...вузенька стежка, що вужиком тікає із лісу густого… По праву руку – сосни високі, ліворуч – розлогий кущ шипшини гострої-загребущої. Ідемо повільно, перелазимо через чагарі – це ж бо стара дорога із лісу, нею давно ніхто не ходить, геть позаростала...
...син – ніби білий метелик, він вирвався уперед, вертке-мале, йому завиграшки долати такі от живі перешкоди, а я – зовсім відстала... подумки лаюся – і якого милого ми поперлись до дідька у зуби? Всі нормальні люди – оно широкою дорогою попід потоком ідуть, а цьому малому щоразу пригод подавай!
...малий розмовляє голосно, збуджено, не озираючись… Він знає, що я неодмінно іду позаду нього, така собі дитинна певність у дорослій присутності-надсутності, певність, що так триватиме завжди – і дорога, і він, і я…
Світ довкола просякнутий запахами і кольорами, щойно у лісі прогримотіла злива – і земля видихнула глибоко-глибоко, десь аж зсередини тіла, як жінка після любощів. Лежить – така нетямна і втишено-щаслива...
Після зливи трави голови піднімають, я просто попід ногами відчуваю, як вони ворушаться, щохвилини підростаючи.
Бджола ошаліла – шпарівна ґаздиня заморена – літає понад шипшиною і не знає, куди присісти, бо кущ – мокрий, як хлющ, і нема на те жодної ради.
....Малий тарабанить скоромовкою щось про гриби, які неодмінно підростуть за ніч на цілу голову, і про те, чи не страшно коням спати самим на луках – а що як вовк прийде – а вони прив'язані?
...Тоді зупиняється рвучко - ой! - нагинається, і піднімає зі стежки слимачка, примовляючи до нього, смішно розтягуючи слова, як дорослий – дитині: – Равлик-пааааавлик, висунь ріжки! Малеееенький! Та куди ж ти полііііз? Це ж стеееежка! Тут же лююююди ходять… повзи до лісу, повзи! – і саджає його набік, на опалу хвою...
... слухаю його – і посміхаюся…
... а вже через хвилю здригаюсь усім тілом, відчувши під своєю ногою характерний звук – тріснутої, розквавцяної хатинки слимакової і вогкого, драглистого тіла під своїми гумачками...
... і серце до горла підстрибує...
... малий озирається збентежено, щось наче відчувши, перепитує несміливо:
- Що, ма? Щось сталося?
- Ні, нічого, все добре, ходімо, швидше... – лепечу, відчуваючи липку нудоту, страх якийсь дивний – страх чогось неозначеного, та непомірно великого – непевності цього світу? долі? фатуму?
... і вже майже біжу, і шипшина – свідок єдиний – тягне за поли руками розідраними…
Тільки би швидше забратися звідси.
Не озираючись.
Наче із місця вбивства.
... Що це було? Що це було насправді?
... для людини дорослої-мудрої – один із численних епізодів, які забуваються тієї ж миті, коли трапляться... Ненавмисно ж нарешті! І не дивіться на мене так...
... для людини малої-чутливої – підозра, що немає нічого вічного у цьому найкращому зі світів. І що добрими намірами, і що кроком необережним можна зламати завиграшки чиєсь ранкове життя усміхнене...
... а для равлика – апокаліпсис його дощового пахучого світу...
