«Сенсація останнього десятиліття» – так охрестили перший після двадцятилітнього мовчання прозовий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшего», яка з’явилася на книжкових полицях наприкінці 2010 року.
Вихід книги супроводжувався гучним піаром і низкою скандалів. Через негативні відгуки деяких літераторів, Ліна Василівна перервала тур на підтримку роману. Зовсім не дивно, що це знову зіграло йому на користь: ті, хто ще не читав «Записок…», пішли до книжкової крамниці, щоб придбати книгу. Відомі і невідомі критики не полінилися написати десятки відгуків і критичних статей. Розкритикували тему, подачу матеріалу, відірваність від реальності, штучність, образ головного героя. Похвалили геній поетеси, глобальність ідеї, благородні наміри, поважний вік, минулі літературні заслуги.
Мене книжка зворушила. Тому що це – Ліна Костенко. З її вуст навіть биті-перебиті істини звучать як фірмові сентенції, які колись вчитимуть напам’ять. Книга написана у публіцистичному стилі. Сюжетна лінія «Записок» це химерне переплетіння записів у щоденнику і фабульних перипетій. Як зрозуміло з назви, літературним прототипом твору стали «Записки сумасшедшего» М. Гоголя, на якого Ліна Василівна часто посилається. У книзі описані події десятиліття, яке завершилося Помаранчевою революцією. Розповідь ведеться від імені програміста середнього віку, який переживає власні сімейні драми із дружиною і сином. Особисте горе переплетене із горем України, загальнолюдськими проблемами і глобальними вимогами часу. Стилістика, у якій написано роман, традиційно іронічна, знущальна, яскраво образна і відверта. Щоправда, у «Записках…» простежується і яскравий песимізм і скептицизм. Не зважаючи проблемність ідеї твору, метафоричність «Записок» не пафосна і зарозуміла, а їдка і правдоподібна.
Головний герой-програміст говорить словами Ліни Костенко, дарма що вона це заперечує. Надто вже багато у їхніх роздумах спільного: «І не давайте мені знеболюючого. Я повинен нарешті відчути правду». Письменниця критикує всіх і все, від головного героя до сучасних літераторів і всього українського народу. Це такий собі памфлет «на злобу дня». Особливе місце у критичному сприйнятті Ліни Василівни посідає інтелігенція, яка мала б вести народ правильним шляхом. Натомість вона бездіяльна. Така ж бездіяльна як і головний герой-програміст, як його сусіди, як сусіди сусідів, як вся Україна. Саме до інтелігенції звертається письменниця словами героїв роману.
Розповідь від чоловічого імені проривають цілком емоційні недвозначні вигуки: «Я вперше відчула сором за мужчин своєї нації… Це ж не мужчини. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню. Але вони ніколи не схопляться за зброю». Нерішучість, бездіяльність, «болотність» українців переривається оптимістичною Помаранчевою революцією, яка приносить усвідомлення спільності міркувань, нації, лідерів: «Барабани б’ють, машини клаксонять, стрічки розвіваються — свобода! Весь Київ поспішає на Майдан. Тільки пам’ятники наших великих не можуть зрушити з місця… Стоїть кам’яний Сковорода в помаранчевому шарфі. І кам’яний Грушевський. І Шевченко. І Леся Українка. Сидить кам’яний Лесь Курбас, замучений на Соловках. Хтось пов’язав йому помаранчеву стрічку. Україна відчайдушно хотіла бути. І вона є. Я відчуваю гордість за Київ. Я милуюся киянами. Так ось же він, справжній портрет нації! Така маса людей, і не перетворюється на юрбу. Бо це вже не маса, це люди. І вивели їх на Майдан не політики, вони вийшли самі». І навіть абсурдність цих тверджень (з погляду сьогодення) не перекреслює їхньої історичної ваги. Кінець роману, в якому описано події Помаранчевого минулого, викликає болісно-щемливі спогади. Ліна Костенко нібито навмисно перериває свою оповідь на цьому яскравому помаранчевому дійстві (мовляв, ну ж бо, згадайте як все було), завершуючи роман словами: «Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця. Але сьогодні востаннє гримлять барабани. Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша».
Роман наскрізь просякнутий фірмовими глузливо-іронічними репліками Ліни Костенко, її неперевершеною гострою спостережливістю. Символічними є постійні натяки на відрубану голову Георгія Гонгадзе, яка ввижається головному героєві на кожному кроці. Гонгадзе символізує свободу слова. На жаль, обезголовлену, свободу. На зміну совковій системі приходить ринкова, яка нічим не краща. Роман просякнутий також специфічними і цілком звичними для поезії Ліни Костенко дидактичністю і моралізаторством.
«Записки українського самашедшего» не вражають новизною поглядів чи думок. Про все це говорили-писали не один десяток політиків-філософів. Книга приваблює мистецькою формою, традиційним для поетеси живим поглядом і пульсуючою зацікавленістю. Іронія, їдкий сарказм чи примітивізований жаргон – у всьому простежується Ліна Костенко. Це подарунок шанувальникам творчості авторки і всім, хто хоче розбавити постмодернову літературу більш традиційним «шістдесятницьким» поглядом. Дещо надмірними є постійні згадки про голову журналіста, радіацію, «совкове» минуле і «кризовість» українського шляху, у чому проявляється традиціоналізм і певна «законсервованість» поглядів письменниці.
Щодо розкрученості і піару роману, то його популярність зумовлена насамперед тим, що Ліна Костенко – це бренд, це символ минулого і сучасного, це класик-сучасник. Її проста, зрозуміла, метафорична мова, до якої не дотягує і ніколи не дотягне жоден із критиків «Записок…», гарантовано буде цитуватися окремими інтелігентами, які скучили за афоризмами «мейд бай Л.К.» з часів «Берестечка» і «Марусі Чурай».
Роман зворушує, заставляє думати, не зважаючи на те, що істини, які проголошує Ліна Костенко, не нові. Інтелігенція спить, сучасні письменники матюкаються, жінки і президенти продаються, середній клас гниє, Америка шукає нафту… Світ божеволіє… Все це вже було…
