?
- То, мабуть, була якась причина, - сумно зауважив дядько Василь і додав: - Жив поруч, а ми й не помічали нічого. Виходить, щось було на душі. Ех, гарного чоловіка не стало, - сказав, тужно зітхнувши.
- Отакі гроші мав! – знову з досадою вигукнув батько.
- Та до чого тут гроші? - ніби аж сердито заперечив дядько Василь.
- Ет, - різко обірвав його батько. - Знову ти своєї, нічого не розумієш. Гроші… Гроші – це гроші! – твердо сказав, ніби поставив крапку.
Петько вийшов із своєї кімнати і став на порозі.
- О, доброго ранку! Розбудили? - дядько приязно глянув на Петька і піднявся: - Так, поїду я.
- Дружок мене розбудив, - відповів Петько. – Та я вже виспався.
Дядько Василь був молодший батьків брат, жив зі своєю сім’єю в сусідньому селі за два кілометри від їхнього. Працював фельдшером у ФАПі. Він був дуже тямущим медиком, і його постійно кликали до когось із хворих. Дядько ніколи й нікому не відмовляв. Навіть вночі його велосипед був напоготові і він мчав то в один то в другий кінець села, а то і в сусіднє, це після того, як закрили їхню лікарню, що обслуговувала кілька прилеглих сіл, на виклик до хворого. Бувало вдячні пацієнти сунули йому до рук гроші, але дядько Василь, завжди привітний і ввічливий, ставав сердитим і суворо відмовлявся. Батько говорив, що він не вміє жити - хтось інший на його місці вже й на машині їздив би, а не на … Батько робив паузу, в його очах з’являвся якийсь дошкульно-в’їдливий усміх і він презирливо додавав: «А не на отій самокатці». Дядько обурювався, казав, що просто виконує свій обов’язок, а лихо може трапитися з кожним.
І батько, і дядько Василь, обоє високі й кремезні, з синім, ніби хто їм щедро плеснув неба в очі, поглядом, були дуже схожими. Петько здивувався, коли випадково почув, як сусідка одного разу сказала бабусі: «Які ж вони в тебе різні, Василино». Чому різні? Такі схожі і різні ? Він тоді не збагнув про що йдеться. А бабуся нічого не відповіла, тільки зітхнула тихо.
- Ну, передавай привіт Каті. Як вона там? – сказав батько.
- Та нормально, тільки… , куниця курку вночі загризла. Плакала…
- Та воно зрозуміло … м'ясо ж…
- Не в тім річ. Шкода. Знаєш, як вона над ними… Вони розумні істоти, хоч і кажуть, «розум, як у курки».
- А…, - зневажливо махнув рукою батько, хотів ще щось додати, та стримався.
- Ну, гаразд, поїхав я, - сказав дядько Василь.
- Собаку треба, щоб полякав, бо то така капость, як внадиться, то всіх курей перебере. Воно ж в найменшу шпаринку пролізе. Он візьми Дружка, нехай побуде в тебе.
- Даси Дружка? – звернувся дядько Василь до Петька.
- Не дам, а продам, - прохопилося раптом в того.
- О! - голосно реготнув батько, ляснувши рукою по коліну - А ти кажеш … Мале, а бач, і те розуміє!
