Епічне повернення блудного сина було ніщо в порівнянні з епічністю мого повернення до роботи. Ні, на відзнаку появи в офісі компаньйона Геннадій не зарізав годоване теля, він навіть не запросив мене до ресторану, обмежився традиційною кавою, але ж і біблійний син не завдав стільки неприємностей батьковому бізнесу, як я нашому. Той був гультіпака, старий на нього й не покладався, а на мене покладалися та я підвів…
Але Геннадій мене простив. Чекали справи, та ж і я врешті-решт не якийсь там найманий працівник, а співвласник. Ми пили каву й обговорювали нагальні проблеми фірми, я таки справді запустив свою ділянку роботи.
– Час переходити до модульних систем, а то товчемося на номенклатурі минулого століття, скоро наші шафи братимуть лише для підсобок райцентрівських продмагів!
– Без реконструкції не покотить, чи виможемо?
– Виможемо. Почнемо на старій базі, а далі… Ти тільки, брате мій, гляди, більше не підводь. Як там із Веронікою, владнав?
– Яке… так уже звик ночувати на тахті!
– Співчуваю… та сподіваюся, що роботі це не завадить!
Таки молодчина мій компаньйон, у його чіпких руках фірма просто приречена на ріст. Воно й заздрісність буває корисною, коли для діла: Геннадій свого не випустить, будь певен!
Після того, як у центрі міста галасливо відкрили "Меблевий архіпелаг", дехто пророкував нам тихий занепад із переходом у непомічену обивателем смерть. Відверто, і я було занепав, але не Геннадій. Не порадившись, мій компаньйон взяв божевільний кредит, завдяки якому знизив рентабельність до нульової. Це лише прискорювало агонію, та Геннадій був собі на умі.
Десь аж у столиці розшукав він колишнього свого комсомольського побратима, який промишляв нині офісним будівництвом. Нагадавши побратимові буремну молодість, а особливо спільні вилазки на полювання, Геннадій прознав, що підлеглі товариша закінчують саме зараз грандіозний офіс зернової компанії і свого не вронив. Частина божевільного кредиту перемандрувала до кишені столичного будівничого, а ми отримали пречудовий контракт на вмеблювання нової споруди (самих коридорів там було кілометрів із шість). Важко вмовлявся будівничий, він мав уже попередню домовленість із іншою меблевою компанією, але відірвана Геннадієм від серця та подарована побратимові колекційна Ґрейфельт, до сказу цінна мисливська рушниця шансів попередній компанії не залишила. Тим часом лихоманка довкола "Меблевого архіпелагу" втихла, ми встояли. "Не існує перепон, яких не здолав би Геннадій! – виправдано хизувався тоді мій компаньйон. – Побачите, я ще стану меблевим королем області, а може й сусідніх!"
Настільки жорстким та непоступливим був майбутній меблевий король на роботі, настільки приємним робився він на відпочинку, давалася взнаки обкомівська школа. І знову Геннадій перебував у центрі уваги: Гена й шашличок зварганить, і дам анекдотиком розважить, і пісеньок під гітару заспіває, причому далеко не комсомольських. Коли святкували мій день народження, то Вероніка та Оксана Ахіліївна (його негарна, розтовстіла дружина, про себе я дражню її Хількою) аж за боки бралися та стогнали від його дотепів. Геннадій був в ударі…
Хоч і не люблю я кабінетної роботи, а вряди-годи доводиться. Сидів у незатишній своїй норі, назбиралося паперової мороки, відповідав на дзвінки…
– Так, це комерційний директор фірми, мене звуть Вікторій Касянович. Ні, не Віктор, а Вікторій… Без проблем, я сам виїду на місце й ми все обговоримо… Добре… До речі, маємо ексклюзивний виріб, вас напевно зацікавить. Це етностиль, унікальні лави. На вигляд – грубий селянський тапчан, а торкнись… Завтра й заїду…
– Вероніко?.. (були часи, коли вона телефонувала до мене тисячу разів на день).
– Ти в місті?
– В місті.
– Слава Богу! Думала, знову десь… Негайно їдь у школу – Інна вивихнула ногу!
– Вивихнула, як?
– На фізкультурі. Забери дитину додому, я звільнюся раніше…
Школа в середмісті, а фірма ледь не за околицею. Я їхав і сердився на Інну: як це моя красна дівчина-ясна зірниця не вбереглася! Мене все дужче дратували світлофори: їх зелено-жовто-червоні спалахи робили боляче очам. Особливо жовтий колір, він виразно тхнув меблевим лаком і я намагався не дивитися… Вулиця вужчала, наче той дикий узвіз на дикому хуторі, що я вскочив у нього, заблудившись у пошуках Мілких Ставів. Хідники позагинались боковинами догори й перехожі йшли ними паралельно до проїжджої частини. Один здоровань зачепив головою дзеркало пікапа…
В школі мене чекали. Вчителька фізкультури виявляла зразки запопадливості, боялася, аби я не здійняв бучу:
– Ми зразу викликали лікаря, Інні наклали джгут, зараз їй легше… Тисячу разів виконували цю вправу й нічого, а тут…
Царівна виглядала безтурботною, але щось було не так у шкільному медпункті. Я тримався насторожі…
– Ну як ти, дівчинко?
– Супер, тату, вже майже не болить! І мені дозволили до вихідних побути вдома!
– А як це сталося?
– Та-а… Гайворонський, тупирло, каже: "А давай вище…"
– Гайворо… – Стій! Он воно що, а я все думаю… Гайворони, гайворони чорні кружляють у чорному небі, бо в медпункті немає стелі! Чи ви бачили де таке, щоб у шкільному медпункті… – Ану ходь до мене, моя зірнице, та хутенько! Ставай за спину! – Сховавши царівну, я вихопив меча: – Тебе викрито, відьмо, повелителько гайворонів! Ха, хтось може б тебе не розкусив, але не я! Знаєш, скільки казок прочитав я колись у дитинстві? – Вони злякано повідступали: фізручка, класна, завучка; гайворони в чорному небі стривожено загаласували. Котра ж із них, котра?.. Фізручка, класна… у класної в руках указка… чарівна паличка! – Ти! – я замахнувся на відьму. – Не ворушись, бо ось мій меч – твоя голова з плеч!
– Припини, тату! Що з тобою?
– Цить, доню! Щойно вона махне чарівною паличкою, як ти скам'янієш! Але не бійся, скоріше я відрубаю їй руку!..
– Тату, тату!
– Отямтеся, Грабаре!
– Цить! Мовчати всім, поки я не вимовлю заклинання!
Он де наша діва,
Он де наша іва!
На метеному двірці.
На золотому стільці…
Ти, борсуча шерсть, не надимайся… А тепер забираймося звідси, моя царівно, поки відьма з-під Лихої гори безсила… Ач, як очима іскрить! Хутчіш, бо вона гайворонів за нами пошле! Спирайся на плече…
Підтримуючи Інну, я вийшов у коридор, блиск меча тримав обернутих школярами гайворонів на відстані.
– Не підходь, чорнокриле плем'я! Не вийшло хазяйці вашій перетворити мою царівну на камінь! А хутчіш сюди, коню Гивере, та понесеш мене з донькою попід хмарами!
Гайворони неохоче розступалися, ґелґотали, Інна хлипала. Злякалася, що ж…
Додому доїхали тихо. Дорога тільки ще більше звузилась, перетворилася мало не на тунель. Перехожі звисали з заокруглених країв хідників донизу головами. Якоїсь миті я відчув себе впускним клапаном третього циліндра двигуна мого пікапа. Зазор був завищений і мене боляче ляскало робочою поверхнею об гніздо. Я позаздрив іншим клапанам: у тих зазори нормальні й почуваються вони цілком комфортно…
В тремкій холодній остуді я лежав на своїй тахті, згадував усе, що робилося зі мною впродовж дня й мені було страшно. Ти божеволієш, Вікторію, а не Вікторе, в цьому немає більше жодних сумнівів. І нічого дивуватися, згадай батька – той страждав психічними розладами, все збігається… І що, кинутись до лікарів? Один раз відвідаєш психіатра й на все життя залишиться за тобою тавро психа! Так, старий погано скінчив, але ж, перш ніж запхнути голову в зашморг, Касян Грабар спромігся на непогану кар'єру. Другий Секретар Обкому це тобі не абищо і якби Перший (то пак – Генеральний) Секретар комуністичної імперії повівся трохи інакше, то невідомо ще, де опинився б мій батечко. Чи на верхівку влади допускаються лише божевільні? То ж треба боротися, не все так безнадійно… Чорт, якби ж я знав, як із цим боротися! Якби була живою мама, може б вона розповіла як боровся колишній господар цього кабінету… Якщо він боровся… Їздив на полювання… Та ні, до чого тут полювання… А що?..
Озираючись на двері, я розшукав у Інтернеті симптоми шизофренії: затуманення свідомості, фантомні голоси (Его?), нав'язливі думки (агов, Операторе з мільйончиком!), відчуття неіснуючих запахів (світлофор), оживлення неживого (клапан). Але найбільше потішили мене "сноподібні галюцинації фантастичного змісту". Що-що, а це про мене, тільки слово "фантастичні" варто замінити на "казкові". Так точніше… Вітаю вас, пацієнте Грабар! Діагноз установлено, починаємо інтенсивну терапію!
Ні, ні, ні! Це не про мене, не про мене, не про… Якщо це й справді хвороба, то не можна здаватися, не можна качатися посеред будня на тахті, замкнувшись у кабінеті! Ні – до людей, до роботи, до клопотів! Я, якщо й загину, то в бою… ("Чи не однаково, як загинути? – Мовчи!") Я вибіг з квартири, вскочив у пікап і поїхав до офісу…
Увечері турботливий тато, відповідальний глава родини поводився наче нічого не сталося, цікавився здоров'ям доньки, а вночі "сноподібні галюцинації фантастичного змісту" являлися мені в усій своїй сліпучокольоровій красі.
Був я купецький син на золотій горі й чорні круки з залізними дзьобами сикалися мене роздерти, а я копав золото та скидав із гори лопатою… Все кидав та кидав… і пухирі мені на руках лопалися, й голе м'ясо кровило об держак, і круків знахабнілих усе важче було відгонити, й смеркалося потроху, й чекала на мене, купецького сина, вночі смерть…
Так я й прокинувся, мертвий (чи воскреслий), розчавучений і знесилений. Прокинувся ще поночі, Вероніка з Інною спали, прокинувся з єдиною думкою – втікати. Від шизофренії, від Вероніки, від себе (Его)… Вчора я збирався з силами для боротьби, а хто сказав, що втеча, то не один із її способів? Куди? – це питання наздогнало мене коли я вже сідав у машину. Та звісно куди: якщо тобі немає місця в житті, залишається гра. А раптом і некрофіл-Оператор несправжній? Я його тоді для себе вигадаю!
"Готовий до гри…" "На кладовищі села Гужва Човповицького району Житомирської області є могила покійної, яка народилася в жовтні 1922 року, а померла в квітні 2001. Протягом чотирьох годин повідомте, в якому віці ця жінка вийшла заміж. Винагорода 10 000 доларів. Бажаю успіху. Час пішов." Дякую, чоловіколюбче ти мій!
Що ж, у путь! Я вже досвідчений гравець і знаю, що баритися не варт. Розмірковування, самоїдство – все на колесах. Дорога на Житомир відома, одразу від'єднатися від усього, що відволікатиме (тобто мобільний працює лише як таймер). Головне – гроші на бензин при собі, а що це за комерційний директор без грошей! Світанок наздогнав мене вже за містом…
Човповичів, а затим і Гужви я дістався без пригод, пального вистачило й не заблудився. В'їхав у село, дерев'яне, іграшкове, наче декорація кіноказки. Вбоге. Одна з двох цегляних будівель з вимуруваною вивіскою "Магазин" зяє ротами видертих дверей та вікон; друга, схожа на клуб – із розібраним дахом… П'яний дядько в камуфляжному бушлаті показав дорогу до кладовища, яке вразило мене своїми розмірами: погребище видавалося більшим за село, наче вся іграшкова кіноказка переливалася поступово в цвинтар. Сучасних пам'ятників майже нема, скрізь проіржавлені здебільшого металеві хрести, трапляються навіть дерев'яні, дубові, давні…
І одразу до справи: ще дорогою, розмірковуючи, відкрив, що могилу невідомого краще шукати не за датою народження, а за датою смерті: померлі певного року зазвичай і лежать поряд… Отже дві тисячі перший… Слава Вікторію! – мені вистачило чотирьох хвилин. Більш-менш пристойного вигляду хрест (я його про всяк випадок сфотографував), більш-менш розбірливий напис на табличці: "Переступень Гермина Василівна. 17 жовтня 1922 – 4 квітня 2001." Тепер хутенько назад: сільце невеличке, всі одне одного знають… Двадцять хвилин – ціла прірва часу, цього разу татусь-Оператор виявився несподівано щедрим.
– Добрий день! Я кореспондент обласної газети, можна задати вам кілька питань?
– Чого ж, питай, сину. Бач, і до баби Марти є в газети питання.
– Ми готуємо ряд статей про цікавих мешканців Гужви, людей, які прожили велике життя. От що б ви могли розказати про Гермину Василівну Переступень?
– Гермину? – усмішка безперечно ровесниці моєї покійної вмить гасне, знекровлені вуста зціплюються шнурочком. – М-м-м… нічо про Гермину не знаю, нічо… Бач, Гермину їм… Піду, гуси в мене…
Що ж, може Гермина відбила колись у баби Марти парубка? Спробуємо ще раз…
Іграшкова хатка в чорний, тесаний на квадрат зруб, стара в картатій хустці, чи не близнючка попередньої Марти…
– Добрий день! Я кореспондент обласної газети, пишу статтю про цікавих людей вашого села. Чи не розказали б ви мені щось про Гермину Переступень?
– Гермину?.. Ні, не знала я… і нащо вона вам, Гермина?.. Цікаву людину знайшли, гм…
І в другому, і в третьому, й у четвертому господарстві те саме: обличчя приязних і щирих поліщуків умить дерев'яніють, щойно я вимовляю ім'я Гермини: ні, не знаємо, не пам'ятаємо, ніколи нам – свині, кури… А позаду, біля хатів, які я вже оббіг помалу збираються низькорослі гужвівські аборигени, більше жіночки: перешіптуються, тривожаться… і з'їдають мій час… То он воно де перепона, а я дивувався щедрості Оператора!
– Про Гермину? Не знаю, нічого не зна…
– Скажіть хоча б, чи була вона заміжня?
– Не зна…
Ну, це вже, мабуть, остання хата, далі часу не вистачить… Не спрацьовує вигадка про журналіста, не бачиться чомусь місцевим Гермина, як цікавий персонаж статті. Гермина не цікава… А яка вона, Гермина? Що, коли все навпаки, отак:
– Добрий день! Я з обласної прокуратури. Знаєте, нині відкриваються раніше недоступні сторінки історії, розслідуються злочини тоталітарного режиму. Оце цікавимося життям Гермини Переступень, знали таку?
– Вона ж умерла давно!
– Не всі злочини мають термін давності! – заявляю переконливо.
Така ж, як і решта, іграшкова хатка, бабуся тільки на порозі чепурніша ніби трохи. В очах, а чи в голосі, притишеному, рівному, залишки давньої інтелігентності.
– Вам треба до тата, тато знає… – промовляє ніби сама до себе, і далі вже твердіше: – Заходьте!
А знадвору й не скажеш, що в цих мікроскопічних розмірів хатках аж по кілька кімнат. У найвіддаленішій від дверей, на ліжку – висхлий, білий, схожий на постарілого ангела дідок.
– Тату, це з прокуратури – тоталітарні злочини… Цікавляться старою Герминою.
– Хм… – дідок меланхолійно всміхнувся і я завважив його жваві, зовсім не старечі очі. – Краще пізно, аніж ніколи? Що ж, молодий чоловіче, ви прийшли за адресою: я жива, хоча й не ходяча вже, пам'ять села, колишній учитель нашої школи. Мене звуть Олексій Зотович, та ви ж, певно, знаєте… І не дивуйтеся: були колись погані часи, але була в Гужві школа, й було в ній повно дітей, а тепер хороші часи, але школи нема й села вже, вважай, нема… – колишній учитель втомився й замовк.
Я назвався.
– Скажіть, Олексію Зотовичу, Гермина Переступень була заміжня?
– Дивне питання, шановний Вікторію. Якби вона не була заміжня, то нам не було би про що говорити.
– А коли вона вийшла заміж, у якому році?
– Рано, ще до війни. Так, тоді само, як і Марія, моя сестра покійна… Еге, в тридцять дев'ятому, восени… певно в тридцять дев'ятому…
– Згадайте, будь ласка, вона народилася в жовтні, а коли було весілля: до дня її народження, чи після?
Вчитель на якийсь час задумався, я скористався цим і зиркнув на таймер. Саме вчасно – збігали остання хвилина…
– Хм… Марія розписувалася в сільраді й уся сільрада була оздоблена червоним – готувалися до річниці революції… то було на початку листопада!
"17". Це число я набрав кількома секундами раніше, залишалося тільки відіслати. "Вітаю з перемогою. Оператор." Можна було вставати і їхати, але Олексій Зотович лише занурювався в спогади й нагло уривати його занурення я не важився. Власне, я нікуди не поспішав…
– Чому ніхто не хоче про неї розказувати?
– Скажу, – тихо продовжив постарілий ангел. – Усе скажу. До мене, бува, й краєзнавці приїздять із Човповичів… У сорок сьомому це було, в голодовку… Люди пухли, діти вмирали, в Марії, сестри, двійко вмерло… Чоловік її, Гермини, інвалідом з війни прийшов, без руки, то його об‘їждчиком поставили в колгоспі. Люди на поле голодні ходили, колоски збирали та буряки гнилі видовбували, а він пильнував, верхи їздив на коні. Було, впірве когось, під'їде мовчки, нічого не скаже й поїде. А ввечері до нещасника Гермина йде, в неї вже двоє тоді було та третє носила, вагітна. Заходить і починає нарікати: діти, мовляв, голодні, що він там отримує, об'їждчиком… Шантажувала, словом… Останнє віддавали, бо якби заявив, то тюрма! Вона ходила селом наче втілена смерть: завжди в чорному, з великим черевом. Люди ховалися в хатах, діти плакали й не було на Гермину ніякої ради, поросна вовчиця була всесильна!
– Єдине, що могли протиставити люди Гермині – бойкот. Не змовляючись, із нею перестали вітатися, зійшовшись ненароком близько, не помічали. Вже й голод минув, а до вовчиці так ніхто й не обізвався, як була провісницею смерті, так і зосталася. Чоловік її рано вмер, діти повиростали, роз'їхались, а вона сама залишилася собі, як пень. Коли вмерла – ніхто й на похорон не пішов, не було в нас такої й край! Діти злетілися, поховали й щезли…
На цих словах старий замовк і, схоже, заснув. Мені час було повертатися. Хоча нікуди мені повертатися не хотілось. Я їхав, а перед очима стояла чорно-біла гужвівська вулиця, якою никає від хатини до хатини черевата, чорна передвісниця смерті. Діти, завбачивши її, ховаються, а дорослі опускають руки, бо немає на смерть ради…
