| © Василь Триндюк, 16-12-2006
|
І що ж ти, ото, зараза, робиш? Я ж тебе попереджав: Дочекайся моменту доки управляючий, хоч би, на той бік поля від`їде! А це що, момент? Кавунчика воно, відітєль, нагло возбажало, кірзоопудало несите... Тепер тільки вшиватися й залишилося! Сьогодні вже, тут і овечого драже посмоктати не дадуть. Сторож Сенька Матня після цього нас за кілометр до насіннєвого поля не підпустить. Він же не такий пришиблений, як ти, Пукін, щоб вигнали його звідси ще до того, як охраняємого та оберігаємого добра вдосталь додому не навозив? Бо чого б тоді, ото, на цю роботу йти за такі копійки? Вкравсобствєнность охороняти? Дурень ти, дурень... Дурбецало хрєнове... Кажуть же, панясті поляки, що якби не губка, була б шубка, а шпанясті босяки, що пузоблудіє гірше гузноблудія. Чого ж ти, ото, заразо, зарані на поле виперся, якщо знав ці мудрі народні словеса? А управляючий, тепер, законно, сьогодні буде жити тут. Та й взнав він тебе, тепер молися, щоб чужою удачею тебе по-дружеськи не наділили. А кавунячі сорта ці, я чував, зовсім недешеві. Свій пуд золота де і з ким треба з`їсиш, поки хоч трохи наділять. Отож, як не повезе, то можеш і до шпанястих босяків у хатку з гратками переселитися... Буде тобі там, хіба такий, екзамен на пузоблудіє! Да – да! А ти, що собі, бевзь каламутний, думав?
Балбес ти, балбес. І я от що тобі скажу: Ти не простий, ти калірований балбес. І не дуйся отут мені, це у тебе зовсім не сьогодні почалося. Ото, ще як школярами ви з малим Цмакалом іноземних Дідів Морозів у клубі на постановці зіграли, вже тоді стало ясно, що полку дуриндюків прибуло, аж щедро. Це ж треба було таке на сцені ляпнути: Я саунний Дід Мороз, а звати мене Йолоп Пукін. А одразу за тобою і малий Цмакало гуняво додає: А я прибув із коньячної Франції, а звати мене Пердоель. Такі малі, зовсім ще випердятка, а вже десь чули - один про фінську сауну, другий, що коньяк у Франції започаткували колотить... Добре, що потім, зчервоніла, мов та пожежна лопата, вчителька - ведуча людям все пояснила, бо багато хто подумав, що то так треба по сценарію. Тобто, сказала, що ти фінського повинен був злицедіяти - Йоллопуккі, а він французького – Пер Ноеля... Отак і ходите тепер селом, дует морожений: Йолоп Пукін та Пердоель. Хай вас кобила щільно ніздрею укриє.
Но, конячко, поєхалі! Нас сьогодні ходячий гузношлунок підставив, тому й додому. Поверну тебе Дмухайловичу і хазяйнуйте далі на здоров`я. Та, щоб не зовсім в убиток, то хоч сушняка у акаціях мені на дрова назбираємо. А тобі, вельмишановний Пукін, як наш фельдшер каже, нежадний бананус в усміхнений анус... Да, бо штрафники завжди повинні щедро борг іскуплять. Отож, на зборі сушняку відомстиш. А ти, що подумав? Тю, от, шибеник розбещєцький , то ж так, у переносному смислі, сказано. Так що, давай, готуйся добре попрацювати Семимісячний, Зарані Звідусіль Вистрибуючий.
Ото, як несвоєчасно щось ізробиш, завжди самі тільки нескладухи. Ти, от молодий, ще геть життя в старому чоботі не нюхав. Тпру, конячко, приїхали. Станція Акаційки, доярка сплутала дійки. Думала – коров`ячі, а свої набагато краще! Злізай, резвий в`юноша, чого сидиш? Он, бери ноги в руки і вперьод с пєснєй! Бач, оно, його тут скільки. Щоб мені бігом повен з горою віз сушняка був! Що, круто, кажеш, дуже? Це тобі ще ніжно-лагідно з поглажуваннями затверділих на вимені місць, а міг би в мене й на всі полушарія батожари скуштувати, кастроном дурманський. Трудись, давай. Праця, он, з мавпи людину вицідила, то, може, й з тебе колись щось порядне до цідилка прилипне, не тільки самий кізяк. Коротше, язиком плескати – не мішки тягати, давай, впєрьод до трудових висот! А я тим часом під акаціїною на кухваєчці солодко відпочину...
Щось мене погода ця навертає на спогади... Ага... Працюєш вже? Молодець! Тепер ще й вуха локатором настовбурч і слухай–но уважно, як, ото, від невчасняку сокира на вербу ускочилася і у гіллі причаїлася. Та ще й з топорищем і у ручищі. Не чув ще такого? Так я тобі, недогласові , розповім...
Відпочивали якось мій кум, Гришка Дронгель з жінкою Люською у плавнях туристами в палатці. Ота, та знаєш її ти, що ніс, мов м`ясникова сокиряка і кулацяри пудові. І навіщо воно, ото, женщіні така нешутєйна зброя? Тільки спокуса лишній раз свого чоловіка без качалки голими руками перевиховувати. Якось я, навіть сказав Гришці, ще до їх весілля, що ти ці зажиманси біля фонтану прекращай, бо вона потім під гарячу руку може й додушити, якщо бойового носу буде недостатньо. А він мені на те, що, кохаю її і – точка. Да, любов зла, не тільки у козла... Та, як виявилося, воно ще й нічого. Ледь були не розбіглися, як діти ще геть малі були. Потім разом подолали обсілі перешкоди і вже вісімнадцятий рік живуть. І дружно. Отак воно буває...
Да, відволікся від основного я... Отож, острів там є такий, Високий зветься. Не знаєш? Ну ти темний, аж у замурзаного і ще й в тіньочку негра насуху виграв... Отож, слухай сюди. Сам Високий, геть безлюдний. Лишень птахи та комахи, і рибка у воді навкруги. Дуже зручний для відпочинку. Верби, комиші та галявини з піщаними пляжами. І, головне, до води метра зо три, тож як спати у палатці, то зовсім не вогко. Кум із Люською тоді ще геть молоді були. Ні дітей тобі, ні простатиту... Да... Жили і життю раділи. Хоч вже і Ілля воду потрошку паганив , але всеодно, ще, таки, був повен комплект для оздоровлення та примноження нації...
Гришка, той на рибалці увесь день. Люська, хазяйство попорає, їсти зварить і собі по-бабськи з книжкою на баракані теж відпочиває. А увечері, як свіжої юшки наїдяться, світла ж немає та й комарі плавневі, мов птахи, то вони у палатці щільно зашнуровувалися і вперьод у битву за націю... Одразу двойню потім Люська народила, з якої хлопця я до хреста держав, так трудятка старалися.
Так воно все гарно і йшло: рибалка – свіжа юшка – у койку, рибалка – свіжа юшка – у койку, рибалка – свіжа юшка – у койку... Гришка потім казав, що не раз йому тоді думалося, що ось, він, сам рай переможно напав...
Аж доки не приїхав кумів менший брат, скубент Андрушка. На острів Гришка його сам дюралькою перевозив, а братового мотоцикла сховали у прибережних заростях на тому боці річки. Андрушка одразу попередив, що погостює тільки до вечора, а потім додому треба, справи якісь парубоцькі мав. Ну, що вони, там, цілий день робили, то мені не вєдомо, але вже надвечір за юшкою скубенту ввічливо нагадали, що скоро й за очі брати почне і що у декого є якісь справи, і, доречі, не на острівних землях. А той, на свіжу юшечку аж усіма тельбухами запав... Ой, запав. Добрячу рибну юшку Люська варить, батько її, сторож рибартілі, навчив. Я знаю, не раз у кума в гостях куштував. Рецепт нікому не дає, хитра лисицяра. А сама, коли промовляє, що старовинний сімейний секрет, пальцями, що мов ті сардельки, сурйозно так похрустує...
Да, отож, і говорить Андрушка:
А мені ще добавки можна?
А Дронгалиця:
Та звичайно ж можна, їж на здоров`я, братику.
А сонечко не жде, знижується та й знижується...
От він знову:
А ще добавочки?
-Можна, та їж же, та на здоров`я.
І отако, віриш, разів зо п`ять. І куди ж ото воно йому лізло? Хоч, що тут гадати, як вже давно сказано: Ніколи не варіть зо студента ніякої юшки, бо овочі та приправи поїсть ще й воду вип`є. А, Андрушка, той такий, що ще й казана покусав би. Сказано: скубент він і у Африці скубент. Коротше, доки не доїв усе, що в казані залишалося і за вуха не відтягти було. Ось тут тепер і Гришка здалеку починає:
Он, сонце вже сіло... Комарі у атаку кадрильями перти мотори прогрівають... А, ми з Люсьєндою можемо і посунутися у палатці... Всмислі, не те, що шведською сім`єю заночуємо, а, що місця і на тебе вистачить... Куди ти, братка, вже поночі через плавні поїдеш? Залишайся, ранок вечору кофе какава?
-Нє-нє, їхати таки треба. Чекають мене сьогодні у селі і аж серйозно.
-Та, хрєн редьці не перець з нею, залишайся.
-Та, ні, братушко, не можу.
-От ти, сєвєрний олень, Дуська. Ну, що з тобою таким затверділоголовим робити? Женщіна, ти підтримуй вогнище, щоб я потім назад у печеру втрапив. А, ти, поїхали вже, ромео заосвічене.
Отож, перетнули брати воду і як прив`язував кум дюральку до похиленої верби на березі, то менший і говорить:
Розлилося там за галявиною плесо неслабо, я раніше не казав, а калюжари солідні, ледь не по яйця і не в зайця. Поможи моцика через ті болота перештовхатися, бо самому перти МТ без каляски, сам знаєш як воно.
-Та знаю: як в калюжі впав, то акумулятор і пропав. Допоможу, заводь і поєхалі.
Отож, завели та й поєхалі. І через калюжиська перебралися без проблем. Поручкалися на прощання та й подалися кожен собі до своєї.
Йде, ото, до дюральки Дронгель і ніяк до неї не втрапить. Ніч така тиха і безвітряна, тільки й чуть як комарі гудуть чи, де з тихим плеском скинеться яка риба. Ще й Місяць на небі саме на роботу не вийшов, тож темно, мов не всі очі з собою. Усе таке схоже і усе наче якраз навпроти вогнища на острові. Блукав вже бідачка, блукав по тих заростях з комишами... І, безрезультатно, тільки тріщать та лопотять, тріщать та лопотять... Та, хоч повезло йому, що ні кабаненко, ні лосенко допомагати в пошуках не прийшли. Чого не скажеш про ескадрильї комарильї , швидка упирчата допомога яких, на гав геть не відволікалася...
І, десь через півгодини комарячих атак по мішені „Лазячий кабан”, таки жахнуло куму у те, що вже на той час залишилося від голови, що з води дюральку буде видно краще і, що комарі, то не риба. Отож, швидко роздягнувшись та зв`язавши одіж ременем, і держачі ту в`язанку над головою, стрімким підсвинком віддався Гришка у рятівні обійми матері всього живого – водяної стихії, де і продовжив по межі комишів свою одісею.
-А знаєш, що воно таке ота „одісея”?
-Що?!
-І чого, ото, було до школи ходити? Либонь, не одну пару штанів ізжував та скрадаючись під партами сяйво наук поміж дівчачих ніг підловлював, слідопит юний? Га?
-Та, ні, Дядьвась!
-Та не прибідняйся, чи я сам до нашої школи не ходив. Як ледь - ледь до педінституту поступив, зрозумів, що воно за навчання тут у нас. Прийшлося майже все вивчати наново...
Отож „одісея” це назва подорожі одного чолов`яги додому. А походить вона від імені давньогрецького острівного царя, який за їх легендою поїхав виручати друга. А у того жінка дременула, як та малолєтка з пацаном у місто культурно порозважатися. А туди було неблизько, як за море в нужник. І звався той розсадник культури, Троя. Да, а пацан цей був сином царя оцієї Трої. І друг Одісея теж був цар, а не індичий шнобель. І було у нього ще багато друзів таких, як Одісей. Сіли вони зі своїми воїнами спочатку у галери, -то такі кораблі з носами, мов півсокири -, та й попливли навзодогін. А потім, вже на троянському березі, заховалися зі зброєю у величезну дерев`яну кобилу на коліщатах. Троянці подумали, що то подарунок від когось, там, під рекламну акцію. Та й на радостях від того, що така шара привалила, закотили кобилу всередину фортеці міста. І аж до третіх півнів все її обмивали та всю і не встигли, така велика. А як знеможені полягали спати, хитрі греки вилізли і усе живе в тій Трої порвали на грілки, з`їли їхнє сало, перезажимали наявних козочок і попалили троянські хати.
А погріби з винами були з могутніх каменюк, отож чисто всі від пожежі і вціліли. Ото, як стало там нічого робити та на радостях із перемоги стали друзі прикладатися до винця у тих погребах. Та все хороше колись закінчується. І почалося це із недохвата закусі. А взяти немає де, все ж навколо Трої теж спалили, а далі, з одного боку, море, а з іншого, суцільна біла пляма на карті...
Коротше почали вони збиратися додому, доки ще хоч щось було пожувати. Зібрали раду і Одісей, а він там самий зверхтямковитий попався, сказав, що щоб вистачило їдла аж до Греції, треба вводити поголовну дієту, тобто ріденько – ріденько розбавляти залишки харчів троянським вином, якого ще було навалом. Пропозиція, коли почули про розбавитель, пройшла на дружнє ура. На тім і стали. І пішли валери на галери. Але як вийшли у море, Одісей, як найбільше розумнятко, вирішив, що, щоб дієта міцніше брала, закушувати не буде зовсім. Ну і взяло його. На третій день – прийшла до нього на плече усміхнена сиза білочка. І не з простих шишкогризок, а калірована - перекалірована. Ще й з собою косяк таких самих на укривання всієї команди привела. Як ухопило і їх тут... І почалися різні видіння, тобто повальний масовий психоз із ураженням у головах слуху та зору. Чого тільки не бачили... Чого тільки не чули. Віриш, зопівтора десятка років їх так ганяло, вірніше вони тих білочок ганяли...
А як скінчилося вино, білки, як завжди, хутенько по ригаловках за новими клієнтами порозбігалися. Одісей же, на похмілля пожував кривлячись якогось виноградцю, -не було у них, сердег, ні квашеної капустки, ні розсолу огіркового-, і стрельнуло йому, що вже мо` й додому час. Глип за борт, а там мимо рідного острова галера саме пропливає. І на серці, щось якось, не так як зазвичай на похмілля. Якось неспокійно. То він і каже своїм воїнам:
Всьо, період запою об`являється закритим. Наглухо, але тимчасово. Приводимо себе у парадний вигляд і щоб носки всі мали свіжі.
А вони йому:
Есть, товаришу цар!
А він їм:
Це ще не все. Висаджуємся на віддаленому березі острова. Я сам йду у розвідку, а ви мене терпляче чекаєте. Хто не справиться, тому аж до пенсії похмелиться не дам!
Єсть, товаришу цар! Тепер зовсім не підведемо!
Не обмануло серце Одісея. Таки справді непорядок був вдома. Розпаскудилися піддані вожді острівного пролетаріату і стали зовсім не платити податки. А, найголовніше, знахабніли настільки, що почали наввипередки його дружину Пенелопу до койки затягувати. А вона, усе – таки, як не як, цариця, а не кішка у чоботі. І якщо кожному давать, поламається кровать. А де ж тоді бідачці Одісею з дороги поспати? Непорядок! Ще й синові його Телемаху, осмілилися наказати, щоб він свиняче вухо на грудях біля самого серця з трепетом носив. А самі вже місяць у одісеєвих хоромах живуть, втригорла жеруть і п`ють, а чим займаються я вже сказав. Ото такі супостати.
І ніхто не взнав там Одісея. А ти, що думав, такі довгі запої минають безслідно? Отож, його вдома за алконавта і прийняли. Так і сказали: А це, що ще за агронавт ? Де твої наливки та оливки? Але потім за тією п`янкою геть про нього забули. Та він час дарма не гаяв і швиденько синові про себе відкрився. І учинили папа з сином на радостях від зустрічі гостям партєйну зачистку. Порвали їх, як мавпа газету. А тих, хто зміг якось дременути від фамільного подвійного удару, наздоганяло військо у поголовно свіжих носках і невідворотнім, мов сама Доля, подихом справедливо караючого перегару довершувало царський вирок одразу на цілім гектарі...
І стали вони потім усі разом жити поживать, сало жувать, вином - горілкою запивать і народ преумножать. От, тільки вождів у пролетаріаті більше не заводили, самі всіма правили...
-Да, забув, до чого я оце розповів? І ти не пам`ятаєш?
-Ні.
-Та тобі це і не треба. Ти, он, дозбіруй давай. А я вже і сам згадав, що про сокиру на вербі. І, що вже дійшли до того, як Дронгель з одежею у руці в річку шубовснув. Не зовсім діряву пам`ять батьки подарували. Коротше, далі маємо...
Глибина там у річці була якраз по носа, отож, гірко розчаровані комарі приставили до залишків голови та піднятої над водою руки з одежею своїх льготників і повернулися на базу.
Отак би й одразу вчинити, - подумав кум, коли метрів через сто таки знайшов свою дюральку. Відв`язався нею від верби і вперьод на вогник. Підпливає, швартується, виходить до вогнища, а там нікого немає. Він у палатку - і там хрєн ночував. Оце так – так, - подумав. Яка ж це трясця Люсьєндою не погидувала? Звьор чи люськожор? Тоді придивляється, а на трохи віддаленій вербі, що аж до води похилилася, щось темніє. Ого-го! Він за сокирою, хтозна, що там могло за цей час до кори прилипнути? А її немає. То, тепер вже треба двох розшукувати: Сокиру і ніс, як сокиру. Що ж робить? Аж тут у голову кометою засвітило: Як стемніє, будем брать! О, а зараз саме і темно. Тоді починаємо охоту.
Найперше, спроквола та не здіймаючи уваги, відійшов від вогнища. Потім тихцем потяг весло з дюральки і з ним ріднесеньким наперевіс почав за всіма правилами, тобто, з протилежного від вогню боку, підкрадатися до тієї верби. І вже, як залишалося до цілі метра зо три, раптом близько, аж підняло краї чуба, у повітрі щось просвистіло і гепнулося позаду об землю. А з верби стривожено заверещало знайомим голосом:
Товаришу дільничний, ваші – зправа! Іване Івановичу, ваші, зліва! Швиденько оточуємо поганця! І далі тиша.
Тут Гришка і питає:
Люсьєндо, то ти?
Шубовсть, щось велике із верби впало у воду.
-На, он берися за весло та вилізай на берег, русалка дніпрова.
Якось витяг він її з тієї купелі та відвів до вогнища і поставив грітися. Сам підкинув у вогонь нарубаних зарані дровцят і трохи згодом каже:
Ну, вже підігрілася, тепер йди до палатки, перевдягнися там у сухе і виходь сюди. Комарі вже, он, як завжди у цю пору вшились до передсвітанку. Отож, розбір польотів вчиняти буду тут.
А як вийшла перевдягнена Люсьєнда, кум сказав:
Ну, розповідайте все як було, гражданочка.
-Та, що тут розказувати? Я б ніколи собі не подарувала, якби сокирою тебе зарубала.
-Так то сокира мене ледь не причесала?
-А ти, що думав?
-Ніхрена собі русалка томагавчата... Чого ж інструментом кидалася?
-Ви як поїхали, то я підкинула дровцят, зашнурувала від комарів капюшон та натягла на долоні рукави куртки і сіла чекати. Чула, як мотоцикл диркотів, а потім тиша. Ну, думаю, вже відвіз, десь пливе назад мій милий. А тебе все немає і немає. Потім якийсь гучний тріск і шурхіт на тому березі почався, наче щось величезне комишами сюди до мене суне... А тебе все немає та немає. Занепокоїлася я, аж сокиру провсяквипадок до рук взяла... А потім, щось велике, мов колода у воду на тім березі, як шубовсне. Ну, думаю, може воно Гриньку вже з`їло, а тепер по мене зібралося?
-Тю, от дуринда. І , що ж тут у нас може з`їсти?
-Ага, а пам`ятаєш отой фільм, японський „Легенда про динозавра”, що ми весною у місті дивилися?
-Так то ж кіно, ще й фантастичне. Хто ж йому вірить?
-Не знаю, все може бути. Тут така глушина, що у війну фашисти ні одного партизана знайти не змогли.
-Ага, бо їх тут не водилося.
-Добре тобі насміхатися, а я знаєш, як перелякалася.
-Ну, добре. То розкажи звідки у повітрі взялася сокира, я ж на динозавра надіюся не схожий?
-Не схожий, але ти ж вже добре знаєш, що я підсліпувата. Метрів з десяток і починається туман. Отож, не стала гадати, а за сокиру і на вербу. Думаю, що роздивлюся зверху, що воно там таке, а потім буде видно. Тільки залізла і причаїлася, тут чую, що хтось дюралькою приплив, скрипнув пісок, звякнув цепок. Потім бачу, що біля вогнища походило і до палатки лазило та все мовчки. От я і подумала, що ти б одразу мене кликати почав і звела сокиру. А далі сам знаєш. Чого ото мовчати було, налякати хотів?
-Та ні. Які ж ми з тобою дурні.
-Розкажи, що там з тобою було?
-А згасимо–но вогонь та пішли у палатку, там видніше буде...
Ото бач яка водевіль. А все скубент. Ну поїхав би на годинку раніше і все б було добре та лагідно.
Поїхали вже і ми. Досить мені сушняку. Залізай, оно, на верхотуру та не впори, хоч тут, знов, яку дуру....
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
