...Нам падали зорі у кишені, а ми так і не могли зрозуміти, що це - не сон... Про те, що це не сон, нам завивав вітер усю нашу першу осінь, курликали журавлі, відлітаючи у вирій, і шурхотіло пожовкле листя. Про це скрипів під ногами взимку сніг, а мороз вимальовував ці слова інеєм на наших вікнах. Про це плакав перший березневий дощ і скиглив пасхальний цековний дзвін...
А потім все раптово змовкло: І дощ, і курликання, шурхіт і дзвін. Лиш гучно мовчала тиша... Було страшно, і ми знову не знали, що робити далі - плакати і тікати одне від одного назустріч самотності чи усміхатися і радіти нежданій свободі та раптовому праву вибору. Це було складно для нас обох... Тому ми плакали, тікали кудись, сміялися, а потім поверталися на край того світу - в яскраву сонячну кімнату з картиною Мадонни на стіні. Ми поверталися, щоб через деякий час нам знову гостро захотілося самотності, щоб знову стукіт годинника відмірював кілометри годин у роздумах і надіях, і щоб одного вечора хтось із нас знову когось недочекався. В ту мить і тиша змовкала!
Все було надто складно... А потім щось пішло не так: збився ритм, і годинник почав відмірювати для нас із тобою час окремо. Зі стіни вже не усміхалася Мадонна. І лиш тоді ми з тобою зрозуміли, що це був не сон! Та нічого вже не змінити, занадто багато часу було втрачено.
...І тоді раптом захотілося зорів у кишені...
