Книга Олеся Бузини «Революція на болоті» – яскравій приклад того, як примітивні думки втілюються у примітивну книгу популістського спрямування. Сирі думки «малороса»-монархіста, який живе в Україні і заробляє гроші на тому, що впарює «селянським» масам скандальні есеї про історію, мову, політику, бидлоту, під якою Олесь Бузина розуміє Україну.
Книга однозначно привертає увагу. І безумовно, є люди, які розмірковують достоту так, як і Олесь Бузина. Саме вони вважають сміливо-іронічний опис Бузини «праведним шляхом до духовного відродження». Є інша категорія, яка не може дочитати навіть першу частину оповіді. Надто вже багато больових точок зачіпає автор. Надто гострі в’їдливі саркастичні метафори використовує, але саме це, як відомо, зробило Бузині ім’я. Чим далі пробираєшся у потаємні сховки душі, тим більш яскравою і несподіваною буде реакція людини. А у своїх есе Олесь Бузина інколи забирається надто далеко, переступаючи межу.
Бузині часто закидають кон’юнктурність. Насправді, Олесь Бузина вибрав найлегший шлях: скандальність. Написати скандальний пафосний трактат і стати брендом, який читають у метро, неважко. Набагато важче писати культові твори без пафосних міркувань і сильних слів. У Бузини своя теорія геніальної творчості: для того, щоб стати Гоголем, треба все обізвати лайном. Яскрава жовтизна із претензією на інтелігентність – в цьому весь Олесь Бузина. В цьому його «філософія» життя.
Книга «Революція на болоті» це збірка есе автора, написаних у період помаранчевого «панування» і опублікованих у різних періодичних виданнях. Крізь всі оповіді проходить фірмовий різкий глум і сарказм автора. Ми зупинимося на першому розділі, не вникаючи у «Мою філософію» та подорожні пригоди автора. Перша частина присвячена соціополітичним роздумам Бузини, щедро приправленим примітивними метафорами, часто сороміцького змісту, які як гриби ростуть в сучасній масовій літературі. У цьому Бузина не є новатором. Люди люблять прочитати розповіді, у яких зачіпають сороміцькі теми. Яскраві порівняння кабінету міністрів із предметами жіночої гігієни у критичні дні, або прем’єра і президента, які «имеют» одне одного, – все це вже було… Примітивно-еротичні теми вже вийшли з категорії трендових. Але Бузина любить засунути політику у трусики. І в першому, і в другому він бачить багато спільного. Обкладинка книжки, до речі, також натякає на те, через яке місце пройшла Помаранчева революція.
Образна мова Бузини аж сяє сотнями алегоричних висловів. Що не фраза – то перл, що не речення – то сентенція. Щодо змістового наповнення, не можна сказати, що усі думки Бузини – це фантастично-маразматичні міркування українофоба-запроданця. Є речі, які зачіпають не лише їдким сарказмом, а й гіркою правдою. Але останнього набагато менше. У есе «Дух чухраинской веры» Бузина майстерно образно змальовує політичне десятиліття після набуття Україною незалежності. Ненависної Бузині Америки автор не відкрив, але простий невибагливий правдивий виклад вдало контрастує із різкими псевдополітичними міркуваннями решти книги. Правдивим пафосом відзначається також есе «Политика кинопотугов», у якій Бузина розкриває справжнє призначення політиків – будувати, а не руйнувати. На фоні інших літературних потуг Бузини, ці спроби мають пристойний вигляд.
Бузина не соромиться висміювати майже всіх без винятку діячів української політики, починаючи від тих, чиї кості віками лежать у могилах і закінчуючи нашими сучасниками. Революція на болоті розповідає не власне про революцію (хоча і це має місце), а, радше, про Україну у просторово-часовому вимірі. Бузина сміливо може назвати себе істориком і астрологом. Тільки йому вдалося простежити «астрологічну» лінію в історії України (у есе «Украинский рок года крысы» і «Как быковала Украина»). Виявляється, «так встали звезды». Тільки Бузина може недвозначно назвати Тимошенко «самой известной крысой украинской политики». Бузині вдалося поєднати хрестоматійні дати цікавим астрологічним принципом, за яким усі визначні для України події відбулися у рік криси і бика.
У текстах Бузини багато непотребу. Але саме завдяки цьому непотребу його твори читають у метро, а його ім’я стало брендом. Його твори зачіпають і провокують. «Українці – хохли із телячою мовою, котрі читають Остапа Вишню, який породив стоси словесного сміття, і викопують кухонні горщики, називаючи їх археологічними пам’ятками» – Бузина відверто заперечує усе, чим пишається українець. Він висміює націоналістів у вишиванках, салоїдство (називаючи це канібалізмом «Нация свиноубийц»), мера Черновецького («Мэр с сосиськой»), українську інтелігенцію. Окреме есе «Как я погубил украинскую интеллигенцию» присвячено сумнозвісній українській інтелігенції, про яку всі чули, але ніхто не бачив. Тут із Бузиною важко посперечатися: «Это такой же мифический представитель фауны, как русалка. Его нет. И никогда не было. И, по-видимому, уже не будет. Ибо нельзя получить потомство от того, чего нет. Даже при искусственном оплодотворении в пробирке».
Як не може політикан-русофіл стати українським інтелігентом. Як би не старався. Скільки б не називав себе останнім «оплотом» і «надеждой» нації. І скільки б українофобської отрути не випускав на сторінки своїх опусів.
