"Гальмуй, гальмуй, ідіоте – дерево! – Заткни пельку, ще вчитимеш мене їздити! – Тебе не вчити треба, а позбавити права керування, ледь богу душу не віддав! Що, повірив? – А ти наче не повірив! Так, дрібненький, марненький, але ж триголовий! І метнувся прямо під колеса… – А присягався, що більше ніколи… – Чи це від мене залежить? Я їх малюю, тих бісових зміїв, чи що? – Ні, я їх малюю… певно, що ти! – Заткнись і не заважай вести машину. Вважатимемо це залишковими явищами, бачив, який він малий? Загалом поїздка пішла мені на користь, тільки віднині їздитиму не через забаганки якогось там Оператора, чия реальність така ж сумнівна, як і реальність триголових… Ні, досить ідіотизмів, відсьогодні: захотів покататися – в справах! Робота, робота й робота – ось найдієвіша терапія, і від шизофренії також. Втім, цього слова більше не вимовляємо, чув? – Та згода, наче мені приємно, що моє друге "я" – з вальтами! – От тільки не починай: не я твоє друге "я", а ти моє. – А в чім відмінність? – Замовкни, паскудо! Сказав же: не провокуй! – Слідкуй за дорогою, та що ж це таке! Будь уважним, бо не доїдеш і до роботи! – Я уважний. Я ніколи не був таким уважним, як зараз, і таким спраглим до справ. Досить дурниць, досить ігор. Ігри це брехня, це несправжнє, справжнє саме життя. Зараз же ж до праці, годі байдикувати, не заслужив! Прямо в офіс, нічого, що ніч – там є робота. І поки не надолужу згаяне – ніякого відпочинку!"
– Алло, Нічко! Як там у вас, як Інна?
– Добре. Нога стухла… І як це ти виринув… Гадала, знов не обзиватимешся три доби!
– Я всього лише на роботі. Назбиралося багато справ, напевно тут і заночую, в кабінеті.
– Мені байдуже де ти ночуєш…
– Чому, Вероніко?.. Пробач, я винуватий, я не зміг тебе захистити, я завдав прикрощів, злякав доньку… Останнім часом від мене самі неприємності, правда? Знаєш… а може й чоловік іноді потребує підтримки?
– Я тебе підтримувала, але та серветка… І взагалі Вікторію (колись вона кликала мене Квіткою-Квіточкою), я втомилася. Мені дуже важко без надійного плеча, така вже я в тебе є… Я без надійного плеча сиплюся, мов порох…
– Нічого… ти плачеш… Ти плачеш? Не плач, не плач, я все виправлю… Я виправлю, я підставлю плече… Давай кудись улітку поїдемо, ми давно не відпочивали… А та серветка… не знаю… В мене тільки ти, Нічко… Не плач…
– Ти ночуватимеш на роботі?
– На роботі, Нічко… тут теж є тахта… Пробач…
"А дарма. Останні її слова, чи не було це запрошенням до родинного ложа? – Мушу реабілітуватися на роботі, це найперше. – Не бреши хоч мені, ти просто боїшся. Боїшся з'являтися вдома. Боїшся не лише Вероніки, а тепер і доньки, бо вона бачила тебе… – Не розумуй, розумнику… Слухай, чому з тобою завжди так утомливо? До Інни я зателефоную…
– А як там моя красна дівчина-ясна зірниця? Привіт, доню, ніжка вже не болить?
– Де ти, тату?
– На роботі. Всього лише на роботі. Накопичилося так багато справ, може й заночую. То як ти?
– Та супер. Ось використовую свій "лікарняний", щоб підготувати домашню тему для олімпіади.
– Середні віки?
– Вони. Точніше: "Ерготизм, як головна спонука полювання на відьом та інших проявів релігійного екстазу в середньовічній Європі". Як названнячко?
– Клас! А що ж воно за біда, той ерготизм?
– Вогонь Святого Антонія – хвороба, викликана паразитичним грибком жита, українською називається ріжки. Уявляєш який зв'язок!
– Ні, але тобою пишаюся. Інно… тоді в школі… ти не лякайся, будь ласка. Знаєш, перевтома, те-се…
– Та нічого, тату…
– Тепер сміятимуться з тебе…
– Нічого…
"Вона таки молодчина! – Ризикнув би ти бовкнути щось інше!"
– Що я бачу, брате мій Профілакторію! Ти справді ночував на роботі?
– Справді… клопотів до дідька, сам казав…
– То правда… найперше – з термодеревиною, довго ми чекатимемо? Ціни на ламінат устаканив?
– Саме займаюсь…
– Можеш, коли захочеш! Там привезли нові прайси, забереш…
Нічого, Вікторій ще покаже, на що здатний! Ану, як там із рестораном "У дядька Гната"? Показали нам дулю, з "архіпелагом" знюхались… а там же площ… А ми знижечкою по "архіпелагу", а ми відстрочечкою, а ми лавою ексклюзивною… що їм стандартні меблі? А Царське Село? Ти давно там був, комерційний директоре Вікторію? Не запрошують… а ти не жди, поки запросять, невеликий пан – проїдься, обдивись… Що глибша в країні криза, то рясніше ростуть там, наче з-під землі, особнячки… Хороша справа – робота! За роботою всі дурниці з голови вимітаються… змії там усілякі, оператори… Тьху, яка дурня, невже я справді вірив…
"Ну, стосовно Оператора ти не дуже, зі зміями не порівнюй! – Чому? – Хоч би тому, що в казках про операторів нічого… – Але він так само віртуальний, як і ті. – І твої поїздки? – Ні, поїздки правдиві: Горпинівка, Мілкі Стави, Гужва… в мене хороша фотографічна пам'ять, забув? – Отже… – Що, отже? – Поїздки реальні, а мета? Чим повелителька гайворонів у школі ефемерніша за Оператора? – Класна керівничка ж там була? Була. І указка в руках… Так і села ті, й могили на кладовищах, і приятель мій Михайло – все реальне, все, але не Оператор… – А гроші? – Кинь, які гроші, оце вже напевно казка! – Хтозна-хтозна… десять тисяч вічнозелених… – Вони віртуальніші за найдрібнішого триголового! – А ти перевір… Повідом його, що припиняєш гру й сума надійде на твій рахунок… Чого мовчиш? – Не хочу… не хочу повертатися до тієї маячні, до глюків… Бачиш, яких надзусиль докладаю я, щоб те залишилося в минулому! Все, і Оператор також. І не нагадуй мені, його немає… нічого немає… Є лише нормальне, правдиве життя, в якому ніхто нікому так просто десять тисяч доларів не дає! Все, закрили тему! – М-м-м… я, звісно, сто разів перепрошую, але чому не можна спочатку забрати гроші, а тоді вже закривати тему? Он і дружині поїздку на відпочинок обіцяв… – Згинь, нечиста сила й не спокушай! Якби ті гроші й були, я б до них не доторкнувся, затям! А щоб ти не підманював… гм… я от що зроблю: я замовлю наступний тур, замовлю й не виконаю, я й не братимуся за нього, все… І Оператор щезне слідом за зміями! Не віриш? – Але, викликаючи Оператора хіба ти не посвідчуєш його реальність? – Чорта! Оператор у віртуальному світі, а не в реальному! Де він, де? Дай помацати! – Тоді так само віртуальні й твої клієнти, постачальники… – Немає на світі нічого реальнішого за постачальника й немає нічого віртуальнішого за ідіотського Оператора, готового, буцімто, поділитися з тобою десятками тисяч доларів! – Це нелогічно… – Стули хавло, я прийняв рішення, пора з цим закінчувати!
"Готовий до гри". "Гравець отримує фото молодого чоловіка. Впродовж чотирьох годин він має надіслати Оператору фото пам'ятника на могилі цього чоловіка, яка знаходиться в селі Миколицні Новокостянтинівського району Тернопільської області. Винагорода 50 000 доларів. Бажаю успіху. Час пішов."
От і добренько, от і славно. Бач, як воно гарно складається, коли ти здоровий, коли свідомо керуєш власною волею. Зразу й Оператор (є він, чи його нема) починає ніби читати твої думки: набридла вам ця, буцімто, гра, будь ласка – завдання, яке в принципі виконати неможливо, як ви й хотіли… Все, до побачення, зміючки, відьмочки, Оператор та інша нечисть – до мене дзвонять…
– Ало! Туди – я комерційний директор фірми, мене звуть Вікторій Касянович… Ні, не Віктор, а Вікторій… Кухня? Чудові зразки, обідні групи в асортименті… все ексклюзивне, поза сумнівами. Ні, не дорожче, ніж у "архіпелазі"…
Тернопільська… кілометрів із шістсот. Встигнути просто нереально, навіть спортивним "Поршем"… Це, якби я хотів їхати, а я ж їхати не збираюся… Так просто, з цікавості… Припустимо, долетів гелікоптером, приземлився біля цвинтаря і якщо на пам'ятнику є фото… А якщо немає… Це, якби я хотів летіти…
Новокостянтинів… щось знайоме… хоча я точно ніколи там не бував, через Тернопіль проїздив лише колись поїздом на Карпати… Звідки ж цей Новокостян… Чекай, та ж Роман, Ромка з Новокостянтинова, однокурсник – найкращий приятель моїх студентських років! Ех
На цьому "рукопис" закінчується, дякую всім, хто дочитав...
