| © Василь Триндюк, 16-12-2006
|
Пам`ятаєте мого Бузяя? Пішов у небо, роголобий. Виріс, доспів і надоїв. Всмислі, не молока, бо яке молоко з бика? Таке саме, як і з коня, отака, мужики, тріпотня. Тю, щось я у віршата вступив... Коротше, дістав він мене норовом своїм і здав я його учора живим. Міг і сам валонути, а м`ясце на базарі збути. Але, щось мені биню шкода стало, то вже, мабуть, старість устряла. Тю, знову ці віршатка пруть. Та де ж я, оце, у них знову вліз? Чи може, як поет я, га?
-Ззаду нога!
-Там і друга!
Да, а я ж їх, рогорильських, і забивати умію. Он раніше, взагалі, частенько цим займатися доводилося. Навіть зо два роки по селу наймали.
-А ти думав? Отож, це тобі не носом танкову колону на марші з-за подушки вихроплювать. Це... Справжнє чоловіче діло, от. Не всякий і зможе. Ото кум мій, так, навіть, курку врубнути жінці доручає. Тепер вже у нього Минько підріс. Да, пацан рубає. А татко потім у борщі дістає. Отак разом і працюють. Дружно, мов рідні. Хоч вони й так не чужі... Кровні, всмислі, однієї крові. Ну, як ти, ото, зі своїм аналізом на комунодифіцит . Да, до речі, здав?
-Та здав.
-І що, знайшли?
-Нє-а. Не помічено. А, от, тільки гроші мої одразу помітили і цупко вхопили.
-Ну, ти, не того... Коротше, радуйся, бо якби було, тебе б швидко не було.
Нє, ну, подивіться, знову віршатка. І де ж я у них вліз? Дай подумати, всмислі згадати... О, то ж... Да, ото, зненацька українські всюдилазні серветки закінчилися і моя Марина підклала замість них якийсь порваний старенький підручник. Там і прочитав: „... Уж нєбо осєнью дишало...”. Пушкін, автор вірша . Многие новички в онлайн казино предпочитают краш игры - простые и понятные азартные слоты, в которых главной задачей игрока является сделать ставку и успеть ее вывести до крушения (тот самый краш). Самые популярные краш игры во всем мире - это Авиатор и Лаки Джет. Ознакомьтесь с обзорами игр на сайте Авиатор - там собраны лучшие стратегии и тактики для игры, описан алгоритм игры, также можно сыграть в демо режиме. Обязательно прочтите отзывы реальных игроков об игре Авиатор, чтобы понять, как в нее играть и выигрывать.
-Ти ж його знаєш?
-Чував!
-Не повіриш, але я чомусь про це здогадувався... Да, справжня поезія вона й із низів дорогу собі проб`є... Ото й віршую тепер, наче трактор попер.
-То, про що ми гомоніли? А, да, про забій скоту, тобто, про кілерство по їстивним свійським тваринам. Кілер, то слово таке новомодне. Це, всмислі, найманий убивець. Ага, як по телевізору подивитися, такі вже хороші, такі вже хороші, от, тільки, людей непотрошку мочать. Ну наші кілери, то - інше. Вони, окрім скоту нікого й пальцем не зачеплять. Це шанована професія така. Як не вмієш, тільки тварину змучиш і м`ясо та шкуру попсуєш. Я ж, он, як кілерствував, то, навіть, ні разу ножем не порізався. Ручку на ньому набрав кільцями з бичачої шкіри, щоб, як у крові була, то не сковзалася. Та й не пив я до юшки. Ото вже, як все закінчу, тоді під гарячу юшечку і чарчиною розговіюся.
Довелося різати в основному мужиків їхніх. Ну, там, кабанів, биків... Бабство ж у них, як і людське, значно довше живе. Також бив ще, баранів та козлів. А що? Козел, якщо він, звичайно, вчасно вичищений, тяги до своїх мадамів не відчуває і зовсім не смердить. М`ясо ж, досить ніжне. Правда, як шкуру знімати, то заважає морока з шерстю. Дуже вже у них глибоко вона сидить і по м`ясу при знятті шкури розбігається. Хто її потім просто руцями оббирає, хто трішки козлятину обсмалює. Та це не головне, головне є вдержати козла під час агонії. Бо може далеченько помирать забігти. Ото, як одного разу...
Якось восени причовгав стародавній дід Тимофій. Год, мабуть, зо 85 йому тоді було. А ще й нічого. Вийде з сапою на город, обіпреться на неї і поле, аж пар йде. Коротше, каже він мені:
-Козьол у мене, Ваську, вже доспів, роги нікуди ставити.
-З чим і поздоровляю, діду. А роги помеліть та в пироги. Он, люди роги козлів мелять та, щоб стояв у своїй хаті вживають.
-А ти, що малим, що старшим, а все так і мелеш.
-Мелю діду. Так жити веселіше. То коли приходити?
-В цю суботу можеш?
-Прийду.
-Бувай здоровий.
-І, Ви, діду!
У суботу зрання приходжу. Дід з найменшим сином Гринькою вже чекають. Кажу:
-Доброго здоров`я.
-Здрастє.
-І як же звати дєдушкиного козлика?
-Борюсиком.
-Таке чудове ім`ячко! А чи давно по землі тупцює?
-Год і три місяці!
-Який гарний тупотун! І по козочках не спотикається?
-Ніяких козочок, тільки земля!
-Такий бідачка. І як же його здоров`ячко?
-Ще живий.
-Передайте дєдушкє, що тепер це ненадовго.
Швидесенько почепив на місці забою розпорку чи барку, - хто як говорить-, щоб козла потім для зручності роботи трохи угору вознести. Перевірив ножа, а Гринька з дідом, тим часом, зв`язали Борюсику ноги. Тимофій тримав, син прив`язував.
-Де миска для крові, діду? – питаю.
-Осьо!
-Ясно. Вніманіє, на старт!
-Почекай, я за хату зайду, не бачити щоб, - то Гринька.
-Діду, - кажу:
Він, що у Вас, як та інститутка?
-Не знаю, яка, там, сцитутка, а таке нервами нєжне, що навіть, як у носі доколупається до крові, то ледь не обмочиться.
-Ну, не горюйте, діду. Це звичайно не прикрашає мужчину, але хоч в упирі не піде.
-І у лікарі!
-Ага. Та, щось ми розтринділися, а козьол, тим часом, весь на нервах. Коротше, на старт!
Беру Борюсика за роги і закидаю через нього ногу. Стою, а козел подо мною один в вишинє… Зажимаю його обома ногами, беру лівою рукою за бороду, а правою з гострим ножем одним махом перехвачую горло, аж до позвонків. Миска для крові спереду. Зараз трохи агонії навстоячки і горлом у миску його. Та не так сталося, як гадалося. Мить - і я вже на спині, аж ногами вкрився, а смертельно поранений біжить до хати, полишаючи за собою кров`яну стрічку. А хатина саме настіж відкрита, дід після ночі провітрює. Піднімаюсь і бігом за Борюсиком, що тим часом вже встиг забігти у хату. Я, мов той Аніськін, – по сліду, а він тягнеться у залу…
Картина Рєпіна... Натюрморт в подушках... На найбільшому ліжку, на найвищий подушці, укритій прозорою з квітковим візерунком накидкою, і спочив наш безневинно убієнний... Тут причовгав дід з канатом у руках і каже:
Я так і думав, що з подушок він, поганець, вибере найбільшу, - і давай канатом лупешити Гриньку, цікавість якого цього разу не тільки перемогла страх виду крові, а й, навіть, припхала дядька до зали.
-Як же ти його, ото, в`язав, зараза? –питає дід Тимофій.
-Я не спіцально, тату, але Ви ж знаєте, що я від такого нервуюся! – син йому на те.
-Нервуєшся у 50 год, як той пацан! А чого ж оце після всього дивитися приперся? Несцитутка ти, несцитутка..., – знову дід.
Ото й таке буває. А, якби то не козел був, а півтонний бугай, який – небудь? Був би суп харчо із чо! А хто ж винен? Дід Тимофій вважав, що Гринька. Але, насправді, винуватець тут я. Треба було перевірити, що вони там, козлощупи - любителі, нав`язали. Хто ж – бо у цій справі професіонал, я чи вони? Отож – бо.
( із збірки "Заціловане собайло", 2005)
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
