Ох, і хвалькуватим же буває кухонне начиння! Варто господині вийти куди із кухні, воно починає з’ясовувати, хто ж найважливіший за усіх.
Ложки і виделки дзеленчать так, що чути навіть крізь зачинену шухляду:
- Ми – найважливіші! Ми! От хай хто спробує приготувати суп чи кашу, не куштуючи, не помішуючи й не додаючи солі! Нічого путнього не вийде.
- Хай-но хто з’їсть обід чи вечерю без виделки: вміст тарілки миттю опиниться на підлозі! А нащо то підлозі, як вона ніколи не хоче їсти, але завжди скаржиться, коли її замащують?!
- Ич, хвальки! – вступають в суперечку ножі: - Як хто з людей добре вихований, то й ми не зайві на обідньому столі. А вже приготувати салат не пошинкувавши овочі, чи канапки, не врізавши хліба й не намастивши його маслом – і геть неможливо.
- Канапки! Салат! Та кожна господиня добре знає: на обід має бути щось варене, - рішуче втручається найбільша каструля. – Ніхто сире м'ясо чи картоплю їсти не буде, хоч як дрібно їх ножі покришать…
Холодильник починає голосно гудіти від обурення: господиня ще вчора сказала, що влітку без нього як без рук. Від спеки усі продукти зіпсуються, то з чого ж той обід готувати?! Але він не хоче сперечатися із такою дрібнотою, тож лише додає морозу всередині себе.
А ще, бува інколи втручаються у суперечку парадна таця чи святкові келихи. Невже не зрозуміло, що створення святкового настрою –то дуже й дуже важливо?!
Одним словом, кожному на кухні є що сказати. Їм ніколи не набридає ця суперечка. Бо ніхто нізащо не хоче визнати, що він – не такий потрібний, як інші.
Лише стара дерев’яна дошка ніколи не озивається. Хоч і їй добре відомо: у кожної дбайливої господині на кухні знайдеться отака дошка: не різати ж продукти просто на столі?!
Можливо, вона мовчить тому, що трохи соромлива. А мо, вважає себе негарною, тож і не бажає, аби її зайвий раз помічали інші мешканці кухні. Уся вона – у глибоких і не дуже порізах. Чого тільки не різали і не шинкували на ній за довгі роки!
Та якби стіл отримав стільки подряпин від леза ножа, то його б давно викинули на смітник. А дошка наша нічого, продовжує мовчки виконувати свою справу перед кожним обідом...
А може, дошка мовчить ще й тому, що трохи ображена на господиню: нещодавно на кухні з’явилася її товарка. Новісінька, щойно із магазину, блискуча й розмальована квіточками і диво-птахами. Її повісили на стіну біля плити. Немов справжнісіньку оздобу кухні. А стару дошку притулили біля мийки так, аби вона зайвий раз не впадала в око.
І, звісно, новеньку дошку використовують коли-не-коли. Зазвичай, перед приходом гостей і ріжуть на ній щось легеньке – сир там чи ковбасу. Та ще й і слідкують, аби не подряпати отаку красуню.
Тож чи диво, що вона і дивитися не хоче на стару дошку, якій дістається уся чорна робота? А на попередження, що й вона колись зістариться і її теж перестануть отак берегти, бо на кухні з’явиться новісінька дошка, ота гордійка лише презирливо пхикає…
Хтозна, скільки б так велося, аби не велике свято, що завітало до цього дому. А де свято – там гості. Де ж гості – там частування. А щоб приготувати смачне частування. То треба як слід попрацювати і людям, і всьому посуду.
Одній господині з усіма святковими клопотами не впоратися. Тож вона і попрохала рідних підсобити.
Серед інших помічників був і її молодший син. Що й казати, гарний хлопчик, але готувати йому поки не дозволяли. Бо не така то поста справа, як видається збоку.
А тут господиня втратила пильність, заклопоталася, накриваючи на стіл. Тож його старша сестра кинула малому, аби той, невмійко, хоч хліба врізав. Та не стукав ножем по новенькому столу, а взяв спеціальну дошку.
Що й казати. не надто мудре рішення: і хліб після такої «допомоги» виглядав би не надто святково. І ніж, побоюючись, аби не завдати хлопцеві шкоди, рухався б непевне, а саме невпевненість і призводить до неприємностей на кухні. Та й дошку хлопчина вибрав не ту, тобто вхопив новісіньку, а не стару і заслужену.
Красуня аж пискнула від жаху: вона точно не чекала від таких дій нічого гарного.
І цілком слушно, до речі. Ножі бувають, ой, якими капосними, але якщо вибирати, по чому різонути з усієї сили – по людському пальцю чи по дошці, то хіба вже зовсім поганий ножисько заподіє шкоду людині.
Звісно, буває усяке. Але цього разу хлопцю пощастило: ніж, не врізавши ані руки, ані хліба, ковзнув по дошці та й залишив на ній помітну подряпину. Тут втрутилася і сама господиня. Вона звеліла хлопцеві краще повитирати помиті ложки й виделки, залишивши ніж у спокої. І лише сумно головою хитнула, глянувши на новеньку дошку.
А вже як засмутилася сама дошка! Вона ж була переконана, що тепер стара пошкрябана «товаришка» зловтішатиметься: мовляв, не довго довелося новенькій бути гарною.
Але ж ні, та лише поспівчувала, вже під вечір, коли люди завершили приготування й зібралися у вітальні за святковим столом:
- Дуже боляче? Мені, як тільки принесли із магазину й необережно поводилися, то й боліло, й образливо було. Та що поробиш… Не завжди приємна робота, але необхідна. Он, каструлям ж непереливки буває, як їх на сильному вогні забудуть…
Каструля, почувши це, охоче підтвердила: їм, каструлям, найважче, але вони – найпотрібніші на всій кухні!
За мить розгорілася звичка суперечка. Добре, що люди булли надто заклопотані, аби почути оту кухонну сварку.
Кожен галасував так, що й ніхто уваги не звернув, що новенька, з однісінькою подряпиною, кухонна дошка за весь вечір жодного разу презирливо не пирхнула.
Звісно, вона так і залишилася трохи хвалькуватою. Було б дивно, аби вона раптом змінилася в одну мить. Але, все ж, майже ніколи більше не зачіпала старшу дошку.
Принаймні, намагалася її не ображати. А це вже – немало.
