Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2455
Творів: 43997
Рецензій: 85769

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Есей-спогад

а МОРЕ міо...

© Той, що греблі рве, 14-06-2011
Дуже часто в розмовах зі знайомими, а особливо – менеджерами середньої і спідньої ланки – напередодні літніх відпусток спливає морська тема. Щоразу, коли мене запитують, куди я їхатиму відпочивати, я намагаюся повернути розмову в інше русло. Якщо ж мене таки вдається приперти до стінки, кажу, що поїду в село до діда. І щоразу зустрічаю нерозуміючий, якщо не зневажливий, здивований і аж трохи ущипливий погляд. Брехати про такі дрібниці не люблю, бо навіщо, а говорити правду майже небезпечно: якщо я не їду на море, значить у мене немає грошей, я нереспектабельний, і одразу падаю на всі сходинки вниз в очах співрозмовника, а він починає несамовито самостверджуватись за мій рахунок. Мені то не шкода, та іноді звпитують – чому? Доводиться казати „не люблю” і знову бачити перед собою круглі очі. Більшості не подобається, коли ти не любиш того, що любить вона. Ну не буду ж я – насправді! – починати з’ясовувати, де насправді любов, а де статусні і стадні моменти. Я не психолог. Хоча іноді, та навіть часто, запитую себе – чого ж насправді мене досі не тягне до моря?Адже воно колись було і я вже майже почав вважати його своїм. Це було в першій половині мого життя, і моя остання поїздка до моря була якраз перед тим, як почалася друга половина.

Перше моє знайомство з морем відбулося не влітку. Восени, під час шкільного медогляду у мене виявили небезпечну хворобу очей і рекомендували терміново їхати до Одеси, в Інститут імені Філатова. Мати сиділа в кріслі, тримала в руках рентгенівські знімки з виписками та направленнями, і ридала. А я стояв поряд і думав: от нарешті я побачу море, а то мені вже сім років, а я досі його не бачив. Мені це здавалося великим соромом. Щоправда ні я, ані мати не уявляли собі, як це все відбудеться. Два місяці, як від нас пішов батько, два тижні, як мати перейшла на іншу роботу, де мало платили, а ще п’ятирічна сестра, а ще зарплата вісімдесят рублєй. Проблему вирішила, як завжди, моя баба, колишня експедиторка, яка їздила „по базах”, колись мала неабиякі зв’язки в колах навіть обласного начальства, возила дефіцити всім, тільки не собі й не нам, а в часи перебудови опинилася в чині доярки місцевого радгоспу. Проте характеру не проп’єш. Вона прибігла до нас і влаштувала грандіозний скандал. Що саме вона кричала, я вже не пам’ятаю достеменно, але щось на зразок „довела дитину!”, „шоб тобі самій повилазило!”, „харашо шо тобі на цигарки хвата грошей!” і так далі. Вона розмахувала тими паперами перед очима в зіщуленої матері і кричала так голосно, що прийшла сусідка знизу „попрохати солі”. А вже через три дні я їхав з бабою вулицями Одеси на трамваї №5…
Море, власне, було вже за спорудами інституту. Тільки трохи пройти вулицею. Я й хотів спершу туди, але баба сказала ні, спочатку – до врача. Поки ми простояли всі сім кіл черг у лікарні всесоюзного значення, поки дізналися, що професор така то прийме нас завтра об 11 ранку, уже повечоріло. Я проходив майже коло самого моря, але не чув його і не бачив. „Як завжди”. Вранці море мене розчарувало. Я побачив зверху просто багато води. Трохи здивувався, що другого берега таки не видно, але загалом – ніяких приголомшливих емоцій у мене не було. Професорка в товстих окулярах і неприємним запахом з рота сказала, що „операция ему в настоящее время не принадлежит”. Чому „принадлежит”, а не „положена”? Це запитання пізнішого часу, просто ті слова я запам’ятав назавжди, бо в мої сім років мені ще жодного разу не робили ніяких операцій! І я сподівався, що й не зроблять. Однак тітка написала в картку „явиться на консультацию в июне – июле”…
Повезла мене знову баба. Я вже дивився на Одесу, як на давню знайому – оперний театр, один з найкрасивіших у світі, Дерибасівська, і, звичайно, - привоз. Та ще й привоз часів перебудови! Там майже не було риби, зате було багато китайської і турецької чортівні, яка ряхтіла перед моїми враженими очима неймовірними ядовитими кольорами обгорток. Мені хотілося скуштувати весь їстівний крам, але в кишені було лише 10 рублів, назбираних за місяць. Я купив якісь дві шоколадки, вони виявилися пластиліновими на смак, і я пожалкував, що купив, але було пізно. Просити в баби ще грошей було марно. „На таке” вона б ніколи не дала. Зате купила два килими і тягла їх через усі поїзди й автобуси на своєму горбі. В лікарні ми впоралися дуже швидко, нам написали консультацію на наступний рік, і баба вирішила, що ми на два дні зостанемося на морі. Жили ми „на квартірі”, в бабці, дуже схожої на бабу Ягу. У дворі було купа будиночків і флігельочків, сарайчиків і надбудовочок, і скрізь шастали люди. У багатьох були темні окуляри або ватномарлеві пов’язки на очах – клієнтура Клавдії Дмітрієвни була переважно з інституту Філатова. Вечорами, на лавочках під виноградом, переповідалися й історії хвороб – про те, хто як смажив ковбасу або відкривав пляшку з пепсі-колою, хто постраждав од циркуля або впав у яму з вапном. Часом історії були аж надто страшні: стара циганка, натхненниця і мабуть глава таємничого табору, ламала руки і казала, що її онукові потрібен „живой труп”: коли людина вже мертва, а її очі ще живі і годяться для пересадки. Той циганський табір жив очікуванням якоїсь автокатастрофи. Я ніколи не ототожнював себе з хворими людьми, і навіть рідко спілкувався з ровесниками, якщо в них були видимі вади. Попри загрозу операції я вважав себе здоровим, а візитації до лікарні сприймав як такі, що відбуваються не зі мною…
Нарешті ми пішли до моря. Баба натягла коричневий купальник, відібраний у моєї матері, взяла покривало, запнулася хустиною за сільською звичкою, і ми поволеньки, як дві старі качки, злізли вниз по крутому спуску. Я тут же з розбігу шубовснув у море й одразу поплив хтозна куди. Вода була іншою, мало того що солоною, так ще й сильною, вона довго не давала мені як слід пірнути, викидала назад. На велетенських хвилях можна було легко гойдатися. Побачивши медузу, я одразу хапав її в руки. З незвички запах моря здавався неприємним. Було геть незрозуміло в який бік пливти. „Море цікаве, але не цікавіше нашої річки, і вже точно не краще за неї”, - думав я тоді, перекидаючись через хвилі за півсотні метрів од берега, - „ні тобі жаби спіймати, ні тобі ненароком води пийнути”. Баба Ольга з берега, бачачи, що я небезпечно віддаляюся від неї, вже істерично кричала, поривалася мене витягти, однак далі як по коліна лізти в воду боялася. „Вилазь!!! Вилазь!!! Я сказала!!! Бо я як доскочу, до я тебе кончу!!!” Було зовсім не страшно, і подумки я звично перекривляв її „дивну” манеру говорити – в нашій родині літеру „ч” твердо вимовляла лише вона. Наплававшись і наковтавшись гидотно-солоної води, я вийшов на берег, трохи навскоси од баби, яка намірялася потягнути мене по спині мокрим рушником. „Не вопи”, - спроквола кидав я бабі. У відповідь вона аж заходилась від крику: „Я не вопу!!! Я тебе навопу!!! Ось ми додому приїдем, я піду до начальника райкому, хай він визве матір на виконком, і спита як вона воспитує дітей! Паразіт отакий!!! Мерзавець!!!” Чесно кажучи, отими „комами” вона мене трохи злякала, і я почав підлещуватись: „Бабо, не кажииии, ну не кажиииии...”. А вона вже дістала з кошовки огірок і хрумтіла ним, тамуючи нерви: „Огуммм, огуммм… я тобі, я тобі…” За якісь кілька хвилин шкіра почала стягуватись і неприємно свербіти. А за півгодини на пляж прийшла „взросла тьотя” і скинула ліфчик. Я навіть скупнутися наостанок не встиг. Баба схопила мене за руку й потягла вгору, до обійстя Клавдії Дмитрівни. „Бессовісна свиня, бесстижа!”, - злісно шепотіла вона дорогою на адресу тьоті, в якої я так і не встиг нічого толком роздивитися.
Так ми й приїждали до моря щоліта. В Одесі мені таки зробили операцію. Безліч коридорів, операційна, купа лікарів у синіх і зелених костюмах, обривки фраз із радіоприймача про Лігачова і Соломєнцева, а потім укол у вену і одразу сон… На операцію приїхала навіть моя мати з вітчимом, якого звали дядя Вова. Дядя Вова був дуже доброю і чуйною людиною, поки був тверезий. У п’янці він був страшний, і робив таке, що я згадувати зараз не хочу. Зате його мати працювала на молококонсервному заводі і згущонки в ті часи в нас дома було хоч залийся. Після операції мені не можна було не те що згущонки, а й примітивної газованої води з сиропом. Десять діб я мав лежати на спині, не повертаючи голови в жоден бік. Я й досі не знаю, як міг таке витримати в десятирічному віці. День я розпізнавав по світлій плямі перед очима. Їв усяку гидоту типу вівсянки, і слухав розмови сусідів по палаті. Поряд зі мною лежав чотирирічний хлопчик, зовсім сліпий, якому не допомогла операція. Мама одягала йому сорочку і приказувала: „Одевай, Артемка, это та, розовая, что тебе нравится”. А коли вони виходили, баба сплакувала: „А воно ж бідненьке й не зна, яка то й є як розова”.
Медсестри були всі злючі, як оси. Час від часу вони заскакували в палату й кричали: „Ага, опять єта клубніка с прівоза, опять єта сільодка!!! Ну сказано же ніззя!!! А єслі што-то з желудком!? Оні же у вас лєжачіє!” Баба мого режиму харчування не те що дотримувалась, вона його сповідувала, як фанатичний чернець. За ті десять днів я не з’їв жодного „забороненого плода”. Зате мені вдалося вимолити в неї ще десять рублів на красиве червоне намисто в подарунок мамі, яке продавалося на вокзалі. Я лежав і уявляв як його даруватиму. А ночами мені снилося, що хтось мене бере на руки і заносить у море, я його не бачу, але воно тепле і лоскітне на дотик… Коли мені зняли пов’язку і я сів на ліжко, світ захитався переді мною, а в очі боляче вдарило світло. Мене нудило, голова йшла обертом, я знову ліг на ліжко і заплакав, бо думав, що так тепер буде завжди. А згодом я вже ходив поверхами лікарні, дивився телевізор попри сувору заборону, проходив обстеження в „темній кімнаті”, їв у їдальні борщ із самого буряка, та обкидав разом з іншими хлопцями інститутські стіни вареними яйцями, яких завжди повно лежало на столах у їдальні. А ще згодом мене виписали з „положительним прогнозом”. Мама з вітчимом водили мене в Лунапарк на атракціони, з яких найбільше мені подобалася кімната жахів. Також у зоопарк, де вони хотіли посадити мене на огидного поні, коли я вже мав певний досвід „їзди” на справжніх сільських конях, і цей атракціон з міні-конячкою вважав для себе за приниження гідності. Вони таки зсадили мене на нього і провезли кілька метрів. Дорослі не завжди розуміють, що дітям іноді не хочеться того, чого хотілося б у їхньому віці їм… А потім ми пішли в гості до знайомих дяді Вови, і я вперше в житті побачив комуналку. Мені було зовсім неясно як можна жити в місці, де всі гримлять посудом, постійно вмиваються і лаються. Мене спровадили гуляти з дітворою, хоч я довго й не хотів іти, набивав собі ціну, точніше думав, що набиваю. Ми грали в хованки в справжніх „одеських катакомбах” – хитросплетених приміщеннях під’їзду, підвалу та підсобки рибного магазину. Ми бачили як бородаті дядьки йшли між будинками, горлали непристойну пісню і били пляшки об асфальт – у всіх було довге розпатлане волосся, в руках якісь нерадянські прапорці і транспаранти. Я думав, що то бандити… Власне, там же, в Одесі мене й застав серпневий путч дев’яносто першого року. Коли ми приїхали додому, нас зустрів на воротях дід і сказав бабі півголосом: „Ольго, я вже й не знав шо буде і шо думать.” На її запитальний жест він ще тихіше проказав: „Союз розпався.” Що означали ці слова, я розумів лише формально. Мені було дивно, що більше немає п’ятнадцяти республік – сестер. Діти провінції такі речі сприймають повільніше.
А ще за пару років ми поїхали на море востаннє, хоч і не знали цього. Той же закіптюжений літній загальний вагон, пропахлий потом, зіпсованою їжею і гарячим дермонтином, нестача води, неможливість відкрити вікна. Люди рвалися на відпочинок, і часом за три дні на морі платили нелюдськими умовами в поїзді, неможливістю знайти бодай якесь житло, хай і з панцирними ліжками та прусаками завібільшки з котів, дизентеріями, нападами виразки шлунка, перегрівами та спеченою шкірою, крадіжками грошей та документів. Зараз усе змінилося, і цілком можна з півроку поекономити, щоб поїхати в якийсь Єгипет ол ен клюзів на тиждень. Там підноситимуть під носа наїдки й напитки, грітимуть рушники, звільнятимуть обслугу ради вас, ради короля світу в три зірочки на короні аж цілий тиждень. Можете ніжитись у ліжку, кликати що десять хвилин покоївку, їсти фрукти прямо в басейні, пити там піна-коладу або віскі, але пийте ви там хоч і шампунь з кришечки, все одно через тиждень вам доведеться зібрати свої чемодани, може ще вкрасти на прощання готельного барвистого рушника, і повернутся в свої банки й офіси, ординаторські і лаборантські, щоб знову запопадливо дивитися в очі начальству, підсиджувати колег, купувати штанці й босоніжки на розпродажах, чекати, поки на картку зволять кинути чергову получку, і чекати наступного літа… коли ви знову з видом якого великого пана ляжете на біле двоспальне ліжко і скажете офіціанту з сумними очима, що шампанське переморожене, а полуниці кислі. Що ж, більшості й справді треба відпочивати. І здебільшого не від роботи, а від правди життя. Темні окуляри і протимоскітна сітка, та й решта атрибутів для замилювання очей. Ніжтеся, грійтеся, і далі не розумійте, що й власники готелю, і покоївки, й офіціанти, навіть прибиральниці, - геть усі знають і бачать, які королі перед ними насправді. Влітку всі вони –голі. Не всі, щоправда. Десь у першій лінії, в номерах підвищеної комфортності мешкають справжні монархи. Оті, які не доплачують за деякі коктейлі, коло яких літають нічні метелики. Вони тут не на тиждень, а тому вони – спокійні. Вони не лають персонал, театрально не закочують очі й не роблять здивованих жестів руками. Просто живуть так, як можуть собі дозволити.
Ось тому я й не хочу на море. Коли ми з бабою востаннє піднімалися на гору, я помітив, що їй важко дихати, і що в її фарбованому хною волоссі вже дуже багато сивини. Вона ледве переставляла варикозні ноги. Коли ми прийшли додому, вона покликала сусідку по кімнаті й відкрила під виноградом на лавочках пляшку горіхової настоянки. Я пробував заперечити: „ Я дідові розкажу, шо ти опять пила горілку!” На що вона відмахнулася: „Ось геть! Це настойка солодка, на попробуй!” Я не покуштував, бо мав переконання, що пити алкоголь – це погано. Я підійшов до хвіртки, стояв і нюхав море. А коли обернувся, побачив, що баба дивиться туди, куди й я. Її трохи вицвілі голубі очі були за кольором як море. І сама вона була як море. Така ж пристрасна і розбурхана – все життя. Змінювала професії, згори падала вниз, руйнувала родину, забирала дітей, що дід якось ліг під машину, щоб не пустити, пила горілку. Була на язиці у всіх „добропорядних” і „пристойних”, які брали з її рук дефіцити, а потім її ж і ганили. Свекруха її ненавиділа, як ненавидять море, що забрало сина. Її боялася дочка і зневажав син. А в мене виходило її любити. Виходило любити її за те саме, за що інші ненавиділи. Та власне ж, за море, бурхливе море всередині, з яким вона прощалася, сидячи під виноградом над недопитою пляшкою. Вона того не знала і знати не могла. Але море було тільки її і тільки для неї. А я був тільки стороннім слухачем неквапної розмови двох стихій, одна з яких уже поволі стихала…
Ось тому я й не хочу на море.

2011р.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

"Я не вопу!!! Я тебе навопу!!!" - Бонус :)

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 18-06-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ольга Ярмуш, 17-06-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Osa, 16-06-2011

Просто диво...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олена Юкіш, 16-06-2011

Тільки-що з роботи прийшла

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Надія, 15-06-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Tamara Shevchenko, 15-06-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Z, 15-06-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© В'ячеслав Імамов, 15-06-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ганна Осадко, 15-06-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.24320292472839 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Антиутопія нового рівня: Тиха смерть конфіденційності в «Сфері» Дейва Еґґерса
Коли Мей Голланд влаштовується на роботу в каліфорнійську компанію «Сфера», вона опиняється в скляній …
Кохання, життя і привид: Огляд «Японського коханця» Альєнде
«Японський коханець» — друга книжка Ісабель Альєнде, перекладена українською мовою. На відміну від «Оповідок …
Добірка літератури про виховання дітей
Цього разу ми зробили добірку книг Нашого Формату, мова у яких йде про виховання дітей. Ці книги стануть …
Три книги Регіни Бретт, які допоможуть змінити життя на краще
Якщо життя повернулось до вас не найкращою своєю стороною, а доля продовжує фарбувати сьогодення сірими …